Предыдущая страница реферата | 1  2

В іншому місці «Повість» каже так: усі племена мали своє княжіння — «в полях, а в деревлях своє, а дреговичи своє) а словене своє в Новегороде, а другое на Полоте полочане. От них же кривичи, иже седят на верх Волги, й на верх Двиньі й на верх Днепра, их же град єсть Смоленск; туде бо седят кривичи. Таже север от них».

У цьому списку подано племена, від яких походять: український народ (поляни, сіверяни, деревляни, дуліби, що звуться пізніше бужани та волиняни, уличі, тиверці та хорвати), білоруський народ (дреговичі, кривичі, полочани та радимичі) і великоруський (словени та в'ятичі). Сіверяни жили на Лівобережжі — по Десні та Сейму, поляни — по середньому Дніпру, деревляни — по Тетереву, Ужу та Горині, на Волині — дуліби або бужани, «де нині волиняни», на долішньому Возі. Вони ж звуться бужанами, бо живуть по р. Возі, та волинянами. Можливо, що то були три окремі племена. Уличі жили понад Дністром та Богом, а тиверці — між Богом та Прутом. Щодо хорватів, то очевидно тут літопис має на увазі білих хорватів, в XI ст. входили до складу Велико-Моравської держави і від к походять українці східної та західної Галичини. У той же час назви окремих племен зустрічаються в творах різних чужинецьких письменників. В IX ст. анонімний автор, якого цитує теж анонімний баварський географ IX ст., перелічував племена — волинян, бужан, сіверян, уличів. В Х ст. Константин Порфірородний теж перелічував племена: кривичів, дреговичів, сіверян, древлян, уличів, вербіян. Останні дві назви незрозумілі. У тому ж Х ст. Аль Масуді писав, що одне з племен — волінана, і називав їхнього царя Маджака. Таким чином, ім'я слов'ян, які в VII сторіччі замінили назву антів (останній раз слово «анти» зустрічається в 602 році), зникає в ІХ-Х ст. ст. Його заміняють назви окремих племен.

В Х-ХІ сторіччях залишилися натяки на пересунення племен. Збереглися назви долішнього Дніпра — Білобережжя і частини чорноморського побережжя — «Лукомор'я».

На долішньому Дніпрі був торговельний осередок — Олешя, пізніше — Олепіки. Були українські колонії в Криму, в Корсуні, при гирлі Кубані, в Фанагорії. Тільки існуванням міцного українського осередку можна пояснити появу в XI ст. Тьмутороканського князівства. На існування значного українського населення на Чорномор'ї вказує «Повість временних літ». Про уличів та тиверців літописець в XI ст. пише так: «Уличи й тиверци седяху бо по Днестру, приседяху к Дунаеви. Бе множество их; седяху бо по Днестру оли до моря й суть градьі их до сего дня, да то ся зваху от Грек Великая Скуфь». Таким чином виявляється, що від «множества» уличів та тиверців залишилися тільки городища, а вони  подалися на північ. На пересунення племени полян вказує пояснення «Повісти» на походження назви полян від поля, степу, де жили вони раніш, а за літописця жили вже в лісовій смузі. Останній рух, який зафіксувала «Повість» — це прихід із Польщі, від ляхів, двох братів — Радима та В'ятка з родами своїми й оселення їх — Радима на Сожу, а В'ятка на Оці.

Серед усіг цих українських племен провідне значення набувають поляни, з їхнім головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому, починаючи з часів палеоліту (Кирилівська стоянка, про яку згадувалося вище). Можливо, що тут був Данпртштадир готських часів. У всякому реві, від VI сторіччя тут уже було місто, як свідчать аровеоиогічиі дослідження, а від VII от. місто це вже згадується вірменським письменником під назвою Куяр.

Як свідчать рештки поселень українців VІІ-VIII сторіч, жили вони здебільшого великими гуртами. Житлами служили землянки з грубами, з дерев'яними стінами, обмащеними глиною, або хати з сіньми та двома світлицями, що нагадують пляном сучасні українські хати. Біля житла були глибокі ями для переховування продуктів. Недалеко від поселень бували могильники з безкурган-ними могилами, з рештками трупоспалення. Подібні поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під вівтарною частиною Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої від Десятинної церкви, кінця Х століття.

Українські поселення мали укріплення — городища з високими земляними валами та глибокими ровами. Ровміщалися вони переважно на високих берегах рік, на рогах, які з двох-трьох боків оточені були річкою.

По всіх українських землях залишилося багато городило у Київщині — 400, на Волині — 350, на Поділлі — 260, на Чернігівщині — 208, у Галичині — 100. Ці городища були рйного розміру.

Серед цих міст були великі, значні вже в VIII ст. Київ мав вулиці, майдани, палаци князів. У ньому було багато ремісників, ним міг змагатися багатством Чернігів, де теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ), Перемишль являли собою значні торговельні міста.

Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні заняття населення. Це було рільництво (на що вказує хліборобський інвентар), скотарство (були корови, коні, свині, вівці, птиця). Населення знало ганчарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремесла. Важливе місце посідало полювання на дикого звіра. Тоді було турів, зубрів, лосів, оленів, а також тварин з дорогоцінним хутром: білок, куниць, лисів різних типів, а головне — бобрів у річках. Крім того, було багато диких бджіл, і здобування меду та воску відігравало значну роль в житті.

Усі ці природні багатства притягувало увагу чужоземних купців і втягали людність України з далеких, часів у торговельний вир.

Територію українських племен перерізували важливі річкові шляхи, які зв'язували їх з культурними країнами всього світу. Перший великий торговельний шлях, що зв'язував країни Сходу з Европою — був Волзький.

У VII ст. арабський халіфат розгорнув широку торговельну діяльність і включив до свого кола фінські країни східньої Евройи, швкову Віярмію. В лісах північної Европи водилося багато цінного звіра: горностаїв, соболів, куниць, чорнобурих лисів та ін. Хутра цих звірів були у великій моді на сході, в країнах арабського сходу, у Візантії та Европі.

Ці хутра етали від VII ст. головним дредметом експорту. Про розмір цієї торгівлі свідчать скарби, які складаівться З дорогоцінного східнього срібла та арабських диргемів. Диргеми надзвичайно зручні для датування знахідок, бо були чинні тільки За життя халіфа, при якому їх карбовано, ІД монетні скарби охоплюють добу від VII до VIII сторіччя нашої ери.

Крім арабів, торгівля охоплювала Індію, а далі — Китай.

Волзький шлях проходив поза українською територією, але великі притоки Дніпра — Десна, Сейм, Сула, Ворскла, Псьолта інші— зв'язували Дніпро з Сіверським Дінцем, Доном, Волгою, Каспійським .морем. Де волоком, де по річках, арабські купці потрапляли в басейн Дніпра, і свідками інтенсивної торгівлі з арабами залишалися великі скарби диргемів. На острові ґотлянді знайдено 67 000 дир-гемів, в Києві — кілька знахідок по 2-3 тисячі диргемів у кожній, у Могилеві в одній знахідці — 1300 диргемів, у с. Копіївці Вінницької области — 500 диргемів і ін. Крім арабських монет, знайдено західньоевропейські: французькі, німецькі, англійські та інші. Арабські письменники багато оповідали про слов'ян (українців), про торгівлю з ними. Вони писали, що українські купці приходили й до Багдаду, Закавказзя, навіть до Олександрії. Арабськийписьменник кінця VIII ст. Мохаммед бен Істак писав, що ці товари спрямовували до Тегерану.

Крім «великого шляху з варяг у греки» існували інші: Двінський — від Ризької затоки Західньою Двіною на Дніпро, Німана Прип'яттю на Дніпро. В Гродні був значний осевід якого збереглися могильники, рештки княжого палацу. Одночасно з «шляхами з варягів у греки» існував шлях, який )етинав Україну з сходу на захід. Він ішов з Каспійського моря ягою, волоком на Дін. Сіверським Дінцем, волоком до приток Дніпро — Сейму, Десни, або через Псьол, Ворсклу. Перетинаючи Дніпро, Ійін вів на захід Прип'яттю або суходолом на Краків, Прагу. Цим шляхом везли на захід східні товари, а з заходу — зброю, металевий посуд, полотно.

Так через Україну проходили дві магістралі, що сполучали північ з півднем, захід — із сходом, арабів та Візантію — із Скандинавією, Індію та Китай — з імперією Карла Великого. Короля українських племен не була пасивною в цьому торговельному вирі. Вони не обмежувалися транзитною торгівлею, а вносили насамперед — хутра, на які був однаковий попит і в Арабському халіфаті, і у Візантії, і в Західній Евроггі. Вони експортували мед та віск, на які був теж великий попит, бо мед ішов на жякі солодощі та питво, а віск — на освітлення церков та житла багатих людей. Поставляли вони й «челядь» — рабів.

Релігійне життя українських племен було дуже складне. Перед запровадженням християнства кожне плем'я шанувало своїх богів і мало власні культи, але з процесом творення держави відбувається об'єднання цих богів. Головні були: Дажбог, бог сонця, Велес — бог худоби, Сварог, Хоре, Стрибог, Мокоша, Смарагд та інші. Згодом, коли наприкінці Х ст. Володимир прагнув об'єднати всі українські племена, він встановив спільний для всіх культ Деруна. З християнізацією України зникли відомості про головних богів поганського пантеону і залишилися тільки натяки на існування певних місць, де відбувалися ритуальні дії. Очевидно, були «капища» — на це вказують споруди з каменю біля княжого двору в Києві. С. Я. Грабовський пише, що було знайдено в Києві рештки великого храму, неподалік від Десятинної церкви. Він згадує і «культовий будинок» в Білгороді.

Наприкінці Х ст., за відомостями, мало місце нищення «капищ». Збереглися де-не-де статуї богів. Статую Святовида, чи Світовида знайдено в р. Збручі. Вона мала обличчя під однією шапкою. На нижчому ярусі були барельєфи жінок у хороводі та чоловіків у молитовних позах. Знайдено статую в с. Липиці біля Рогатина, з 4 головами. У релігійних віруваннях українців існували дві течії: обожнення природи в ріаних формах та культ роду. Для українця вся природа була населена масою різних божеств: польовики, лісовики, водяники, русалки, мавки та іішіі живуть,мовляв, у річках, болотах, у лісах і мовкуть приймати образ тварин. Рослини уявляли як живі істоти. У зв'язку з таким погаидом на природу існували різноманітні обряди, свята, пов'язані зі змінами весни, літа, осени, зими. Вони перейшли й до християнських свят у формі різних обрядів: коляди, щедрування, «маелениця», весяянки, гагілки, Купала тощо. У цих ємних відбивається втаровинний хліборобський та скотарський побут. Другу групу становить культ роду. Цей культ заповнював усе життя. На козковому відчувалася присутність предків, «дідів», зокрема під час народин, весілля, смерти. Існувала віра в життя після смерти. Мерців палили або погребали, з ними покладали їжу, зброю. У заможних убивали коня, жінку чи невільницю. Насипали горбки,  іноді дуже високі — кургани. За рік улаштовували тризну на могилі з великою учтою.

Прийняття християнства не знищило поганських обрядів, навпаки — багато з них перейшло до християнства, зберігши свою внутрішню суть, хоч вони були й пристосовані до християнських свят. Старі поганські уявлення збереглися в масі пісень обрядових, сезонових, пов'язаних з різними видами праці. Важливою рисою релігійних уявлень поганської доби була життєрадісність, ясність. Українці не мали у своєму пантеоні жорстоких, суворих богів. Вони жили одним, спільним життям з веселою, радісною природою України і відчували її ласку.

Скачали данный реферат: Tjushnjakov, Игнат, Канунников, Kuklov, Florentin, Щетинин, Ryzhikov, Крутелев.
Последние просмотренные рефераты на тему: культурология, купить дипломную работу, собственность реферат, создание реферата.



Предыдущая страница реферата | 1  2

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки