Предыдущая страница реферата | 1  2  3 | Следующая страница реферата

Боротьба за другий канал українського ТБ.

На 1992 рік перепадає чергова спроба створення другої програми Українського телебачення.  У лютому,  одночасно з вищеназваними структурними змінами в генеральній дирекції програм УТ-1,  було створено керівництво “Творчо-виробничого об'єднання другої програми Українського телебачення”,  основою формування якої мала стати студія “Укртелефільм” з її творчим і технічним потенціалом.  Проте кадри студії не були готові до освоєння телевізійного ремесла.  Набрані ж додаткові співробітники в більшості мали слабке уявлення про технологію підготовки телепередач.  Крім того,  не вдалося розробити оригінальну концепцію програми УТ-2. Її структурні підрозділи дублювали чи тематичні головні редакції УТ-1,  чи знімальні структури студії “Укртелефільм”. Безперспективною була ставка на технологічну базу “Укртелефільму” як виробничу основу для формування УТ-2. Через рік від цієї ідеї відмовилися.

Тим часом у вересні 1992 року з'явилося УТ-3,  директором якого став М. Білоус.  Це був суто творчий підрозділ,  сформований при Головному технічному центрі УТ.  Безпосередньо передачі готувалися не за рахунок державних асигнувань,  а за залучені кошти – спонсорські,  надходження від реклами,  а також програм сторонніх виробників (комерційних телекомпаній). Головною особливістю УТ-3 став специфічний екранний імідж програми. Це досягалося перш за все наскрізним веденням усієї програми телевечора одним модератором.  На відміну від традиційних радянських дикторів,  ведучі УТ-3 самі готували свої екранні “прокладки”,  багато імпровізували. Інша особливість цього каналу – високий темпоритм ходу самої програми.  Якщо по УТ-1 з 19:00 до 24:00 транслювалося,  як правило,  7-8 передач,  то по УТ-3 – майже вдвічі більше.  Кожен випуск,  окрім художніх фільмів,  займав 20-30 хвилин.  Такий же високий і внутрішній динамізм більшості передач. Тому в структуру програми УТ-3 органічно вписалися випуски новин CNN. Канал задумувався як своєрідне “Вікно у світ” – на противагу УТ-1,  що традиційно переважну частину свого ефірного часу віддавало власній продукції. Практично всі передачі УТ-3 створювалися недержавними телекомпаніями (“ЮТАР”, “Мегапол”, “7 канал”, “Гравіс”, “ТБ Табачук”, “УНІАН” тощо). УТ-2 та УТ-3 мусили ділити канал з Російським телебаченням,  яке вдвічі переважало їх за ефірним часом.

Таким чином,  на початку 90-х років у телевізійному просторі України склалося таке становище: на її території розповсюджувалися російські телепрограми “Останікно” (повністю), “Російський канал” (до 60%),  2/3 так званої “Освітньої програми”,  яким протистояли УТ-1 обсягом 15 годин середньодобово,  УТ-2 та УТ-3. Перевага склалася на користь російських телепрограм,  які успадкували технічну базу колишнього всесоюзного телебачення.

Комерціалізація телебачення в Україні.

Проект положення “Про Державну телерадіомовну компанію України” було розроблено у 1992 році.  Згідно з ним,  Укртелерадіокомпанія мала бути загальнодержавною організацією,  до складу якої повинні входити республіканські підрозділи та підрозділи телебачення та радіомовлення в областях (містах), що здійснюють теле- та радіомовлення на території України та за її межами.  Виконуючи ці завдання,  компанія веде творчо-виробничу,  господарську та комерційну діяльність,  має переважне право на використання теле- та радіомережі на всій території України,  може мати власні телерадіокомунікаційні засоби.  Укртелерадіокомпанія мала визначати зміст,  обсяг і порядок розповсюдження республіканських,  міських і обласних державних радіопрограм,  що входять до її структури і складають єдину систему телерадіомовлення України.  Її фінансування повинне здійснюватися за рахунок державного бюджету і коштів від комерційної діяльності та спонсорства.

З'являється ідея ретрансляції супутникових телеканалів з-за кордону.  Для цього слід було подолати ряд перешкод: відсутність якісної технічної бази для масового прийому та поширення зарубіжних телепрограм; неправомірний прийом та розповсюдження сигналів більшістю комерційних телекомпаній України; відсутність синхронних перекладів українською мовою більшості програм зарубіжних телестанцій за умов мовної неготовності значної частини нашого населення сприймати їх в оригіналі. 

До певної міри подолати ці бар'єри вдалося лише ICTV (International Commercial Television) – телекомпанії,  заснованій у грудні 1991 року концерном РРТ та американською корпорацією “Storyfirst Communications”.  Оснащений сучасною апаратурою АСК ICTV давав можливість приймати з супутників програми багатьох телекомпаній світу.  Але це не механічна  ретрансляція,  а осмислена вибудова своєї програми з багатьох компонентів.  Правда,  на виробництво власної продукції телекомпанія у перші роки вийти так і не змогла. Одначе вона заявила про намір розповсюдити свій вплив на територію всієї України.  Згодом ICTV стала четвертою загальнонаціональною телемережею в України.  Нове обличчя каналу почало формуватися у 1998 році з приходом до керівництва компанією Ю. Плаксюка.

Україна планувала запуск власного восьмиканального супутника з метою відкриття українського супутникового телебачення,  проте це так і не було здійснено.  А першою прорив до космічного мовлення здійснила телекомпанія “ТОНІС” – найстарша в країнах СНД недержавна телекомпанія,  заснована у 1988 році в Миколаєві.  Отримавши спеціальний дозвіл уряду, “ТОНІС “через орендований супутниковий ствол 16 грудня 1994 року почав мовлення на Європу,  Північну Африку та Близький Схід.

Становлення незалежної української держави збіглося у часі з періодом виникнення комерційних (недержавних) телекомпаній.  Вже на початок 1994 року офіційні свідоцтва на право вести мовлення одержали майже тисяча компаній, студій, редакцій,  програм ТБ та радіомовлення,  що не входили до системи Укртелерадіокомпанії,  в тому числі більше 400 телекомпаній.  З них 284  не вели мовлення.

Зарубіжна відеопродукція,  використовувана абсолютною більшістю “альтернативних” телестудій ,  є основою їхнього екранного благополуччя.  Підхід переважної більшості недержавних засобів ТБ до використання наданого їм ефірного часу є досить одноманітним: в основному прокат закордонної відеопродукції,  часто сумнівної технічної та художньої якості. 

Функції координатора творчих і технічних зусиль недержавних телекомпаній прагне взяти на себе громадська організація “Українська телевізійна спілка”,  утворена наприкінці 1991 року.  Вона об'єднала близько 50 колективних членів.  Основну свою увагу керівництво Спілки зосередило на проблемі розбудови телеінформаційного простору в Україні.

Введення у дію 22 лютого 1994 року Закону України “Про телебачення і радіомовлення” поставило на порядок денний питання про одержання усіма компаніями ліцензій на право телерадіомовлення.  З обранням 15 грудня 1994 року складу Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення та затвердженням тоді ж парламентом Тимчасового Положення про цей позавідомчий орган відкрився реальний шлях до наведення порядку у телерадіоінформаційному просторі держави. 

Реформування Укртелерадіокомпанії.

Після перемоги Л.Кучми на виборах 1994 року стало зрозуміло,  що керівник УТРК М.Охмакевич,  що очолював УТ протягом 15 років, неспроможний в сучасних умовах впоратися зі своїми обов'язками.  Наприкінці серпня 1994 року новим президентом компанії було призначено О.Савенка.  Ще перед тим першим віце-президентом компанії Зиновієм Куликом почалася розробка принципово нової структури державного телебачення України. 

В перші дні 1995 року з'явився Указ Президента України “Про вдосконалення системи управління державним телебаченням і  радіомовленням України”. Згідно з ним,  був утворений Державний комітет телебачення і радіомовлення України (Держтелерадіо), Головою його призначений Зиновій Кулик. Кабінет Міністрів України був зобов'язаний утворити Національну телекомпанію Україну,  державну телерадіокомпанію “Крим”,  Київську та Севастопольську державні регіональні телерадіокомпанії та обласні державні телерадіокомпанії – всі  підпорядковані Держтелерадіо України.

Отже,  на місці безправних дирекцій програм ТБ створювалася Національна телекомпанія України як юридична особа.  Вперше з'явилася можливість на засадах повної самостійності організувати центральне телевізійне мовлення.  Національна телекомпанія має право вести мовлення на двох телевізійних каналах на територію всієї держави. Концерт радіозв'язку,  радіомовлення та телебачення (РРТ) був переданий зі складу Міністерства зв'язку до Держтелерадіо України. 

Усе це було здійснено з метою вийти на параметри сучасних творчо-виробничих відносин.  Монополізм окремих редакцій та груп на місце в ефірі мав поступитися місцем справжній здоровій конкурентній боротьбі за право виходу на загальнонаціональний телеефір.  Крім того,  у 1994 році уряд зміг фінансувати діяльність УТ на 60% від потреб,  тобто перед колективами телекомпаній постало реальне завдання: навчитися заробляти гроші на свої потреби.

Перше півріччя 1995 року стало періодом напруженої праці по реорганізації системи державного телебачення.  Із створенням НТКУ вималювалися за обсягами два повноцінні канали: УТ-1 - 18,7 годин середньодобового мовлення,  УТ-2 – 16 годин.  Було створено дирекції каналів: першого на чолі з М.Білоусом,  другого з І.Сторожуком. Наступним кроком розбудови Національного телебачення України стала розробка нових концептуальних засад Українського телебачення та введення з 3 вересня 1995 року нових сіток мовлення на каналах УТ-1 та УТ-2. Відбулася структуризація каналів УТ за чіткішим окресленням їх функціональних засад.  Так,  Перший канал – це інформаційний,  громадсько-політичний,  розважально-спортивний, Другий канал переважно культурологічно-освітній.

Внаслідок річної діяльності НТКУ вперше після розпаду СРСР була збудована принципово нова система державного телебачення України. У тісній співпраці з Держтелерадіо НТКУ вдалося кардинально змінити пропорції телерадіоінформаційного простору України на користь національних інтересів.  Українське телебачення перестало бути додатком до “Центрального”,  а стало цілком самостійною суверенною телесистемою.

У вересні 1995 року бурхливі дебати викликав наказ Зиновія Кулика про перехід УТ-2 на 3-й канал, який до того займала телекомпанія “Громадське російське телебачення”.

З середини 1995 року Національна рада почала видачу ліцензій телерадіокомпаніям. Першою отримала ліцензію Національна радіокомпанія,  а ось з НТКУ виникли проблеми.  Відновлення видання ліцензій сталося аж 19 вересня 1996 року, до того ж відбувалося розслідування та дебати щодо правомірності існування НТКУ.

Формування телепростору України другої половини 90-х.

На початку 1997 року у телевізійному інформаційному просторі склалася принципово нова ситуація: на загальнонаціональних каналах господарями стали три не залежні один від одного мовники. З'явилися реальні умови для конкуренції потужних телекомпаній,  їх творчого співзмагання.  Одразу ж почалася рейтингова боротьба за глядача.  Поступово вперед вийшов “Інтер”,  за ним з невеликим відставанням “Студія 1+1”.  На жаль, Національна телекомпанія, яку в листопаді 1996-го очолив В. Лешик,  через непродуману програмну політику здала завойовані програмні позиції.

Поштовхом для створення каналу “Інтер” стала доля в Україні колишнього першого каналу ЦТ. Правомірність існування каналу “Останкіно” (ГРТ) в правовому телевізійному полі нашої держави була доволі сумнівна.  За законом “Про телебачення і радіомовлення” будь-які іноземні телекомпанії не мають права вести мовлення на території України.  Проте і в 1994, і в 1995 році російське телебачення займало найпотужніший в Україні телеканал. У 1995 році народився проект спільного мовлення. Відповідно до закону,  ГРТ отримало 29% акцій спільного телеканалу і стільки ж відсотків бере участь у прибутках,  створюючи програмний продукт.  У Києві була відкрита організаційно-творча структура і здійснюється верстка програми.  “Інтер” далеко не є механічним ретранслятором найкращих програм ГРТ: навіть програма “Время” транслюється на ньому не зовсім адекватно московській версії.  Український програмний продукт у перший стартовий рік “Інтера” був представлений в його ефірі перш за все інформаційними програмами як власного виробництва (Інтерновини),  так і вироблюваними однією з кращих в Україні телевізійною інформаційною агенцією “Вікна”.  Це “Уїк-енд”, “Спорт-тайм”, “Вітражі”, “Мелорама”, “Подробиці” тощо.  Одначе Інтер – це в широкому розумінні слова міжнародний канал.  Він поєднує не лише російські (ГРТ) передачі з програмами власного виробництва та продуктом кращих українських телевиробників, а й залучає у свій ефір апробовані програми європейських і світових компаній. О. Зінченко, президент “Інтера”, здобув великий авторитет і в 1998 році був обраний народним депутатом Верховної Ради України.

Творцем телекомпанії “1+1” був Олександр Роднянський,  кінематографіст-документаліст.  Студія “1+1” була створена ним восени 1995 року: 3 вересня на першому каналі Національного телебачення відбувся перший ефір; спершу студія спеціалізувалася переважно на кінопоказі. У жовтні 1995 року було укладено контракт з кіностудією Довженка на придбання прав показу по телебаченню 63 фільмів.  Цим створено прецедент реальної оцінки,  вираженої у конкретному грошовому еквіваленті,  тобто “національного надбання”, яким безконтрольно користувалися до того різні телекомпанії України.  З тих пір “1+1” безперечно дотримується правил ліцензійної чистоти демонстрованої нею продукції. До вересня 1996 року обсяг мовлення “1+1” сягав майже половини всієї програми УТ-1. Поряд з кінопоказом почалося виробництво власних програм.  11 листопада 1996 року Нацрада з питань телебачення та радіомовлення видала телекомпанії ліцензію на мовлення обсягом 9 годин щодобово по телевізійній мережі другого каналу.

З 1 січня 1997 року “Студія 1+1” переходить з УТ-1 на УТ-2 у якості самостійного мовника.  Створена телевізійна служба новин (“ТСН”) , у сітці мовлення з'являється ряд нових авторських програм: “Табу”, “Пісня року”, “Бомба”, “Про спорт”, “Проти ночі” тощо.  Імідж телекомпанії пов'язаний з трансляцією найпопулярніших закордонних та вітчизняних телесеріалів та найякіснішої кінопродукції.

Оплата “Інтером” та “1+1” своєї частки мовлення складала 40% прибутків концерну РРТ,  що почасти утримувало його від розорення.

Тим часом по всій країні сформувалися регіональні системи телебачення,  що також засновувалися на конкуренції декількох або багатьох телекомпаній,  що,  як правило, далеко випереджували державні ТК.  Найбільша кількість об'єктів телебачення і радіомовлення розташована в Києві (120),  Одеській (76), Донецькій (59) областях, 10 областей мають від 20 до 50 об'єктів телерадіомовлення. Програми комерційних телерадіокомпаній сумарно за обсягами мовлення у кілька разів перевищували обсяги мовлення державного телебачення і радіо. 

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: сочинение на тему, компьютерные рефераты, реферат на тему политика.



Предыдущая страница реферата | 1  2  3 | Следующая страница реферата

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки