Улас Самчук. Жизнь и творчество

ВСТУП

Історія української літератури двадцятого століття майже не досліджена.. Окрім того, що українська література розвивалася на території України, багато письменників творили і за межами батьківщини.

Імена цих патріотів повертаються на рідну землю, а співвітчизники дізнаються про них лише зараз. Уласа Самчука називали літописцем свого часу і свого народу. Він з юнацьких літ був відірваний від материнського лона, опинившись поза межами рідного краю. На чужих землях письменник набагато глибше і болючіше відчував і переживав трагедії братів і сестер з України.

Улас Самчук – це видатна постать у нашій літературі, збагнути її можна лише тоді, коли видати його багатотомник. Ми можемо ознайомитися з мізером, який залишив по собі письменник: журнал «Дзвін» з оповідання Уласа Самчука «Віднайдений рай», у тому ж 1991 році повість «Марія», видрукована «Українським письменником» у 1991 році, журналом «Дніпро» у 1991 році, опубліковано другий том епопеї «Волинь». Окремим виданням у видавництві «Дніпро» в 1993 році вийшла трилогія «Волинь», а журнал «Дзвін опублікував спогади письменника «На білому коні» /№1-3, 1993р./. той же таки «Дзвін» через рік продарував нам ще одні спогади Уласа Самчука «На коні вороному» /№6-8, 1994р./, а у 1995 році – «Записки на бігу» /№4-7/. У 1994 році «Український письменник» видав роман Уласа Самчука «Чого не гоїть огонь». Звичайно, є ще фонд залу україніки у Центральної Національної Бібліотеки ім.В.Вернадського,але нажаль, і в ній немає повного зібрання творів Уласа Самчука. Доля Уласа Самчука типова для українського письмменника-еміґранта. Талант Самчука, багаторічна праця на літературному полі, більш ніж десяток видрукованих творів за кордоном і невідомість в Україні.

Улас Олексійович Самчук народився у селі Дермань, у Волинській області. Його батьки були селянами. Тяжко та виснажливо працювали біля землі та славного господарства. Вони передавали своїм дітям любов до життя і праці. Бажання вирватися з соціально обмеженого, окупованого суспільства привело молодого жовняра (вояку) польського війська до дезертирства у Німеччину. Це сталося у 1927 році. Почалися скитання молодого хлопця з Волині по закордонних землях. Куди б не закинула доля Уласа, головною темою його творчості була рідна земля та брати й сестри з України. Усе свідоме життя письменник ставив перед собою завдання бути літописцем українського народу, того часу, який сам бачив, переживав.

Публіцистика Уласа Самчука – це спогади, статті, фейлетони, нариси, подорожні нотатки. А Власенко-Бойцун називав такі періоди публіцистичної діяльності автора «Волині»: воєнний 1938-1944 – репортерська, редакційна діяльність – і повоєнний, який ділиться на два часові відтінки: 1945-1948 – ідеологічно-програмова публіцистика МУРівського періоду: осінь 1948 – до кінця життя - публіцистика «канадського» періоду[1] .

З 1938 року Улас Самчук почав працювати як публіцист. Завдяки йому, світ дізнався про героїчну боротьбу українців Закарпаття за незалежну українську державу.

У 1939 році, після розгрому Карпатської Січі молодий публіцист повертається до Праги. Звідти він у 1940 році переїжджає до Кракова і з похідними групами ОУН у липні 1941 року – на Україну. По приїзді до Рівного, Улас Самчук став редактором газети «Волинь». Ініціатором цього видання був Степан Скрипник (згодом Патріарх УАПЦ Мстислав). «Перша справжня газета на території окупованої України, видана незалежними силами і засобами»[2] почала свій шлях до людей 1 вересня 1941 року.

«... насторожені, хвилюючі дні виняткового в історії світу часу. Біля нас і в нас руїни... Ми розбиті, розкидані, приголомшені... хотілося б, щоб газета була максимально своя, не лише мовою, а й змістом... Стільки років казьонщини, штампованої балаканини, сірої пропаганди, нещирові патетики. і раптом щось інше, безпосереднє, щире, кольоритне. Все, що ми писали, – писали від глибини серця і глибини потреби, і читач це одразу відчував»3. У виданні вміщувалася офіційна німецька хроніка, бо німці забороняли писати про українську державність, міжпартійні (між ОУН-мельниківцями і ОУН-бендерівцями) справи. Газета не могла проводити незалежну від окупаційної влади лінію, в ній залишались теми налагодження господарського і культурного життя, а головне – «піднесення рівня свідомісті – інтелектуальної, культурної, політичної»3.

Перший номер «Волині»: передовиця «За мужню дійсність», репортаж «Сян!» і стаття «Завойовуймо міста» Уласа Самчука, ілюстроване есе Ніла Хосевича «Про графіку», розвідка Юрія Шумовського «Про охорону мистецтва й пам’яток», відділ Демо-Довгопільського «Фізичне виховання», дописи, огляд, інформація, хроніка. Тираж газети був 12 тисяч екземплярів. Їх розбирали прямо на вулицях. Протягом двох з половиною років існування було випущено більше ніж 7 млн. примірників. Періодичність з жовтня місяця – 2 примірники на тиждень, середній тираж – 30 тисяч, максимальний (у січні 1942 року) – 60 тисяч. Щоб зрозуміти значення «Волині» для окупованої України, досить лише прочитати назви статей («Київ», «Шевченко», «Свідомо жити»,«Більше ініціативи», «Війна і ми», «Вимоги твердого часу», «Ясно й одверто»).

Ось кілька уривків з них:

«Наша ціль дуже виразна. Витримати морально, не випустити з ініціативи у справах, які торкаються нас безпосередньо...»

«Розбудова України й організація українського народу – ось основне гасло нашого часу... праця, солідарна, творча, будуюча і організуюча праця. Праця всього народу, праця кожної творчої одиниці» («За мужню дійсність» Волинь. 1941.-1 вересня).

«Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?.. Організована, свідома, вигранена збірна одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей?[3]

В наш час стаття вражає гострою тематикою, вмінням не тільки означити проблему, а й проаналізувати її, вказати на причини і можливі шляхи розв’язання та блискучою стилістикою. Все це міститься у якійсь сотні рядків. Хто такі українці? Відповісти однозначно на це питання без вагання не можна. Неможна впевнено сказати, що ми – народ, величезна частина населення, особливо міського, не розмовляє українською мовою, національні почуття, національні святині для них чужі. Найбільше це стосується молоді. Засилля на телебаченні чужоземної музики, фільмів, не кращим чином позначаються на її свідомості. Молоді не прививається любов до власної держави, культури. Деяка молодь не знає своєї історії і не може відповісти на питання «Хто були їх предки?».

«Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням найбільшого творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях – ось основна заповідь людини... Зламати цю заповідь – значить зламати основний стрижень буття, що значить перекреслити своє моральне обличчя»4. Не можна не погодитися з автором. Справді, почуття власної гідності може спонукати її до самозахисту і підвести людину і країну з колін. Людина буде здатна захистити свою родину, свої землі. Бо саме людина є основою життя і від того, якою її виховають, залежить яким буде подальше життя. Скільки б ми не проголошували будь-який клас гегемоном, яких би пільг йому не надавали, але що він «складається з юрби бандитів чи людського шумовиння... – він сам по собі не має найменшої вартості»4. Без людської і національної свідомості людина не може творити, діяти, іти на подвиг, «не може мати морального хребта, не може бути повним характером»4. Саме тому, підкреслює Улас Самчук, нищення національної свідомості було першим завданням будь-якї влади, яка приходила на Україну. Духовне насильство стало особливо тотальним за більшовиків: не тільки вказувалось, що робити, як робити, не тільки нав’язувались чужі оцінки, навіть «ті чи інші літери казали вимовляти так, як хочуть вони4. Саме тому і стали ми не неробом, а черню, «безликою, без’язиковою юрбою». Тому національний нігілізм, почуття меншовартості – це «перше і основне зло, яке треба вирвати з коренем!». Вчитавшись в слова великого українця, відчувши їхній біль і внутрішній запал, задумаєшся, наскільки актуально вони звучать і зараз. і запитуєш себе: то хто ж ми є сьогодні – нарід чи чернь? «...не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одна, чи домінуючим є для нас Шевченко чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все оджно... А коли все одно, то це значить, що все одно для нас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь»4.

Тема українського села – це важлива проблема, яку піднімав письменник у своїх статтях. «Належу до тих – казав Улас Самчук – що ніколи не були насичені селом. Належу до тих, що де б вони не були – в Берліні, Парижі, Римі– скрізь і завжди так чи інакше згадали про наше село» («Село, де серце відпочине»). Саме це, на його думку, грає визначальну роль у збереженні української ідентичності, культури, самобутності. Через вивчення і використання прадавніх традицій, морально-естетичних основ лежить шлях до вдосконадення людини. Замкнутість людини лише у сільському просторі неминуче призведе до відчуження її від міста. Своєрідна культура, психологія сільської людини віддаляє її від міста, де з розвитком цивілізації все більше концентрується інтелектуальний потенціал нації. «Місто – це розум народу і той розум має бути наш... Передовсім мусимо завоювати й психологічно освоїти наше місто» («Завойовуймо міста» Волинь.-1941р.-1 вересня). Так через усвідомлення нерозривності, духовної єдності, з місцем, де ти народився, з селом, де ти виріс, до усвідомлення необхідності вживання в ширший простір, до усвідомлення широкого і всеохоплюючого поняття «Батьківщина» веде свого читача Улас Самчук. «Вищим, незмінним і нейсвятішим в житті кожної без винятку людини є Батьківщина... Чи маємо Батьківщину ми? Українці? Чи чуємо її? Чи розуміємо? Не завжди! Це основа тої розгубленості, в яку попали безліч синів якраз нашої Батьківщини. Бо хто має Батьківщину, хто чує її, любить, той має для чого жити... Жити для Батьківщини – це значить жити для себе, для своїх предків і нащадків» («Свідомо жити» Волинь.-1941р.-16 листопада). Роздумами про рідну землю Уласа Самчука наповнив всю свою творчість. У 1941 році, через 14 років після свого добровільного самовигнання, письменник, ступив на землю предків. «Постають в уяві батьки, дім, рід, у цій землі їх дух, а тим самим і моє коріння, і мій дух... Це та точка планети, що дала мені перше опертя з ембріону моєї матері і мого батька, з атома їх духа і тіла... І саме тому ця точка планети для мене така дорога»[4] .

Культура рідного краю, пов’язувала письменника з рідною землею. «Запоріжжя мало для мене також велике чуттєве, емоційне значення, воно було пов’язане з великою історією, про нього було багато легенд та переказів, його предки походили з запоріжців ... Бухали, Белаби, Середи та мої Гупи здавалися мені іншими від решти наших селян»[5] . І, нарешті, люди: «приємно і радісно бути в такому товаристві, це ж бо все «герої» моїх писань, найближчі стражи роду. Дермань та його Запоріжжя завжди тримали мене при житті, наповняли мене надією, і коли я буваю між цими людьми, здається, що я в якійсь старовинній, барвистій легенді, переповнений чудодійними пригодами, мов би з оповідань Одіссея»[6] .

Результатом поїздки Уласа Самчука, восени 1941 року до Києва, став репортаж «Крізь бурю і сніг». Побачене і описане можна висловити одним словом – спустошеність. Спустошені поля і села, спустошений Житомир, «підстрелений, спаралізований, трагічний» Київ, спустошені душі людей. «...найкращим покажчиком настрою й свідомості населення є мова. Яку мову ви чуєте на вулицях Києва? Російську. Скрізь і завжди, за малими розуміється винятками...» («Крізь бурю і сніг» Волинь.-1941р.-18 грудня). «Денаціоналізація – страшна виразка, - написав письменник після війни. – Вона роз’їдає не лише мову. Вона паралізує саму субстанцію людини: її свідомість. А без свідомості це лише порожня форма, без змісту»[7] .

Однією з центральних тем «Волині» була турбота про людину, бій за українську людину. Письменник звертався, просив, закликав: «Героїчна молодь! Коли ти й надалі будеш лише шити мазепинки та носити жовтосині стрічки... ніколи не бачити тобі України такої, якої би ти хотіла, героїзм нашої доби – це праця. Чорна й біла. Мозку й рук». Зараз, в наш не простий час становлення молодої держави України, не зайвим було б послухати і пройнятися цими словами нашій молоді і почати самій будувати власну державу, власний добробут у своєму домі.

Статті Уласа Самчука будили приспану національну свідомість історичну пам’ять, вселяли віру у власні сили,: «... вірмо! О, як треба вірити! Як багато віри мусить вмістити в собі наша наболіла душа» («Слово письменника»//Волинь.-1942р.-7 січня).

«...Будьмо! Бо ми були і бути хочемо! Будьмо!, бо найвища воля поставила нас на сторожі нашої вічности, як живого непідкупного свідка» («Шевченко»//Волинь.-1942р.-8 березня). «... видержати, не піднести догори рук, не здатися і не впасти... Історія, яку звемо своєю, кожною... сторінкою підтверджує нам одну дуже важливу істину: ще ніколи не сталося так, щоб хтось нас скреслив... Народ України був, є і вічно буде!».

Створюється нова сторінка історії. На мапі Європи закреслюється новий простір під назвою Україна... Від нашого хотіння і нашої волі у великій мірі залежить доля нашої батьківщини. «...Ні. не все одно, як і коли треба прислухатися до думки українського народу. Не все одно, як хто з ним поводиться. Не все одно, бути з ним у приязні, чи оголосити йому війну. Бо Український Народ, як і всі решта народів нашого континенту має свою гордість, має свої життєві потреби. І горе тим, які хочуть їх так чи інакше заперечити...Так було, так є і так буде...» («Так було – так буде!»//Волинь.-1942р.-22 березня). Статтю «так було – так буде!» найуважніше прочитали і зрозуміли свої, українці, але ті, для яких слово «Україна» було чужим і ворожим. Саме за їх доносом, хоча стаття пройшла цензуру, її у тих номерах, які не були забрані з редакції, замінено на іншу, а Уласа Самчука було заарештовано. Свідчення, допити, місяць тюрми. Письменника амністують, але за умови співпраці у Німецькому Пресовому Бюро (ДПБ). Ця співпраця передбачала не менше двох дописів неполітичного змісту щотижнево. Тема обиралася самостійно. Вибирати чи відмовлятися не випадало.,– поряд з деякими іншими часописами («Українське слово»//Київ, редактор І.Рогач; «Літаври» Київ, редактор Олена Теліга; «Український засів» Харків, редактори В.Домонтович і Петров в перший період свого існування осінь 1941-весна 1942рр.) важливим фактором національної свідомості населення України, об’єктивно готуючи ґрунт для збройної боротьби в краї за незалежність української держави в рамках УПА»[8] . Газета існувала до початку 1944 року. Вона все більше і більше ставала рупором німецької адміністрації. В тих умовах – по-іншому й бути не могло. Свій відхід від «нової «Волині» письменник сприйняв із полегшенням. Восени 1942 року Улас Самчук вдруге поїхав на східну Україну. Враження про цю поїздку письменник висловив такими словами «... Все, все без винятку з червоточею, облізле, вилиняне, почорніле... І такі ж люди, з їх нечистою, зіпсованою російщиною... («Заславський вісник»//Кременчук.-1942 р.-13 вересня) .

«Кожний предмет... Все те такі недороблені, приблизні, маловартісні речі, як моя пренаївна, добряча інтернаціоналка Ніна, як безліч інших на цій землі «товаришів і товаришок». Людина і нелюдина... Предмет і непредмет. Будинок і не-будинок. Мова і не-мова. Життя і не життя...» («Товариш Ніна»//Волинь.-1942р.-16 вересня).

Фейлетони Уласа Самчука,– як пише А.Василенко-Бойцун,– були не розваговим матеріалом, але радше невідрадним і болючим ствердженням матеріального і духовного спустошення, заподіяного комуністичним терором..., «голосінням» над зруйнованою українською мовою, землею, де кожний дім і кожна вулиця свідчать про жорстоку і довгу окупацію, і голосним риданням над вбогою українською людиною, зведеною до ролі раба на власній землі»[9] . Останнім із воєнних репортажів став репортаж «Колеса мусять крутитися». Він був написаний на основі вражень від поїздки на Захід у липні 1943 року. На відміну від попередніх, він нагадує радше протокольний звіт, аніж розповідь про побачене і пережите. «Загалом,– як підрахував А.Жив’юк,– воєнний доробок Уласа Самчука, – це 78 матеріалів: 30% передовиць, 4 нарисові матеріали, 40 інших (статті, рецензії, замітки, фейлетони), 4 уривки з художніх творів»[10] . То було за словами Є.Маланюка,– «єдине живе слово». Поїздка по східній Україні дала письменникові матеріал для написання другої частини «Осту» – роману «Темнота». До репортажів А.Власенко-Бойцун зараховує і щоденникові записи, зроблені 1945 році в Німеччини і видані у 1954 році в Буенос-Айресі окремою книжкою під назвою «Пість по дванадцятій. Записки на бігу». Композиційно – це п’ять окремих розділів, сюжетна-історія втікачів від «радянського раю», куди їх силоміць хотіли вивезти «визволителі» Європи. Письменник ділиться враженнями від побаченого за останні воєнні і перші повоєнні дні в Німеччині. Його вражає зустрічі з іншим світом, який прийшов у Європу в образі американського солдата. Вся книга – це роздуми над минулим, сучасним і майбутнім українців, над феноменом української людини, позитивами і негативами її характеру.

1945 рік. Різдво. «уся соборна Україна над нами, між нами повно історії, чуємо вічність, згадуємо Христа, ступаємо через межі добра і зла, переживаємо «нову «Європу» в її фіналі, саме в тому «п’ять по дванадцятій», коли то за словами її вождя, мав би наступити остаточний присуд»[11] .

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: конспекты 8 класс, реферат язык, реферат по праву.



1  2  3  4  5 | Следующая страница реферата

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки