Организация и деятельность украинских националистов /Укр./

Категория реферата: Топики по английскому языку
Теги реферата: собрание сочинений, мир рефератов
Добавил(а) на сайт: Савкин.

СПРАВА ВБИВСТВА МІНІСТРА ПЄРАЦЬКОГО

15 червня 1934 р. активіст ОУН кількома пострілами смертельно поранив на одній з вулиць Варшави міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, якого українці вважали найбільш відповідальним за брутальні дії під час пацифікації у Західній Україні. Замах було вчинено ОУН, а точніше УВО. Два члени УВО, які були замішані у вчиненні вбивства поспішно виїхали за межі Польщі, але їх обох заарештували в Німеччині й видали на прохання польскої влади. Польська поліція всього заарештувала 12 осіб, причетних до вбивства Пєрацького. Справа почалася 18 листопада 1935 р. і тривала до 13 січня 1936 у Варшаві.

У ході розслідування і самого процесу над С. Бандерою і його товаришами польська влада використовувала таємні архіви ОУН, аби викликати замішання серед підсудних і викрити всю діяльність організації. Але насправді ці архіви не дали ніяких доказів, щодо співробітництва ОУН і Німеччини. Зрештою у комюніке командування УВО, опублікованому після вбивства, ясно сказано, що людина, яка зробила замах, виконувала вирок українського революційного трибуналу. У комюніке сказано, що Пєрацький ніс відповідальність за організацію ліквідації шкіл та українських товариств, планування полонізації Української церкви, сприяння антиукраїнських погромів під час пацифікації.

Процес у Варшаві закінчився тьрома вироками до смертної кари, які потім були замінені на пожиттєве ув'язнення, двома вироками до пожиттєвого ув'язнення. Інших було засуджено на строки від 7 до 15 років.

Варшавський процес мав не лише негативні сторони, але й позитивні. Він дав можливість польській суспільній думці більше дізнатися про боротьбу українців. Одна польська газета писала з цього приводу: "Процес проти українських терористів, що ведеться уже більше трьох тижнів помалу міняє своє обличчя… Ті люди вбили,– бажаючи служити своєму народові. Ми не думаємо, що так вони їй добре служили. Успішно служать вони їй тепер: три чверті польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли визнавати слова "український" за ці три тижні навчилися цього слова і вже ніколи його не забудуть…"

Газета польських народовців писала: "Ми, польські народовці, маємо обов'язок найголосніше сказати, що український народ існує, що він живе і бореться за своє існування…"

В Радянській Україні також було не зовсім спокійно. Росія, боячись втратити Україну, на яку поширювався вплив ОУН, у газеті "Вісті" 12 червня 1935 р., звинувачувала лідера ОУН Є. Коновальця у тому, що він служить Німеччині.

Як справедливо зазначає німецький історик Лотар Грухман, успіхи Гітлера залежали не від його здібностей у плануванні ударів і не від досконалого характеру його концепції, а від його вміння вчасно викорисовувати міжнародну ситуацію і помилки своїх противників.

У ситуації, коли ні англійський, ні французький уряди не мали точної політичної концепції щодо українського питання і сподівалися, що це питання втягне Німеччину у війну проти СРСР, Гітлеру було легко діяти за власним бажанням.

Та замість йти на завоювання України Гітлер вирішив отримувати українські багатства через економічний обмін, і маючи це на увазі він вступив у торгівельні переговори з Москвою. Як результат цього зближення був підписаний радянсько-німецький пакт про ненапад і таємний протокол 23 серпня 1939 р.

Абвер на чолі з адміралом Канарісом наладнав контакт з ОУН у 1938 р. і передбачав ще до вторгнення в Польщу прискорення вирішення українського питання.

Канаріс був зрештою досить обізнаний з національними проблемами народів Східної Європи і не виступав проти їх свободи. Він погодився сформувати в Словаччині невеликий український загін, що дістав назву "Bergbauernhilfe". Але незабаром ситуація змінилася: із підписанням пакту про ненапад німецьке командування відвернулася від українців і українського питання.

У той час, коли польський уряд перебував у еміграції Москва дала наказ своїм військам перейти кордон Польщі. Хоча Росія прийняла це рішення згідно з секретною радянсько-німецькою домовленістю, офіційно вона виправдовувала свою агресію необхідністю "прийти на допомогу українським і білоруським братам". 22 вересня Червона Армія вступила у Львів, столицю Західної України. 27 вересня капітулювала Варшава і наступного дня Ріббентроп підписав у Москві договір про дружбу і протокол, який остаточно визначив кордони між Німеччиною і Росією по лінії Нарва-Сян-Буг.

Ці територіальні зміни серйозно вплинули на українське політичне життя. Радянський режим не допускав існування будь-якої політичної сили, окрім більшовицької комуністичної партії. Всі політичні партії, що існували на території Західної України повідомили комуністичну партію про свою ліквідацію.

Лише ОУН не припинила своєї діяльності внаслідок політичних і територіальних змін, бо вона була підпільною силою і не потребувала дозволу на своє існування. ОУН продовжувала свою діяльність підпільно, а також намагалася поширити свій вплив на східну Україну.

ПОЧАТОК РУХУ ПІД ПРОВОДОМ С. БАНДЕРИ.

Війна повністю змінила українську політичну ситуацію як в Україні так і поза нею. На Україні, окрім ОУН, зникли всі політичні партії. Керівники цих партій, які перебували в еміграції не могли вести ніякої політичної діяльності. У Німеччині рух Скоропадського скоро втратив популярність. Тільки ОУН утвердилась скрізь, як вирішальна сила. Але в 1940 в ОУН відбувся розкол. Члени центрального керівництва ОУН (Провід Українських Націоналістів, ПУН) довгий час перебували за кордоном і здійснювали управління через зв'язкових.

Радикальна зміна політичного контексту у Східній Європі і можливість німецько-радянського конфлікту сприяли тому, що серед керівництва ОУН появилися глибокі розходження і, зокрема, між членами ПУН (Мельник, Капустянський, Сушко та ін.) та молодими революціонерами, що недавно прибули з України або перебували там (Бандера, Стецько, Шухевич…).

Лідер молодих революціонерів Степан Бандера вже раніше виконував важливі завдання організації на Україні. Як крайовий провідник ОУН та крайовий комендант УВО у 1933-34 рр., він був засуджений до смертної кари за віддання наказу вчинити замах на міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, яка потім була замінена на пожиттєве ув'язнення. Після утечі тюремної адміністрації він був звільнений групою українських політичних в'язнів і повернувся до Львова.

На початку 1940 р. голова Крайової Екзекутиви в Україні Юрій Тимчій-Лопатинський, таємно перейшовши кордон, прибув до Бандери у Відні. Вони зразу вирушили до Риму, де в цей час перебував голова Проводу ОУН полковник А. Мельник. Вони хотіли усунути розходження у поглядах, що виникли між ними і Мельником.

Розходження були різного роду. Так зокрема молоді революціонери хотіли встановити нову політику і стратегію ПУН, встановити контакти з іншими державами. Крім того молоді активісти висловлювали недовіру деяким членам ПУН і вимагали змін у його складі. Розмова з А. Мельником в Римі не дала ніякого результату. Це був розкол. Молоді лідери зібралися у Кракові й вирішили створити інше керівництво націоналістичного руху. 10 лютого 1940 р. було сформовано Революційний Провід ОУН, керівництво якого було довірено Степану Бандері. З того дня існували вже дві різні українські націоналістичні організації, які мали одну і ту саму назву, але дуже часто протистояли одна одній.

Революційне керівництво ОУН (Б), окрім постійного зв'язку з рухом у країні встановило контакт з іншими опозиційними рухами на території СРСР. ОУН (Б) мала намір залучити до боротьби всі поневолені нації.

Програма ОУН (Б) була викладена у грудні 1940 р. в маніфесті. Політична програма нового керівництва була надзвичайно широкою і амбітною, вона зверталася не лише до українського народу. А й до інших народів СРСР.

Упреамбулі даного документу проголошувалося, що світ, заснований на насиллі скоро зникне. СРСР, будучи частиною цього світу приречена на загибель. ОУН (Б) закликала вставати на боротьбу проти цієї "Тюрми народів".

Що стосується соціальної програми то ОУН (Б) підкреслювала: українські націоналісти борються проти "приниження людини", збіднення громадян, терору, депортацій, економічного грабунку України та інших пригноблених країн.

Скликавши у 1941р. 2-й Великий збір ОУН, революційне керівництво ОУН (Б) пішло на остаточний розрив. Серед резолюцій, прийнятих другим Великим Збором, є одна резолюція, яка характеризує загальну тенденцію ОУН (Б). У ній зокрема сказано, що ОУН продовжуватиме боротьбу за незалежність українського народу, "…незважаючи на територіальні і політичні зміни, які можуть статися у Східній Європі".

Українці зовсім не знали намірів Німеччини. Обидві націоналістичні організації вирішили прийняти участь у війні проти Росії - відкритого ворога української незалежності.

На початку 1941 р. Ріко Ярий отримав доручення від ОУН (Б) встановити контакт з представниками ОКВ, аби обговорити створення української військової частини.

Але ОУН (Б) бачила й іншу важливу причину йти на угоду з Вермахтом. В умовах суворої заборони діяльності емігрантських товариств у Німеччині, угода з Вермахтом забезпечила б людям Бандери прикриття, за яким вони могли б здійснювати певну політичну діяльність. Переговори між Р. Ярим та німецьким командуванням завершились у квітні 1941 р.. Німці погодились підготувати близько 700 бойовиків, які мали бути поділені на два батальони: "Нахтігаль" і "Роланд".

Але ОУН (М) пішли навіть дальше ніж ОУН (Б). ОУН (М) думала про створення справжньої української національної армії, яка б складалася з українських емігрантів.

У травні 1941 р. Провід ОУН (Б) розіслав своїм представникам секретні інструкції, в яких розглядається дві можливості в разі збройного конфлікту на території України: загальне повстання зразу після оголошення війни і просто окупація країни німецькими військами. Дальше в інструкціях вказувалось, що створення Української держави здійснюватиметься "нашими власними засобами і з нашої вланої ініціативи". ОУН (Б) вважала, що Україна є частиною Східної Європи. Україна, сказано у меморандумі, повинна створити на європейському економічному просторі власну незалежну економічну зону із центром в Берліні.

Українська держава повинна бути справді незалежною. Це означає, що українське питання не може бути вирішено, як у випадку з Словаччиною чи Хорватією.

ОУН (Б), вважаючи, що німецько-радянська війна неминуча, вирішила поєднати всі українські політичні течії, щоб підготуватися до грядущих подій. Після попередніх переговорів 22 червня вона скликала нараду українських політичних діячів, що належали до усіх політичних течій, за винятком ОУН (М), яка відмовилася брати участь у цій акції.

Нарада завершилась створенням координаційного центру - Українського національного комітету, керівництво яким було довірено генералові Всеволодові Петріву.

23 червня представник ОУН (Б) в Берліні передав німецькому урядові меморандум від 15 червня. Зокрема разом із меморандумом була передана і резолюція Другого великого Збору руху Бандери. Як резюме цих двох документів можна було констатувати, що автори не лише докоряють за невдалу окупацію 1918 р., а ще й дозволяють собі давати поради щодо нйкращого устрою Східної Європи, основним елементом якої повинна була б стати не залежна Україна. Україна повинна мати суверенну економіку, власні збройні сили та інші гаранти незалежності.

Створені і таємно підготовлені напередодні війни похідні групи ОУН Бандери поступово проникали на територію України слідом за німецькою армією. В цих загонах налічувалося від трьох до п'яти тисяч осіб, які були розділені на три великі групи: "Південь", "Північ", "Центр". "Північ" повинна була дістатися Києва та області. "Центр" мала на меті Харків і область, а "Південь" повинна була досягти Одеси та Криму.

Радянська армія покинула Львів увечері 29 червня після багатогодинних боїв з українськими повстанцями.

Похідна група С. Бандери прибула після обіду і були проведені збори, на яких було проголошено відновлення Української Держави. 2 липня новина про проголошення незалежності дійшла до Берліна, а вже 3 липня Ярослав Стецько спробував повідомити Гітлера про створення українського уряду.

Донесення про події 4 липня, містить неповний список українського уряду.Його склад було фактично доповнено наступного дня.

Після цих акцій було проведено ряд арештів, зокрема арешт С.Бандери, Я.Стецька, і його співробітника Романа Ільницького.

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: сочинение, сочинение рассуждение, диплом анализ.

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки