Конфесійно-етнографічний ареал України

1. Зв'язок релігійного і національного в етноісторичному процесі України.

Релігія як соціальне явище безпосередньо вплетена в етнічну структуру суспільства, через що не могла існувати поза такими історичними формами спільностей людей, як рід і плем'я (племінні культи), народність (політеїстичні релігії), нації (іудаїзм, індуїзм та ін.). Не звільнилися від етнічного впливу і світові релігії, попри їхній універсалізм і космополітизм. Це обумовлено тим, що всі релігії в минулому виникли як племінні (родові), а згодом, ставши національними релігіями, не втратили своїх зв'язків з етносом, оскільки виросли із соціально-політичних умов кожного народу. Отже всі релігії так чи так поєднані з етносом (народністю, нацією), його культурою і психологією.

В етноісторичному процесі України такий взаємозв'язок релігійного й національного виявився:

в асиміляції елементів племінних культів, вірувань наявних етнографічних груп тощо (наприклад, у давнину греко-візантійське православ'я змішалося з політеїстичними віруваннями слов'ян на території Київської Русі, а потім українського етносу, що привело до трансформації його в українську національну форму православ'я);

у засвоєнні національних форм побуту, традицій, звичок, психічного складу українського етносу, що відобразилося на появі та еволюції різноманітних форм релігійної культової практики, тобто обрядів, ритуалів, свят та ін.;

у використанні в релігійній церковній практиці національних елементів мистецтва, зокрема живопису в іконографії, музики, виконуваної на народних інструментах, національних мелодій у церковно-хоровому співі (скажімо, знаменитий київський розспів, пройнятий мотивами народної обрядової пісні), української архітектури в церковному будівництві та інших національних цінностей матеріальної та духовної культури. Важливо також відзначити, що в релігійно-церковній практиці досить часто використовуються культурні цінності етнічних груп, із яких складається український народ. Це веде до розмаїття в оформленні культових споруд, проведенні релігійних свят та обрядів;

у процесі пристосування тих чи тих вірувань, релігійного культу до певних елементів духовної культури етносу (традицій, свят, звичаїв), внаслідок чого релігійне стає надбанням культури всього етносу або народу. Приміром, святки Зеленої неділі відповідають християнському святу Трійці.

Релігія не тільки пов'язана з національним духовним життям народу, а й вплетена в широкий діапазон напіонально-етнічних процесів. Так, в Україні релігія і церква, зокрема православ'я, брали активну участь у житті нації та в міжнаціональних відносинах, пробуджували за певних історичних умов національну свідомість народних мас, активізували національно-визвольну боротьбу, обстоювали національне відродження, суверенітет і незалежність української державності тощо. З іншого боку, релігія і церква можуть відігравати негативну роль у національних процесах, бути додатковим джерелом суперечок у міжнаціональних відносинах, служити розпаленню релігійно-націоналістичних або шовіністичних пристрастей та ін.

Відомі також випадки, коли церква і конфесійні громади, опанувавши національні звичаї й традиції, пристосувавши їх до своєї практики, зберігають самобутність національної культури етнічних меншин, служать засобом і формою задоволення потреб у національному, земляцькому чи сімейному спілкуванні.

Слід відзначити і той факт, що взаємозв'язок релігії та етносу веде до створення певних історичних спільностей — етноконфесійних груп і меншин. Етноконфесійні групи — це відособлена частина народу, культурно-побутові, мовно-етнічні та інші особливості яких є наслідком політико-територіальної та історично-географічної ізоляції на релігійно-політичній, релігійно-культурній, релігійно-світоглядній основі. В етнополітичній історії України етноконфесійні групи переплітали релігію, культуру, політику, ідеологію та мораль у тугий вузол гострих проблем людського життя, внаслідок чого виникали політико-неврологічні ситуації, конфліктні зони і т. ін. Етноконфесійні меншини — це обособлена частина народу чи нації зі своєрідною культурою, побутом, психічним складом, які утворилися внаслідок ізоляції, пов'язаної з релігійною належністю. Відносини її членів часто регулюються особливою системою соціального контролю: церковними статутами і релігійною системою права, думками віруючих, нормами релігійної моралі та ін.

2. Етнічний склад населення і конфесійна різноманітність в Україні

Для глибшого розуміння відмінностей обрядово-культової практики конфесій і церков в Ук раїні, навіть у межах одного віросповідання, доцільно розглянути етнічний склад населення України, а також вплив поліетнічного складу українського народу на утворення конфесійного різноманіття.

Попри наявність загальнонаціональних рис українського народу, його культура і побут зберігають певні відмінності, що знаходить відображення в ритуально-культовій практиці, оформленні церковної архітектури, проведенні релігійних свят та обрядів. Безперечно, це обумовлено насамперед характером історичного розвитку окремих районів України, природно-географічними умовами, соціально-етнічними особливостями формування населення та ін. Як відомо, територія України поділяється на низку окремих історико-етнографічних зон — Наддніпрянщина, Поділля, Полісся, Слобожанщина, Волинь, Прикарпаття та Закарпаття. Наведений умовний поділ території на етнографічні зони має особливості, що характеризують, своєю чергою, культуру й побут тих чи інших груп населення. Історично на зазначених територіях склалися такі найвідоміші етнографічні групи: українські горяни (гуцули, лемки, бойки) в західноукраїнських областях; поліщуки, пінчуки, литвини — на Поліссі; севрюки — у східноукраїнських областях тощо. Історично обумовлена поліетнічна структура населення України доповнювалася різноманітними етнонімами, полі-тонімами, антропонімами та іншими групами. Інколи внаслідок віросповідного забарвлення етнічної самосвідомості, тобто підміни етноніма конфесіонімом, виникали навіть певні віросповідні групи. Так, на Буковині існувало населення — як романомовне, так і українське, що звалося волохами через православну належність. Етно-соцільна структура ускладнювалася також завдяки переселенцям із інших регіонів і країн. Так Україна визначально формувалась як поліетнічна країна, що не могло не вплинути на забарвлення релігійної визначеності.

На сучасному етапі населення України також залишається поліетнічним. Приблизно 85% його становлять українці, які рівномірно населяють територію держави. Решта населення — росіяни, білоруси, євреї, поляки, молдовани, румуни, угорці, болгари, греки, німці, татари, вірмени та інші етнічні групи. Процес виникнення і формування багатьох етнічних груп на території України був зумовлений не тільки складними соцільно-полі-тичними факторами, багатовіковими міжетнічними стосунками, спільністю історичної долі, а й релігійними факторами — церковними міжусобицями, міжконфесійними конфліктами, гонінням на іновірців у суміжних країнах.

Зокрема, певна частина росіян переселилася в Україну в 60-х pp. XVII ст. після релігійної реформи патріарха Никона, через переслідування старовірців із боку Російської церкви та держави. Нову хвилю російських переселенців в Україну, цього разу в XIX ст., було спричинено переслідуванням сектантів російського православ'я — духоборів і молокан. Завдяки цьому в Україні з'явилися не лише російські поселення, а й нові релігійні громади —старовірів, духоборів, молокан та ін.

Розселення поляків в Україні було пов'язане спершу зі Східною Галичиною, а потім із Правобережжям, де в межах українського етнічного масиву з XIV ст. формувалися найчисленніші польські етнорелігійні громади католиків. Масове переміщення польського населення у XVII—XVIU ст. до Правобережної України, засилля польських поміщиків і католицького духовенства призвели до масового покатоличення місцевого українського населення, а відтак — до створення католицької церкви.

Поселення євреїв в Україні з'явилися ще за часів Київської Русі, де існували громади слов'я-номовних євреїв (кенаани). З XVI ст. тут оселялися ашкеназі — вихідці з Польщі, які розмовляли мовою германської групи індоєвропейської сім'ї (ідиш). Розселені спорадично, окремими етно-релігійними громадами на Правобережжі, євреї започаткували тут іудаїзм, а згодом і його течію — хасидизм.

Румунізація українського населення Північної Буковини, чому сприяла особлива організація церковного управління і шкільної освіти, а також належність румунів та українців до православ'я, зумовили формування етноконфесійної групи — волохів (православна віра на Буковині називалася в народі волоською).

З XVIII ст. на території України селилися західноєвропейські колоністи (німці, французи, голландці, швейцарці, австрійці та ін.), які зазнавали у своїх країнах переслідувань за релігійні переконання. Це зумовило виникнення на території країни протестантських громад менонітів, методистів, лютеран та ін. Поширенню протестантизму сприяло те, що землі на півдні України, які належали Запорозькій Січі, після її знищення безкоштовно передавались у користування західноєвропейським колоністам, значний прошарок яких становили протестанти.

Отже, поліетнічний склад населення України, що формувався протягом століть, сприяв історичному існуванню різноманітних конфесій та релігійних течій. Деякі з них існують дотепер, інші трансформувались і злилися з новими конфесіями. Але поміж різноманітних конфесій домінуюче становище посідало православ'я, що його сповідували більшість українців, росіян, білорусів та інших груп населення, і лише в Західній та Правобережній Україні мільйони прихильників мала греко-католицька церква, послідовниками якої були українці.

Важливо також відзначити, що історія Української держави не знала гострих міжрелігійних війн, значних міжконфесійних і міжцерковних конфліктів. Щоправда, траплялися суперечки між уніатами та православними. В Україні в минулому панувала певна віротерпимість, що дозволяло знаходити тут притулок від переслідувань різноманітним послідовникам релігійних конфесій, члени яких виборювали свою незалежність від панівної церкви. Тому сучасні конфесійні та міжцерковні конфлікти, що виникають спорадично в окремих регіонах України, не мають історичних коренів, а обумовлені певними політичними чинниками.

3. Поліконфесійний склад населення України

Україна — поліконфесійна держава, що зумовлено поліетнічним складом населення. Існуюче різноманіття конфесій у сучасних її кордонах можна умовно розділити на традиційні, що склались у процесі етноісторичного формування країни, та нетрадиційні релігії, які виникли у XX ст. на засадах традиційних і поширились останнім часом в Україні. Наявні релігійні організації можна також умовно розділити на громади національної церкви, конфесії національних меншин, церкви (громади) східних віросповідань. Можливий поділ конфесій за іншими критеріями.

Найбільшою за кількістю релігійних громад, масовим впливом на національно-духовні процеси в Україні є православна церква, прихильниками якої є українці, росіяни, білоруси, румуни, молдовани, болгари, албанці, греки, гагаузи, представники інших етнічних груп. Її громади, організації та об'єднання рівномірно розташовані на всій території держави. Православна церква в умовах поліконфесійного суспільства не є одноманітною. Вона, як зазначалося вище, складається з таких основних утворень: Українська православна церква — Київський патріархат. Українська православна церква Московського патріархату. Українська автокефальна православна церква, які разом з іншими православними громадами об'єднують понад 9,5 тис. організацій, що становить майже 53% всієї релігійної мережі України. Таке різноманіття православних утворень обумовлено процесом національного державотворення, політичними чинниками, наявністю представників різноманітних етнічних груп, які традиційно належали до певних православних релігійних громад, та ін.

Хоч окремі православні утворення виникли на межі 80—90-х pp. XX ст., історично існування православ'я в Україні було започатковано ще за часів Київської Русі, з прийняттям християнства та утворенням Київської митрополії під .юрисдикцією Константинопольської патріархії. Згодом українське православ'я було приєднане до Російської православної церкви, яка визначала долю православних громад на теренах України. Після утворення суверенної Української держави, широкої демократизації суспільства і значного поліпшення державно-церковних стосунків в Україні сталися зміни в монопольному становищі російського православ'я. На національно-територіальних засадах відновила діяльність УАПЦ, а з часом завдяки об'єднанню частини релігійних громад і духовенства УПЦ МП та УАПЦ утворилась УПЦ—КП. Управління церквою здійснює Вища церковна рада на чолі з патріархом київським і всієї Русі-України.

У стосунках між трьома гілками православ'я загалом спостерігаються напруженість і часті суперечки, що інколи призводять до міжцерковних конфліктів. Власне, розпад православ'я на три самостійні, недружні церкви, які претендують на монопольну презентацію всього православ'я в Україні, є виявом небувалої в історії нашої країни кризи православ'я. До того ж цю кризу поглиблює грубе втручання у внутрішньоцерковні справи представників політичних партій та рухів, а також сприяння конфліктній ситуації з боку окремих зарубіжних релігійних центрів, які виборюють "свої канонічні українські території".

Українська греко-католицька церква започаткована Берестейською (1596) та Ужгородською (1649) уніями. 3 моменту легалізації (1989 p.) УГКЦ відновила свою структуру, а за кількістю громад (3200) посідає нині друге місце після православ'я в Україні. Переважна більшість парафій (97%) знаходиться в західних областях України. До цієї церкви належать і 19 греко-католицьких єпархій, що діють серед української діаспори. Очолює церкву (опріч Мукачівської єпархії, безпосередньо підпорядкованої Ватикану) верховний архієпископ.

Хоча процес відбудови УГКЦ перебігає стабільно, ця церква втягнута у складні та гострі протиріччя з православ'ям. Історично склалося так, що територією сучасної України пролягала межа між зонами домінування православ'я і католицизму. На цій межі й точилася боротьба за вплив на громади УГКЦ. Греко-католики боронили свою незалежність і від православних, і від католиків, що обумовило сучасні конфліктні ситуації.

Загалом УГКЦ активно впливає на національне відродження, розвиток національної свідомості й культури народу. Важливою ознакою суспільної діяльності УГКЦ є зусилля з подолання застарілої міжконфесійної ворожнечі між греко-католиками і православними. Між ними поступово налагоджуються нормальні цивілізовані контакти, їхні ієрархи беруть участь у спільних заходах (церемоніях і святах), висловлюють прагнення до християнської єдності, створюють в окремих областях Екуменічні ради для погодження міжконфесійних і міжцерковних непорозумінь (Івано-Франківськ, 1997 p.) за участю представників облдержадміністрацій тощо.

Римсько-католицька церква існує на території України з XIV ст. внаслідок утворення Католицької митрополії та поширення католицизму в XVI ст. переселенцями з Польщі. РКЦ практично закінчила свою розбудову, утворивши Львівську архідієцезію як її духовний центр, відповідні управлінські та духовно-навчальні структури. У підпорядкуванні нунція (посла) Ватикану в Україні автономно діє структура РКЦ у Закарпатті — Закарпатська апостольська адміністрація Римсько-католицької церкви. Нині більш як 700 католицьких громад діють у всіх областях України.

Основні зусилля церкви на сучасному етапі спрямовані на відродження церковної мережі, що існувала в період найбільшого впливу католицизму в Україні — у XVIII—XIX ст. Водночас католицькі громади беруть активну участь у розбудові національної державності, духовного відродження народу, в подоланні міжконфесійної ворожнечі, яку постійно роздмухували всі попередні режими. РКЦ стає, зрештою, повноправним членом нашого церковно-громадського життя. Її ієрархи та вищі духовні особи беруть участь у роботі Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, які є прообразом майбутнього єднання віруючих різних конфесій.

Іслам — одна з конфесій національних меншин, представники яких на теренах України з'явилися ще за часів формування етнічної групи кримських татар, які прийняли мусульманську віру. Згодом громади послідовників ісламу були утворені переселенцями з Поволжя (татари). Середньої Азії (узбеки, туркмени, казахи тощо), Кавказу (азербайджанці, чеченці тощо). Кількість мусульманських громад в Україні зросла до 200, проте єдиної церковної структури ця конфесія не набула. Нині офіційно діють три зареєстровані самостійні центри у Києві, Донецьку, Криму. Створено мусульманську політичну партію.

Мусульмани України активно підтримують політику національного державотворення, беруть участь у збереженні культурної самобутності національних меншин. Проте певна напруженість у мусульманському середовищі характерна для Криму, де зосереджено основну масу прихильників цієї конфесії. В основному загострює її відсутність достатньої кількості кваліфікованих служителів культу і відповідних культових споруд, що обумовлено, насамперед, тимчасовими складнощами в облаштуванні кримських татар.

Досить широко представлені в Україні церкви протестантського напрямку. Вони об'єднують близько 4 тис. релігійних громад. Разом із православними, греко-католиками й католиками християнські течії об'єднують понад 17 тис. релігійних організацій, що діють в Україні. У протестантських церквах є необхідні управлінські структури, що діють на підставі статутів, зареєстрованих в установленому законом порядку. Тут панують спокій і діловитість, відсутні гострі протиріччя між громадами, активно ведеться релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська та благодійна робота. Найбільше поширені такі протестантські церкви:

Церква євангельських християн-баптистів (Союз ЄХБ України), послідовники якої з'явилися на теренах України в 60—70-х pp. XX ст. У 1961 p. від Всесоюзної церкви ЄХВ відкололася громада баптистів-ініціативників, утворивши потім Раду церков ЄХБ. Послідовники останньої є і в Україні. У 1990 p. після розпаду Всесоюзної церкви ЄХБ послідовники баптизму в Україні отримали самостійність.

Церква християн віри євангельської (ХВЄ, або п'ятидесятники) — одна з течій п'ятидесятників не тільки в світі, а й на теренах України. Послідовники американської церкви Асамблеї Бога з'явилися на території нашої країни у 20-х pp. XX ст. Зокрема, на території Тернопільської області було започатковано віросповідання ХВЄ, а в Одесі під впливом проповідника І. Воронаєва, місіонера американської церкви п'ятидесятників, започатковано віросповідання християн євангельської віри (ХЄВ, або воронаєвпі). Окремо від зазначених церков існує ще велика кількість відрубних релігійних громад п'ятидесятників (ХВЄ). Нині в Україні діє Всеукраїнський союз ХВЄ (п'ятидесятників) України та Союз вільних церков ХВЄ України.

Церква Свідків Єгови, послідовники якої в Україні з'явилися після возз'єднання західних земель, де у 20—30-х pp. XX ст. було засновано перші громади. Це — пізня течія у протестантизмі, що виникла в 70-х pp. XIX ст. (офіційна назва існує з 1931 p.). Після довгого невизнання з боку держави наприкінці 80-х pp. цю церкву було, зрештою, юридичне оформлено. Українські громади Свідків Єгови підпорядковані центру в Брукліні (СІЛА).

Церква адвентистів сьомого дня (АСД) — одна з найбільших течій в адвентизмі, послідовники якої в Україні (Криму та Запоріжжі) з'явилися 1887 p. Внаслідок розколу в АСД від них відійшли громади адвентистів реформаційного руху, які все ж таки залишились у межах віросповідання. Громади адвентистів у нашій країні об'єднано в Українську уніонну конференцію АСД. Загалом, вищезгадані протестантські церкви справляють помітний вплив на всі сфери суспільного життя і, передусім, на духовність народу.

Церкви окремих національних меншин в Україні представлені такими релігійними конфесіями:

Закарпатська реформатська церква (угорська) має своїх послідовників серед угорців (мадярів), які проживають головно в Закарпатській області. Реформатське віровчення близьке до догматів ортодоксального кальвінізму, започаткованого у 20-х pp. XVI ст. в період Реформації. Послідовники реформатського віровчення з'явилися на теренах України внаслідок угорської колонізації Закарпаття, що мала місце в період загарбання Угорщини Оттоманською імперією, та витіснення звідти українського населення. Слід зазначити, що частину послідовників реформатської церкви складають чехи, а певна частина угорців є послідовниками католицизму. Взагалі, протестантські течії, що набули поширення в Україні, беруть активну участь у суспільному житті, відродженні української духовності та держави.

Російська православна старообрядницька церква (Білокриницької згоди) та Російська православна старообрядницька церква (Безпопівської згоди) сформувалися на території України серед російських переселенців, які тікали від релігійних переслідувань після церковної реформи XVII ст. у Російській державі. Перші поселення старовірів виникли на Чернігово-Сіверщині у 60-х pp. XVII ст. У XVIII ст. старовірські поселення з'явилися в Подільській губернії (засновані пилипівця-ми) та в межах Північної Буковини (засновані ли-пованами).

Серед релігійних організацій російських національних меншин варто відзначити й громади молокан, які виникли на теренах України в першій третині XIX ст. через переслідування їхніх

прихильників з боку Російської православної церкви. Трохи раніше в Україні заснували свої селища православні сектанти-духобори, які також тікали від переслідувань. Нарешті, на початку 30-х pp. XX ст. в Україні серед російського населення утворилися секти прихильників Істинно-православної церкви (ІПЦ).

Об'єднання релігійних громад іудейського віровизнання мають своїх послідовників з-поміж єврейської національної меншини. Поселення євреїв в Україні обумовлено історично. Серед єврейського населення є також прихильники сучасних течій в іудаїзмі, що про них йшлося вище. Іудаїстськими громадами в Україні керують два центри.

Вірмено-григоріанська апостольська церква, послідовниками якої є представники вірмен. Перші вірменські колонії виникли на сучасній території України (в Криму) ще в XI ст., але компактні поселення з'явились у XV—XVII ст. на західноукраїнських землях. Серед вірмен є й послідовники Вірмено-католицької церкви.

Караїми — народ, який живе переважно в Криму; походить від послідовників секти іудаїзму, що виникла ще у VIII ст. у Вавилоні та не визнавала Талмуду. Все це обумовило існування в Україні етноконфесійної групи — караїмів.

Кримчаки — етнічна група, що живе також переважно в Криму і е нащадками давнього місцевого населення Криму, яке згодом прийняло іудаїзм (за іншою версією, це нащадки кримських євреїв і генуезців, які перейняли тюркську мову). Це обумовило існування в Україні етноконфесійної групи — кримчаків.

Серед інших національних меншин, які населяють територію нашої країни, трапляються послідовники Німецької євангелічно-лютеранської церкви. Шведської євангелічно-лютеранської церкви, Корейської методистської церкви та інші конфесії.

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: сочинение, образ реферат, сочинение на тему образ.

1  2  3 | Следующая страница реферата

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки