Предыдущая страница реферата | 4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14 | Следующая страница реферата

Проектантам вільних економічних зон слід ретельно вивчити ще два аспекти досвіду діяльності експортних промислових зон. Одним з них є досвід Китаю, де існують дуже великі спеціальні економічні зони. Другий — це досвід деяких країн, що розвиваються (наприклад, Домініканської Республіки, Маврікію, Мексіки та Шрі-Ланки), де діють іноземні інвестори з інших країн, що розвиваються, а підприємства мають малі і середні розміри. Особливий інтерес викликає китайська модель, оскільки це перший досвід функціонування дуже великих зон, де вже раніше існувала промисловість і густонаселені райони. Якщо врахувати передбачувані розміри деяких зон, ця модель може бути більш доречною (як у своїх позитивних, так і негативних аспектах), ніж моделі, що їх пропонують набагато менші індустріальні парки, встановлені у вигляді експортних промислових зон в інших країнах. Сьогодні, безперечно, поки що дуже рано робити тверді висновки про китайський досвід у цій галузі, однак поступово проливається світло на ряд важливих питань. Одне з них, наприклад, полягає у відносно високих інфраструктурних витратах на спеціальну економічну зону китайського зразка порівняно з обсягом прямих зарубіжних інвестицій. Другим є складність економічних, фінансових та промислових взаємозв'язків між зоною і рештою економіки приймаючої країни, з одного боку, і між зоною та зовнішнім світом — з другого. У цьому плані Китай може розглядатися не стільки як модель, скільки як лабораторія, де випробовуються нові рішення та нові шляхи діяльності.

Ще одним цікавим уроком є засоби, за допомогою яких окремі країни намагалися залучити малі та середні фірми і фірми країн, що розвиваються, до своїх експортних промислових зон. Різні види зон звичайно плануються як інструмент сприяння іноземним прямим інвестиціям з боку відносно великих та добре функціонуючих фірм. Проте досвід показує, що великі транснаціональні корпорації звичайно не потребують стимулювання пільгами та можливостями експортних промислових зон для того, щоб вкласти інвестиції у конкретну країну. Перш за все, вони звичайно уже діють у масштабах всього світу і достатньо досвідчені для того, щоб успішно функціонувати у звичайному середовищі практично будь-якої країни. Якщо ж умови якоїсь країни надто несприятливі, то стимули, що їх пропонують експортні промислові зони, у більшості випадків неспроможні заохотити компанію до зміни своєї стратегії світового розвитку. Це є однією з головних причин того, що у більшості країн інвесторами у вільних економічних зонах звичайно є не добре відомі транснаціональні корпорації, а менші фірми, що нерідко вперше виходять на ринок зарубіжних інвестицій. Це викликає великі проблеми у справі презентації новоствореної зони: ці зусилля мають бути спрямовані скоріше на потреби менших підприємств, ніж інтереси відомих великих транснаціональних корпорацій. Інтереси вільних економічних зон у новоутворених країнах полягають не тільки в тому, що фірми менших розмірів з промислове розвинутих чи нових індустріальних країн можуть гармонійно доповнювати більші фірми, а й у їх більшій гнучкості та швидшому реагуванні. Враховуючи потребу якнайшвидшого залучення іноземних інвесторів для задоволення настійних потреб внутрішнього ринку, ці фірми можуть виявитися кращою короткочасною альтернативою, ніж значно більші підприємства, які звичайно реагують досить повільно і діють з набагато більшими елементами бюрократизму.

Сьогодні було б, мабуть, передчасним виносити чіткі уроки з досвіду інших країн. І причини тут не стільки у тому, що в нових незалежних державах вільні економічні зони, скоріш за все, будуть дуже відрізнятися від експортних промислових зон у інших місцях, скільки у тому, що ще не робилися систематичні спроби створити експертну систему, яка зосереджувалася б на розвитку таких зон [4].

РОЗДІЛ 4. Вільні економічні зони України: напрямки і стратегії розвитку.

Як зазначено у ст.3 Закону України “Про спеціальні (вільні) економічні зони” на території України можуть створюватись спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів:

Вільні митні зони і порти.

Експортні зони.

Транзитні зони.

Митні склади.

Технологічні парки та технополіси.

Комлексні виробничі зони.

Туристсько-рекреаційні зони

Страхові зони.

Банківські зони.

На кінець 2002 року в Україні, згідно з ухваленими законами, функціонують 11 спеціальних економічних зон (СЕЗ) у дев'яти регіонах, в яких діє спеціальний режим інвестиційної діяльності: в Автономній Республіці Крим (7 районів); у Донецькій області (22 міста і 5 районів); Волинській (3 міста і 9 районів); Закарпатській; Луганській (6 міст і 3 райони); Чернігівській області (7 районів), у містах Шостка і Харків. Найвідоміші серед них - "Донецьк" у Донецькій області, "Славутич" у Київській, "Курортополіс Трускавець", "Яворів" у Львівській, "Миколаїв" у Миколаївській області. Діють спеціальні економічні зони зовнішньоторговельної спрямованості - "Азов", "Закарпаття", "Інтерпорт Ковель", "Рені", "Порто-Франко" Одеського морського торговельного порту, "Порт Крим", а також Південнокримська експериментальна зона "Сиваш".

Процесс формування в Україні законодавства про вільні економічні зони (ВЕЗ) та запровадження територій пріоритетного розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності (ТПР) найбільш інтенсивно відбувався протягом останніх двох років. Виключенням є Північнокримська експериментальна економічна зона (ПЕЕЗ) “Сиваш”, яка була заснована 1995 року. Початковий досвід, накопичений за час імплементації правового поля функціонування українських ВЕЗ і ТПР, дозволяє сьогодні говорити про перші результати та проблеми їх діяльності.

Поява великої кількості ВЕЗ і ТПР в Україні - станом на кінець 2000 року в Україні створено одинадцять вільних економічних зон, дев’ять областей та АР Крим мають території пріоритетного розвитку – стала наслідком відсутності ефективної регіональної політики, що сприяла б економічному розвитку невеликих міст. Натомість відбулося лише руйнування колишньої централізованої системи формування місцевих бюджетів. Як наслідок, регіони вимушені були шукати ефективних способів регулювання оподаткування, на територіальному рівні.

Україна наслідує приклад Росії, де було продекларовано створення одразу 23 вільних економічних зон та регіонів із спеціальним режимом інвестиційної діяльності, територія яких становила майже третину території країни. Однак нездоланні суперечності між формуванням прибуткової частини бюджету та наданням пільгових умов підприємствам призвели до того, що зараз з 18 проголошених зон реально працюють лише дві – “Находка” та “Янтарь” (Калінінградська область) [5].

Чинним законодавством передбачено формування принаймні двох категорій вільних економічних зон. Перші мають чітко визначену спеціалізацію, започатковуються на базі портів та в прикордонних районах (“Азов” у Мариуполі, “Порт Крим” у Керчі, “Порто-франко” в Одесі, ВЕЗ у м.Рені, “Закарпаття” та “Інтерпорт Ковель”). Діяльність підприємств у цих зонах зводиться здебільшого до невеликої обробки вантажів, фасування та пакування товарів. Позитивним наслідком функціонування таких ВЕЗ є пожвавлення економічної діяльності, збільшення обсягу легально ввезених вантажів, за рахунок спрощення митних процедур у межах чітко відокремленої території, та їх здешевлення для покупців. До цієї групи можна віднести також ВЕЗ рекреаційного типу “Курортополіс Трускавець”.

Друга категорія – зони, що створюються у депресивних регіонах з високим рівнем безробіття (наприклад, “Славутич”, “Яворів”, “Миколаїв”). На відміну від вільних економічних зон, території пріоритетного розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності відрізняються територіальною розмитістю і непрозорістю управління.

Стандартний набір пільг містить часткове звільнення суб’єктів ВЕЗ (ТПР) від сплати податку на прибуток, мита та ПДВ, в ряді випадків - пільговий режим сплати податку на землю або державні гарантії захисту інвестицій. Крім того, уряд встановлює перелік імпортованих сировини, матеріалів, устаткування чи обладнання, що можуть ввозитися для реалізації інвестиційних проектів на пільгових умовах. Підприємство періодично звітує перед податковою, митною службами та адміністрацією ВЕЗ про цільове використання імпорту. Уряд визначає також перелік пріоритетних видів діяльності, що передбачає надання пріоритетного статусу певним базовим галузям економіки. Таке штучне підвищення зацікавленості потенційних інвесторів вкладати гроші в окремо взяті підприємства поглиблює і без того існуючі структурні диспропорції вітчизняної економіки.

Управління ВЕЗ належить одразу двом (а в окремих випадках – трьом) державним органам – адміністрації ВЕЗ, місцевому органу самоврядування, а в ряді випадків ще й спеціальній Раді з питань ВЕЗ і ТПР. При цьому створення останньої не передбачено базовим законом про загальні засади створення та функціонування вільних економічних зон.

Законом України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” (1992) встановлено досить просту процедуру реєстрації суб’єктів ВЕЗ: підприємству необхідно подати інвестиційний проект до адміністрації вільної економічної зони та укласти відповідний договір.

Однак, пільги не завжди є адекватними зусиллям, яких доводиться докласти підприємству, щоб отримати право, а потім працювати у пільговому режимі. Наприклад, інвестування на пільгових умовах у Донецькій області регламентують понад 20 документів, серед яких порядок контролю за інвестиційної діяльністю. Процедура отримання свідоцтва охоплює узгодження основних параметрів інвестпроекту в органах місцевого самоврядування та конкретизацію проекту в секретаріаті Ради з питань ВЕЗ. При цьому прибутковість проекту і перспективність підприємства перестають бути суто приватною справою засновників, теж саме стосується створення нових робочих місць, розмірів фондів заробітної плати, маркетингової політики, ризиків, прогнозованих обсягів податкових надходжень тощо [6].

Спільною рисою більшості українських ВЕЗ (ТПР) є вимога значних за обсягом інвестицій для отримання пільг з оподаткування (в ряді випадків - від 1 до 3 млн. дол. США). Гранична межа мінімального вкладення інвестицій свідчить, що запроваджувані інвестпроекти призначені, перш за все, для великого бізнесу. Зробивши таким чином ставку на великих (принаймні за українськими масштабами) інвесторів, законодавці пройшли повз 99% вітчизняних підприємців [7], тоді як підтримка промислових гігантів водночас з посиленням податкового навантаження на дрібний бізнес може дуже швидко призвести до занепаду внутрішнього ринку споживчих товарів. Тому доцільним є перегляд подібної норми в бік зменшення з метою створення більш суттєвих стимулів для інвестування. В той же час, існує цікавий досвід ВЕЗ “Яворів”, де обмеження з мінімального розміру інвестицій можна обминути, пройшовши в зону через науково-технологічний парк. Гранична вартість проектів, у які інвестор може вкласти гроші при цьому становить 50 тис. грн. на відміну від стандартних умов (500 тис. дол. США) [10].

Головні застереження щодо економічної доцільності запровадження ВЕЗ (ТПР) в Україні сьогодні полягають у наступному:

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: оформление титульного листа реферата, образец реферата, банк бесплатных рефератов.



Предыдущая страница реферата | 4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14 | Следующая страница реферата

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки