Махно и Украина

Нестор Іванович Махно (1888-1934) народився в багатодітній родині селянина-бідняка с. Гуляйполе Єкатеринославської губернії. Мав початкову освіту, але читав лекції в університеті Сорбони.

Світоглядною парадигмою Нестора Махна була, як відомо, анархія, "безвладний лад", "вільний радянський лад". Нестор Махно адекватно відображав інтереси і прагнення українського селянства.

Саме ідеали, устремління Н.Махна підкреслюють і віковічні прагнення українського народу до свободи.

Махно першим рішуче виступив проти захоплення більшовиками політичної влади, проти диктатури однієї партії в Україні. Між іншим, саме цим накликав на себе найбільшу ненависть і переслідування з боку "власть імущих". Категорично заперечуючи керівну роль партії у суспільстві, Н.Махно ніби попереджував про той глухий кут, до якого потрапить величезна комуністична країна у кінці ХХ ст. Натомість, Н.І.Махно пропонує суспільству багатопартійність - рівні права і змагальність усіх політичних партій і груп у впливі на людей і пропаганді своїх ідей і доктрин.

РОЗДІЛ 1. НЕСТОР МАХНО: ЗАХИСНИК СЕЛЯН УКРАЇНИ ЧИ КРИМІНАЛЬНИЙ ЗЛОЧИНЕЦЬ?

Шлях Нестора Махна у революцію, як і деяких інших членів найбільш радикальних політичних партій Російської імперії починався з відвертих кримінальних дій, що мотивувалися потребою набуття партійних коштів та терором як засобом боротьби з представниками самодержавної влади. Здебільшого подібна революційна "романтика" ставала для таких молодиків життєвою необхідністю і вигідним ремеслом для задоволення власних потреб, які надійно маскувалися політичними гаслами.

Після усунення з престолу Миколи П партійці-бойовики, які пройшли школу царської каторги, залишилися без звичайної роботи. Приводом для поновлення активної військовою революційної діяльності став корніловський заколот у вересні 1917 р., коли Тимчасовий уряд був примушений кинути заклик про "захист революції". Відразу ж почали створюватися за аналогічним зразком загони червоної і чорної гвардії, які нерідко мали й спільні керівні органи. Так анархо-більшовицьке військове бюро в Катеринославі очолював анархіст з Гуляйполя В.Курилепко - у майбутньому відомий польовий командир махновського війська. У вересні-жовтні, не відчуваючи серйозного опору з боку місцевої міліції, гуляйпільські чорногвардійці під проводом свого ватажка Махна почали затверджувати "радянську" владу. Вони вбили поміщика Класека, пограбували його садибу і утворили "зразкову комуну анархістів", в якій, на думку В.Волковивського, не стільки працювали, скільки займалися пияцтвом. Спроба Олександрівського повітового комісара Тимчасового уряду Михна протидіяти бешкетам махновців закінчилася невдало. Присланого для притягнення їх до кримінальної відповідальності агента з особливих доручень чорногвардійці вигнали під загрозою вбивства. Сам Махно так згадував про ці події: "Міліція в Гуляйполі виконувала роль розсильних, а не поліцейських. Після цього до нас більше не надходило ніяких наказів і не надсилалося урядовців з повіту". Після жовтневого перевороту чорногвардійські загони М.Ннкнфорової і Н.Махна стали підпорядковуватися наркому Радянської Росії по боротьбі з контрреволюцією на Півдні В.Антонову-Овсієнко, від якого безпосередньо отримували кошти на військово-організапійні потреби. Збереглася записка про отримання Никифоровою 11 грудня 1917 р., у день прибуття наркома до Харкова, авансу від нього на суму 300 крб. Анархо-комуністичні формування були найбільш радикальними загонами у затвердженні військовими засобами радянської влади в Україні. В організації терору на початку 1918 р. вони навіть випереджали більшовиків. Надзвичайний комісар Раднаркому Росії С. Орджонікідзе, який в цей час знаходився на Катеринославщині, повідомляв Антонова-Овсієнка: "Никифорова в Олександрівську наробила справ, треба негайно її 'забрати звідти".

Таким чином, отримання анархо-комуністичними загонами у лютому 1918 р. статусу червоноармійських частин стало наслідком усталених військових зв'язків більшовиків і анархістів. Військовим контингентом гуляйпільського червоного полку, за свідченням О. Чубенка, найближчого соратника Махна, стали 5000 демобілізованих солдатів старої російської армії. Махно у своїх споминах сповіщає про дещо іншу чисельність частини. У березні 1918 р. полк складався з шести рот по 200-300 чол. кожна, національної єврейської роти і кавалерійського загону в декілька сотень чоловік. Також були сформовані санітарні загони і підготовлені приміщення під шпиталь. Озброєння в полку було різноманітним: російська гвинтівка Мосіна, револьвери системи Наган, німецька і австрійська трофейна зброя.

Командиром полку став колишній царський офіцер О. Волох, начальником військового польового штабу і комісаром – Н.Махно.

Антонов-Овсієнко, призначений Леніним на посаду голов-нокомандуючого збройними силами "південних" радянських республік, пов'язував з полками типу гуляйпільського великі надії у боротьбі проти австро-німецьких і українських військ і доручав анархо-комуністам відповідальні завдання. Так, на Никифорову покладалося сформувати у степовій Україні кавалерійські частини Червоної Армії. Збереглася позначка в його касовій книзі: "Никифоровій - начальнику кавалери Тавр-ійської і Херсонської губернії - 5 тисяч карбованців".

Але надії червоного головкома не здійснилися. Анархо-більшовицькі формування були знаряддям РКП(б) у проведенні військово-комуністичноі політики Леніна і Троїцького. Вони збирали з заможного населення контрибуції, продрозверстку, розправлялися з своїми ідейними супротивниками. В результаті, військо Антонова-Овсієнка швидко розкладалося, втрачало боєздатність. Знамевська бойова ділянка радянсь-ких військ розвалилася ще до підходу австро-німецьких і українських частин. Обурені грабунками і насильством загонів Беленковича (командуючий південною резервною групою військ Антонова-Овсієнка) і Никяфорової, мешканці Єлісаветграду і юнкери вигнали їх з міста, захопивши багато полонених і дві гармати. Начальник бойової ділянки М.Коляденко доповідав Антонову-Овсіеику, що Беленкович і Никифорова "ледь винесли з Єлісаветграду ноги". Лише загону Сіверса, що надійшов на допомогу (600 чол.) і бронепоїзду Полупанова вдалося "заспокоїти" елісаветградців.

Те ж саме відчув і Махно, полк якого входив до складу 2-ї революційної армії Антонова. Вона була сформована з місцевих анархо-більшовицьких загонів і закривала катеринославський напрямок. Махнові було доручено обороняти Чадлине, північніше Гуляйполя. Але несподівано особовий склад полку відмовився виступати на фронт ї 15 квітня 1918 р., під командуванням колишніх офіцерів підняв повстання, визнав владу Центральної Ради. Для придушеная заколотників Антонов-Овсієнко відправив бронепоїзд Беленковича, який вчасно встиг до Гуляйполя і відкрив по повстанцях нищівний вогонь. Як писав згодом Антонов, тільки завдяки цій підтримці "Махнові з 80 кавалеристами вдалось прорватися до нашого бронепоїзду". Соромлячись цього ганебного факту з своєї біографії» Махно стверджував, що буцімто події розгорталися за його відсутністю в Гуляйполі.

За словами свідків, відступ анархо-більшовицьких сил з території України в кінці квітня 1918 р. був панічним. Станції Нижньодніпровськ, Синельникове, Роздори, Чаплине були забиті ешелонами з повністю деморалізованими радянськими військами. Відступаючи, вони подекуди знущалися над залізничною адміністрацією. "Ці знамениті війська, які захищали Катеринославщину, були дійсно "авангардом" і втекли першими", - згадував відомий діяч РКП(б) С.Гопнер.

За зізнанням самого Махна, після втечі з Гуляйполя він знаходився у глибокій депресії і з невеличкою купкою друзів, відступив у червоноармійських ешелонах в Ростов, Царицин, а потім подався до Москви. Деякі сучасні дослідники вважають, що у липні 1918 р. він повернувся до Гуляйполя за власною ініціативою. Але його тривала бесіда з Леніним і Свердловим у травні 1918 р., під час прийому в Кремлі, заява Леніна про те. що шляхи більшовиків збігаються з такими анархістами, як Махно, свідчать про інше. Для більшовицьких лідерів головний була антигетьманська спрямованість особи і вони використовували всяку можливість для розгортання підривної роботи проти української незалежності, бо розглядали Україну як невід'ємну частинну спільної комуністичної держави і плацдарм для розгортання близької світової революції.

Тому 29 червня 1918 р. Махно виїхав зі столиці РРФСР як один з агентів РКП(б), які масово направлялися тоді у службове відрядження для організації українського підпілля. В Курську, де знаходився більшовицький центр з організації боротьби з гетьманом Скоропадським, він затримався майже на місяць, зустрівся з О.Чубенком, спільником по чорній гвардії. За вказівкою керівників РКП(б) гуляйпільські анархо-комуністи отримали від голови Закордонного бюро ЦК КП(б)У В.Затопського фальшиві документи на імена російських офіцерів. що втікають від більшовицького терору в Україну, і офіцерську форму. 21 липня вони були переправлені через демаркаційну лінію у Бєлгороді. Тут, у міському готелі "Вельвю", діяв переправний пункт, де від'їжджаючі отримували останній інструктаж, явочні адреси і паролі від члена ЦК КП(б)У М. Скрипника. 25 липня підпільники досягли Гуляйполя, де зустрілися зі своїми спільниками по експроприаціях 1917 року С.Марченком, братами Олексієм і Семеном Каретниковими, Паньком і Захаром Гусарами.

Влітку 1918 р. охоронний апарат гетьмана за допомогою австро-німецьких військ ще контролював становище в Україні. Селянське повстання у червні-липні в Тарамгданському і Звенигородському повітах Київщини, загальноукраінський страйк залізничників в липні-серпні було придушено. Тому анархо-комуністичний гурт Махна здійснював лише окремі терористичні акти проти службовців Державної Варти, урядовців гетьманської адміністрації, поміщиків, заможних хуторян і німецьких колоністів. Спроба залучити до боротьби з вартою українських гайдамаків "синежупанників", загін яких у кількості близько 300 чол. переховувався на дніпровських островах у районі Звонецької Вовниги, коло Олександрійська. виявилася невдалою. Українські козаки, як згадував Махно, незважаючи на "більшовицькі настрої", не пішли за анархо-комуністами.

Про перші бойові операції Махна після повернення його в Гуляйполе залишилися свідчення лише романтично-легендарного характеру. Більшість дослідників схиляється до думки що на початку серпня Махно, Чубенко, Марченко і С.Каретников здійснили наскок на найближчу економію Резнікова, де захватили 7 гвинтівок, револьвер, 7 коней і 2 сідла. Експропріація ощадної каси в селі Жеребець Гуляйпольської волості дала 38 тис. крб., на які було куплено кулемет американської системи Кольт, револьвер і інша зброя. Враховуючи трофеї махновців, можна зробити припущення, що їх жертвами стали члени так званих добровільних "хліборобських" загонів самооборони, які утворювалися в допомогу Державній Варті для забезпечення громадського спокою і порядку, захисту відновленої приватної власності. Вони утримувалися і озброювалися на кошти самих землевласників. Так, 7 липня Спілка земельних власників Олександрівського повіту виділила 100 тис. крб. на організацію такого загону.

Діяльність добровольчих збройних формувань, яка спочатку не мала нормативно-правових засад, а здебільшого викликала вороже ставлення не тільки у селян, що під час безвладдя грабували садиби землевласників. Так звані "каральні загони", які керувалися відчуттям помсти, "здатні лише без мети дратувати населення", - доповідав 10 серпня гетьману Міністр внутрішніх справ І.Кістяківський. Гетьманський уряд намагався покласти край свавіллю цих загонів і обмежити їх дії лише охороною громадського спокою та запобіганням антивладних виступів. У циркулярі за підписом директора Департаменту Державної Варти П.Акермана від 16 липня 1918 р. до губернських старостів і міських отаманів, досилаючись на наказ Товариша МВС, приписувалося "з'ясувати і доповісти: 1) які в губернії існують збройні команди і загони; 2) як і ким вони сформовані; 3) на які кошти вони утримуються; 4) яке їх відношення до місцевої адміністративної влади; 5) чи бажано їх подальше існування". Після відповідних доповідей з місць з'явився циркуляр І.Кістяківського від 13 серпня, який офіційно дозволяв формувати хліборобські загони самоохорони.

Захопивши зброю, махновці почали робити бандитські напади на невеликі підрозділи і окремих військових та вартових. У зведенні від 8 серпня про стан Східної армії Австро-Угорщини йдеться про напад кінного гурта біля Федорівни (зараз Чубарівка) Олександрівського повіту на прямуючих до Полог офіцерів. Були вбиті австрійський поручник Мантис і його ординарець жовнір 41 піхотного полку Шепота. Український капітан Пологовський та його ординарець зазнали важких поранень і були пограбовані. Знайти злочинців і покарати не вдалося. 16 серпня на австро-угорський патруль, який вислали для проведення слідства, було здійснено напад. Чисельність нападаючих складала близько сорока чоловік з одним кулеметом. Акція приписувалася більшовикам, під цим означенням окупаційне командування здебільшого поєднувало всю політичну опозицію гетьманському режиму. Безпосередньо ж терористичних груп у районі Пологи - Гуляйполе більшовики не мали, напевно, що наскок здійснили анархісти-махновці.

Протягом серпня - першої половини вересня активізувати свою діяльність махновцям не вдавалося. У доповіді Катеринославського губернського старости до МВС від 31 серпня не зазначалося випадків розбійних пограбувань і вбивств в Олександрівському повіті, тоді як у Павлоградському такі факти мали місце. За спогадами Махна, в цей час його група рейдувала у межах Олександрівщини.

Загін Махна дав знати про себе лише 25 вересня черговим нападом між Гуляйполем і Федорівною на слідчу групу, що розшукувала злочинця, який скоїв вбивство у цій місцевості. Слідчий окружного суду, урядовець варти і три козаки охоронної сотні були вбиті махновцями. В той же день ватага чисельністю 13 чоловік зробила напад на піхотинців української армії, які їхали до Гуляйполя. На відміну від перших потерпілих, українських вояків лише пограбували, відібрали шинелі і кашкети, забезпечили агітаційним матеріалом і відпустили. 27 вересня 1918 р. Олександрівська міська газета "Зоря" повідомила про злочинні дії у повіті бандитської ватаги кількістю 20-30 чоловік, озброєних гвинтівками, кулеметами і вибухівкою, яка видавала себе за козаків резервної сотні повітового старости. Мова йшла про вбивство 12 осіб: поміщиці Гесиної, начальника Лукашеве-БразолівськоЇ волосної варти Іванова, трьох офіцерів і двох козаків, гуляйпільського волосного старости Чебіряка, вартового Манько і трьох австрійських вояків.

Таким чином, наведені матеріали дозволяють стверджувати, що збройні формування Махна являли собою значну загрозу громадській безпеці, підривали підвалини правопорядку в Українській Державі. Їх дії слід розглядати як злочинні, а боротьбу українських підрозділів і союзного військового контингенту проти них правомірною. Від повного розгрому махновців врятувала революція в Австро-Угорщині і Німеччині, антигетьманське повстання Директорії і вторгнення на територію України радянських військ. Слід також зазначити, що в ході знищення анархо-махновських бандитів гетьманська влада використовувала й засоби неправового характеру, під час яких страждали невинні люди.

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА НЕСТОРА МАХНА

Революційна епоха створює такі умови, коли в єдиному політичному просторі стикаються та взаємодіють такі рушійні сили як: народна ініціатива, ідеологічна влада лідера, авантюризм, анархізм тощо. Революція змінює економічний та господарчий механізми держави, суспільства. На тлі цього руйнівного процесу була закономірною поява в Україні політич-ної і військової постаті Нестора Івановича Махна.

В історіографії стосовно цієї проблеми значне місце приділяється політико-військовій діяльності Н.Махна і значно менше аналізується характер економічних відносин і програмних принципів. Показовим у цьому контексті є 1919 рік - як час найбільшого піднесення політичної та військової діяльності Н.Махна.

На початок 1919 р. вплив Н.Махна розповсюджувався на Катеринославську губернію з центром у с. Гуляйполе Олександрійського повіту. Крім цього, діяльність Н.Махна охоплювала Херсонську і Миколаївську губернії. Лівобережна Україна на той час як головний регіон діяльності Н.Махна зазнавала тиску з різних боків. З одного боку - уряд Директорії, а з другого - Військові сили півдня Росії А.І.Деникіна, радянська влада та її авангард Червона армія. При цьому населення ліво-бережних регіонів зазнавало на собі різну економічну політику, економічну диктатуру. Наприклад, закони про "хлібну повинність" Директорії від 9 березня і 4 липня 1919 року[8, 105], або оголошення Української Радянської республіки "вооруженным лагерем" і перенесенням в Україну дії декрету РНК РРФСР від 11.01.1919 р. про продрозверстку. Ця еко-номічна диктатура створила умови формування стійкої соціальної бази в особі селянина для процесу створення Н. Махном "братського селянського об'єднання".

В економічній політиці "Гуляйпольської республіки" на перше місце виходили економічні інтереси селянства, збереження вільного ринку. Ця мета була ідеологічно обгрунтована і закріплена на І районному з'їзді фронтовиків-повстанців, який відкрився 23.01,1919 р. в с. Велика Михайлівка [6, 121]. А соціальне-економічна програма була остаточно закріплена на ІІ з'їзді повстанців Гуляйпільського району: не дозволити проведення продовольчої диктатури радянської влади, за економічну свободу селянства. Однак, закликаючи до вільних економічних стосунків, Н.Махно дозволяв дії, які дезорганізовували ринок і в першу чергу його артерію - транспорт. Так, інспектор-контролер 3-і Української армії Яків Сельцовський доповідав: "бригада Махно на станции Пологи 30 марта захватила 50 вагонов с сахаром, 13 апреля - на станции Стульнево - 7 вагонов с мукой, 15 вагонов фуража..." Всього за весну 1919 року військами Н.Махна було реквізовано таким чином 90 вагонів [6,149]. Пограбування також здійснювалися щодо ешелонів з продовольством та пальним для Донбасу га центральної Росії. Таким чином. Махно непрямо створював умови формування закритого, відокремленого ринку для захисту від продрозверстки. Територія також відокремлювалась владою та впливом Н.Махна.

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: рассказы, шпаргалки на экзамен, социальная работа реферат.



1  2  3  4 | Следующая страница реферата

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки