Правовое урегулирование обращения ценных бумаг

Категория реферата: Рефераты по банковскому делу
Теги реферата: контрольные 5 класс, инновационный менеджмент
Добавил(а) на сайт: Афанасий.

4. Правові засади функціонування біржового та позабіржового ринків цінних паперів в Україні
Операції з цінними паперами можуть здійснюватись на організованій біржі цінних паперів та позабіржовому ринку.
Фондова біржа являє собою організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами. Іншими словами, фондова біржа — це, перш за все, місце, де знаходять один одного продавець та покупець цінних паперів, де ціни на останні визначаються попитом та пропозицією на них, а сам процес купівлі-продажу регламентується правилами і нормами, тобто це певним чином організований ринок цінних паперів.
Фондова біржа, об'єднуючи професійних учасників ринку цінних паперів в одному приміщенні, створює умови для підвищення ліквідності ринку в цілому.
Виникнення першої біржі пов'язують з містом Брюгге в Нідерландах, де в XV ст. біля будинку купця Ван дер Буреє збиралися купці з різних країн для обміну торговою інформацією, придбання іноземних векселів та здійснення інших торгових операцій без пред'явлення конкретного предмета купівлі- продажу1.
З появою в ХУ-ХУІ ст. бірж у найбільших містах Європи там почали діяти спеціальні біржові посередники. В той час термін "брокер" використовувався лише на Лондонській товарній біржі (створена в 1566 р.). Пізніше з'явилися й інші еквіваленти цього терміна: німецький "маклер", французький "куртьє" або "біржовий агент", російський "спекулянт". На перших біржах в одному місці здійснювалась торгівля як товарами, так і цінними паперами. Лише на початку XIX ст. в Європі починають формуватись самостійні фондові біржі.
Перша фондова біржа в Російській імперії була відкрита в Санкт-Петербурзі в
1703 році, а на Україні перша біржа була створена в Києві в 1865 році. До
1914 року в країні діяло вже 115 бірж, на яких, крім інших, здійснювались операції з цінними паперами. З початком першої світової війни робота бірж була офіційно припинена. В серпні 1914 року була закрита Київська біржа і припинено котирування цінних паперів на Санкт-Петербурзькій біржі.
Біржова торгівля відродилась в СРСР лише в роки непу. Першу біржу радянського періоду було відкрито в Москві 29 грудня 1921 р. В 1922 році почали створюватись фондові відділи на товарних біржах, а також відособлені фондові біржі.
В Україні фондові біржові операції були регламентовані постановою РНК УРСР від 23 березня 1923 р.1, яка була прийнята на основі Постанови РНК РСФСР від 20 жовтня 1922 р.
Український фондовий ринок у ті роки посідав значне місце в структурі загальнодержавного ринку. Загальносоюзний обіг цінних паперів у 1925—1926 рр. складав 387,8 млн рублів, а частка центральної в Україні (в той час столичної) Харківської біржі складала 78,1 млн рублів. На Київський фондовий відділ припадало 1,1 відсотка загальносоюзного обігу.
За посередництвом фондових біржових операцій здійснювалась торгівля іноземною валютою, в тому числі векселями та чеками в іноземній валюті, банкнотами Держбанку, державними цінними паперами, акціями та паями акціонерних та пайових товариств, належним чином зареєстрованих органами радянської влади, а також благородними металами в злитках.

У 1930 році внаслідок ліквідації багатоукладності в економіці країни та переходу до директивного розподілу, біржі, в тому числі й фондові, було закрито, і торгівля цінними паперами стала переслідуватись у кримінальному порядку.
Лише в 1991 році, після прийняття Закону України "Про цінні папери і фондову біржу", фондова біржа знову отримала в Україні право на існування.
У цьому Законі визначено, що фондова біржа може бути створена у формі акціонерного товариства, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до чинного законодавства (ст. 33).
Своєю діяльністю фондова біржа забезпечує: перерозподіл на комерційній основі фінансових ресурсів між юридичними та фізичними особами шляхом організації купівлі-продажу фондових цінностей; сприяння становленню й розвитку фондового ринку та належне розповсюдження інформації про нього; підвищення довіри інвесторів до вкладення на довгостроковій основі вільних грошових коштів у фондові цінності; контроль за діяльністю учасників біржових торгів, захист їхніх інтересів та інтересів інвесторів.
Відмінною рисою фондової біржі є некомерційний характер її діяльності.
Основна мета діяльності біржі — створення належних умов для широкомасштабної та ефективної торгівлі цінними паперами — не сумісна з комерційними підходами до її роботи.
Доходи біржі обмежуються сумами, необхідними для забезпечення її нормального функціонування та розвитку і практично не використовуються для виплати дивідендів суб'єктам, що внесли свої кошти в статутний фонд біржі.
Щоб одержувати високий прибуток від роботи біржі, необхідно було б максимально збільшити збори з її членів та емітентів, що змусило б частину з них шукати інше місце для укладання угод. У статуті Московської міжнародної фондової біржі, наприклад, прямо вказано (ст. 1.2), що "біржа не переслідує мету одержання власного прибутку і не виплачує доходів від своєї діяльності власникам акцій біржі"1. Таке саме положення було внесено у березні 1994 року до Статуту Української фондової біржі. Основними статтями доходу фондової біржі є: акциз (податок на угоду), що стягується з членів біржі за кожне замовлення, виконане в торговому залі; плата компаній за включення їх акцій у біржовий список; щорічні внески компаній, які використовуються біржею на підтримання їхнього лістингу в належному стані; плата компаній за зміни в лістингу, наприклад, у зв'язку із змінами в їхньому капіталі тощо; вступні внески нових членів; епізодичні внески членів біржі на покриття поточних збитків або створення необхідних резервів.
Таким чином, зацікавленість членів біржі в її діяльності не пов'язана з отриманням прибутку від вкладення в біржу капіталу. Участь у біржі породжена потребою в організації, яка могла б концентрувати у своїх стінах численні заявки, які поступають із зовні на придбання та продаж високоліквідних цінних паперів і забезпечувала б завдяки цьому можливість швидко укладати по них угоди за цінами, що відображують реальну кон'юнктуру досить представницького ринку. Тому до кола членів фондової біржі, як правило, входять тільки ті суб'єкти, які професійно займаються діяльністю з цінними паперами.
Відповідно до ст. 33 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" фондову біржу в Україні може бути створено не менш як 20 засновниками — торговцями цінними паперами, які мають дозвіл на здійснення комерційної і комісійної діяльності по цінних паперах. Таким чином, законодавство України визначає, що членами фондової біржі можуть бути тільки юридичні особи.
Питання про членство у фондовій біржі фізичних та юридичних осіб у різних країнах знаходить неоднакове вирішення. В одних країнах (наприклад, у США,
Великобританії) членами фондової біржі можуть бути виключно фізичні особи, в інших (у Японії, Канаді) — тільки юридичні особи, в третіх (у Німеччині,
Італії) — і фізичні, і юридичні особи. При цьому, якщо допускається персональне членство в біржі фізичних осіб, то мається на увазі, що вони повинні бути акціонерами (пайщиками), директорами або співробітниками досить крупних фірм, які професійно займаються операціями з цінними паперами. Неоднозначне також вирішується питання про допуск до біржових операцій іноземних суб'єктів господарської діяльності. У більшості країн іноземним юридичним і фізичним особам, що відповідають певним вимогам, дозволено займатись операціями з цінними паперами на національних ринках.
Водночас в окремих країнах (наприклад, у Канаді, Франції) іноземні особи не можуть бути членами біржі, а частка їх капіталу в статутному фонді фірм — членів біржі обмежується.
Українське законодавство не містить будь-яких заборон щодо участі іноземних суб'єктів у біржових операціях.
Питання про можливість участі в біржі комерційних банків також вирішується далеко не однозначно. В одних країнах (у США, Канаді) комерційним банкам заборонено бути членами біржі. В інших (Німеччина,
Нідерланди, Швейцарія) комерційні банки, навпаки, становлять основне ядро біржової торгівлі. В Україні банки, відповідно до ст. 26 Закону "Про цінні папери і фондову біржу", після дотримання відповідних вимог можуть набувати статусу торговців цінними паперами. Таким чином, вони можуть безпосередньо виступати засновниками фондової біржі і брати участь у торгах.
Державну реєстрацію фондових бірж в Україні здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку у відповідності з Положенням про реєстрацію фондових бірж та торговельно-інформаційних систем і регулювання їх діяльності, затвердженим її наказом № 9 від 15 січня 1997 р.
Згідно з цим положенням статус фондової біржі можуть одержати юридичні особи, створені на умовах, визначених законодавством, як організаційно оформлені централізовані ринки та електронні торговельно-інформаційні мережі (ЕТІМ)1, на яких постійно здійснюється торгівля цінними паперами або похідними цінними паперами, якщо вони відповідають вимогам щодо: а) укладення біржових угод тільки між засновниками та членами біржі та/або
ЕТІМ; б) наявності процедури відбору цінних паперів або інших фінансових інструментів, що відповідає певним вимогам щодо умов їх випуску та обігу; в) високого рівня концентрації попиту і пропозиції на цінні папери або похідні цінні папери; г) визначення ринкових цін на цінні папери як базового показника для індикації стану фондового ринку та ринку похідних цінних паперів України; д) надання інших, крім торговельних, послуг клієнтам тільки через посередництво членів біржі; е) наявності процедури відбору брокерів/ділерів і вимог щодо їх професійної кваліфікації; є) наявності правил (регламенту) торгівлі та стандартних торговельних процедур; і) централізації реєстрації угод і розрахунків щодо них, встановлення офіційного біржового курсу; й) наявності систем нагляду за діяльністю членів біржі та брокерів/ділерів і дотримання ними норм професійної та ділової етики, а також дисциплінарних норм і санкцій на рівні, не нижчому від встановленого законодавством для сектора ринку, організатором торгівлі на якому є дана біржа; к) наявності у керівників і провідних фахівців фондової біржі, безпосередньо залучених до біржової діяльності, кваліфікації спеціаліста відповідного профілю, згідно з переліком видів професійної діяльності на ринку цінних паперів, яка підтверджується кваліфікаційними посвідченнями встановленого зразка, що видаються атестаційною комісією, склад і порядок роботи якої визначаються Державною комісією; л) забезпечення сталого і ефективного функціонування системи інформації про цінні папери та інші фінансові інструменти, їх ціни та умови обігу на території України.
На реєстрацію до ДКЦПФР подаються такі документи: заява про видачу свідоцтва фондовій біржі; нотаріально засвідчена копія свідоцтва про державну реєстрацію фондової біржі як юридичної особи; у випадках, передбачених антимонопольним законодавством, копія рішення органів Антимонопольного комітету про надання згоди на створення господарюючого суб'єкта; нотаріально засвідчені копії Статуту фондової біржі та правил торгівлі цінними паперами, які повинні відповідати вимогам ст. 34 Закону України
"Про цінні папери і фондову біржу" з урахуванням вимог Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про цінні папери і фондову біржу", Закону
України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" та
Положення про реєстрацію фондових бірж та торговельно-інформаційних систем і регулювання їх діяльності; нотаріально засвідчена копія установчого договору фондової біржі; висновок аудитора (аудиторської фірми) про склад статутного фонду акціонерного товариства, форму внесків (грошові кошти, матеріальні цінності, цінні папери, інтелектуальна власність тощо) та обсяг сплаченої кожним із засновників частини статутного фонду; список усіх суб'єктів підприємницької діяльності, зареєстрованих в Україні, де фондова біржа виступає засновником, акціонером, учасником, з зазначенням тих, на які припадає понад 5 відсотків статутного фонду, що належить біржі; список філій, відділень, представництв біржі; правила фондової біржі, які мають містити процедури організації торгівлі цінними паперами, що відповідають вимогам статті 34 розділу 2 Закону "Про цінні папери і фондову біржу", та вимогам Положення про реєстрацію фондових бірж та торговельно-інформаційних систем і регулювання їх діяльності; список членів біржі (власників і орендарів брокерських місць), складений в алфавітному порядку із зазначенням назви, поштової адреси і телефону члена біржі; список зареєстрованих брокерських контор; копії положень, статутів філій та дочірніх відділень біржі, списки їх членів (акціонерів), складені в алфавітному порядку із зазначеною для кожного акціонера назвою, поштовою адресою і телефоном та структурою розподілу акцій між членами (акціонерами); список зареєстрованих на біржі брокерських контор і брокерів/ділерів; перелік цінних паперів, що котируються на біржі, із зазначенням емітентів і характеристик емісій цінних паперів; список посадових осіб біржі, керівних працівників, членів біржової ради із зазначенням прізвища, імені та по батькові, посади, дати зайняття посади, наявності освіти, наукового ступеня, кваліфікаційного посвідчення ДКЦПФР, діяльності, якою займався раніше, засобів зв'язку (телефону, факсу, телетайпу, е-мейл); список посадових осіб, керівних працівників, членів постійних рад (комісій, комітетів) кожної філії чи дочірнього відділення біржі із зазначенням прізвища, імені та по батькові, посад; список спеціалістів котирувальної, арбітражної, ревізійної комісій; список членів дисциплінарного суду біржі; біржові бюлетені з організації торгівлі державними пакетами цінних паперів, якщо купівля-продаж цих пакетів постійно здійснюється на даній біржі; положення, інструкції та методичні матеріали з підготовки та проведення біржових операцій у режимі аукціону на торговельному майданчику та/або в системі електронного обігу цінних паперів у режимі котирування, поза котируванням, у залежності від виду цінних паперів (акції, облігації, похідні цінні папери), форми випуску (документальна чи без документальна) та умов введення цінних паперів до продажу; правила аукціонної торгівлі фінансовими інструментами, що не включені до загальнобіржових Правил (векселями, похідними цінними паперами тощо); положення та інструкції депозитарію (якщо він обслуговує дану біржу), що мають відповідати вимогам Тимчасового положення про депозитарії та депозитарну діяльність, затвердженого наказом ДКЦПФР № 117 від 21 травня
1996 р.; інші положення та інструкції, що забезпечують гарантію укладення біржових угод і захист прав клієнтів біржі; копію платіжного доручення про перерахування плати за видачу свідоцтва.
Усі документи заявника не можуть за давністю перевищувати двох місяців від часу оформлення до моменту їх подання та мають бути підписані керівником біржі і засвідчені печаткою юридичної особи.

Установчі документи та правила фондової біржі, що подаються до ДКЦПФР, мають містити Інформацію щодо: правового статусу і функцій біржі; порядку застосування правил біржі; засад професійної етики; видів і оплати послуг за допуск цінних паперів до котирування на біржі, за реєстрацію угод, біржового збору за допуск та реєстрацію брокерської контори, біржового збору за реєстрацію договору оренди брокерського місця (якщо можливість оренди брокерських місць передбачена статутом біржі) та біржового збору за допуск брокера до виконання операцій в ЕТІМ, якщо використання ЕТІМ передбачене правилами; обов'язків членів біржі щодо ведення обліку операцій; порядку діяльності і розпорядку роботи біржової ради; системи інформаційного забезпечення та вимог до порядку формування офіційного біржового бюлетеня; правил ведення розрахунків; санкцій за порушення процедур біржової торгівлі (видалення порушника з торговельного залу, накладення штрафу, тимчасове позбавлення права на торгівлю, остаточне позбавлення права на торгівлю тощо).
Фондова біржа одержує в ДКЦПФР свідоцтво про реєстрацію, яке є підставою для здійснення нею діяльності, визначеної статутом і правилами. Щомісяця 1- го числа вона повинна подавати ДКЦПФР список зареєстрованих протягом місяця на біржі нових брокерських контор із зазначенням їх найменування та юридичної адреси, перелік брокерських контор, діяльність яких призупинена
(з відповідним обґрунтуванням), а також повідомляти про зміни і доповнення у складі членів біржі та про обсяги укладених угод.
Свідоцтво видається терміном на 2 (два) роки і діє на всій території
України. Продовження терміну дії свідоцтва здійснюється в порядку, встановленому для його одержання.
Діяльність фондової біржі після закінчення терміну дії свідоцтва не допускається. Після ліквідації або реорганізації фондової біржі, про що вона у триденний термін зобов'язана повідомити ДКЦПФР, видане свідоцтво втрачає силу.
Законодавством України встановлені певні обмеження щодо формування статутного фонду фондової біржі. Зокрема, не допускається формування статутного фонду біржі недержавними цінними паперами. У разі формування статутного фонду довгостроковими (не менше року) державними цінними паперами їх частка не повинна перевищувати ЗО відсотків. -
Крім того, частка статутного фонду фондової біржі, що належить одному акціонеру — торговцю цінними паперами, не може перевищувати 5 відсотків розміру статутного фонду.
На фондових біржах здійснюються операції з акціями акціонерних товариств, облігаціями підприємств, облігаціями внутрішніх позик, казначейськими зобов'язаннями України, ощадними сертифікатами, векселями, документами, що засвідчують право їх власника на придбання або відчуження цінних паперів, зазначених вище, або є похідними від них, а також документами, пов'язаними з рухом кредитних ресурсів і валютних цінностей.
Звичайно, в біржовому обороті продається відносно невелика частина від загальної кількості цінних паперів, що обертаються на території тієї чи іншої країни. Це пояснюється тим, що фондові біржі висувають жорсткі вимоги до емітентів, які бажають, щоб їхні папери продавались на торгових зборах біржі. Проте, незважаючи на цю обставину та певні витрати, пов'язані з включенням цінних паперів у біржовий котировочний бюлетень (лістингом), багато емітентів прагнуть до того, щоб їхні папери котирувались на біржі, оскільки лістинг дає їм цілий ряд переваг.
По-перше, включення цінних паперів до котировочного бюлетеня біржі дозволяє зробити цінні папери більш відомими для інвесторів і більш доступними для купівлі, що значно підвищує їх привабливість, сприяє збільшенню кількості укладених по них угод і підвищенню курсу.
По-друге, у разі випуску емітентами, чиї цінні папери котируються на біржі, нових видів паперів, витрати, пов'язані з їх розміщенням, як правило, значно менші порівняно з витратами емітентів, чиї цінні папери не обертаються на біржі.
По-третє, котирування цінних паперів на фондовій біржі надає емітенту додаткової популярності, формує позитивну громадську думку про нього, що може сприяти підвищенню попиту на продукцію і послуги компанії.
По-четверте, збільшується установочна вартість цінних паперів для застави, оскільки за інших рівних умов кредитори скоріше приймуть у заставу папери, внесені до котировочного бюлетеня фондової біржі.
По-п'яте, допуск до котирування сприяє формуванню реальних цін на цінні папери емітента та дозволяє більш точно визначити його фінансовий потенціал і вартість активів.
Законодавством України, зокрема Положенням про реєстрацію фондових бірж та торговельно-інформаційних систем і регулювання їх діяльності, визначаються мінімальні вимоги, які фондові біржі повинні пред'являти до цінних паперів, допущених до котирування.
Так, правилами фондової біржі має бути передбачена наявність порядку допуску (лістингу) цінних паперів до офіційного та неофіційного котирування. Умовами допуску визначаються вимога, згідно з якими в офіційному котируванні мають перебувати цінні папери, емітенти яких задовольняють певним економічним та фінансовим критеріям, що встановлені біржею, та регулярно розповсюджують інформацію про свою діяльність. Це вимога передбачають такі кількісні показники діяльності емітента, цінні папери якого перебуватимуть в офіційному лістингу: мінімальна величина активів має становити суму, еквівалентну 400 000 ЕКЮ; прибуток за останній балансовий рік (за кожний рік із двох, що є попередніми відносно останнього балансового року, в сумі, еквівалентній 80
000 ЕКЮ, або сумарний прибуток за останні три роки в сумі, еквівалентній
220 000 ЕКЮ, за умови, що кожен рік повинен бути прибутковим); кількість випущених у обіг акцій не менше ніж 1 000 000 штук; кількість акціонерів, що володіють не менш як 100 акціями, має становити не менш, як 2000 осіб або загальна кількість акціонерів не менш ніж 2200 осіб.
В офіційному лістингу можуть знаходитися цінні папери, які випущені та зареєстровані відповідно до чинного законодавства.
Допуск цінних паперів емітента повинен передбачати мінімальний рівень розповсюдження невеликих пакетів цінних паперів, який не перевищує рівня, встановленого біржею для офіційного котирування. Порядок допуску цінних паперів до котирування на біржі має визначатися окремим положенням, що передбачає подання емітентом заяви про допуск до офіційного котирування на фондову біржу (безпосередньо або через уповноважену ним особу), згідно з якою емітент бере на себе зобов'язання: подавати на біржу звіти чергових або позачергових загальних зборів акціонерів; негайно інформувати біржу про внесення до статутних документів змін і про рішення емітента, що стосуються його цінних паперів; узгодити з біржею графік випуску та передплати (розміщення) цінних паперів, а також проведення будь-якої іншої фінансової операції, що включає пільгові права, тобто права, які стосуються цінних паперів, допущених до офіційного котирування; узгодити з біржею графік проведення технічних процедур будь-якої операції з власними цінними паперами, зокрема, виплати відсотків і дивідендів; надсилати біржі усі розповсюджені ним офіційні повідомлення або публікації, а також будь-який матеріал, що містить економічну та фінансову інформацію, яку емітент має намір опублікувати; забезпечувати на ринку цінних паперів безкоштовне для власників іменних цінних паперів обслуговування своїх цінних паперів і виплату відсотків, погашень і дивідендів, а також попереджувати біржу про будь-які зміни у призначенні посередників, що здійснюють її фінансове обслуговування; періодично повідомляти біржу про загальну кількість голосів для наступної публікації відповідного повідомлення в офіційному виданні біржі; публікувати в офіційному виданні біржі інформаційні повідомлення про перший та наступні випуски своїх цінних паперів; виконувати накази, що видаються Державною комісією та іншими органами державної влади щодо захисту інтересів інвесторів та їхніх прав на інформацію.
До прийняття рішення про допуск (лістинг) цінних паперів емітента до офіційного котирування біржа повинна укласти з ним двосторонню угоду про підтримання лістиніу згідно з положенням про допуск. В інтересах ринку цінних паперів та інвесторів біржа може обмежити допуск особливими умовами, які емітент зобов'язаний виконати.
Емітента, який подав заяву, біржа повинна повідомляти про своє рішення протягом визначеного нею терміну, рахуючи від дня надходження заяви про допуск цінних паперів до офіційного котирування, або, якщо біржа вимагає від емітента додаткових відомостей, — протягом ЗО (тридцяти) Днів з дня надходження цих відомостей.
Допуск цінних паперів повинен оголошуватися через офіційне повідомлення, яке публікується в офіційному виданні біржі. У повідомленні мають бути вказані умови котирування та дата першого котирування.
Правила допуску (лістингу) повинні передбачати процедуру вилучення цінних паперів з котирування (делістингу), або цю процедуру оформляють окремим положенням.
Цінний папір може бути вилучений з офіційного котирування за вимогою емітента, державного представника або за ініціативою біржі, що має бути належним чином обґрунтовано.
Біржа може прийняти рішення про вилучення цінного папера з офіційного котирування у таких випадках: незначне співвідношення щоденного обсягу операцій щодо даного цінного папера до загальної кількості одиничного цінного папера, яка перебуває в обігу, та до кількості котирувань за рік; відсутність виплати відсотків, дивідендів чи погашень протягом останніх трьох років; незначне співвідношення кількості одиниць цінного папера, які знаходяться у власників невеликих пакетів, до їх загальної кількості; порушення емітентом своїх зобов'язань щодо інформування власників цінних паперів та біржі про свою діяльність; порушення правил біржі; подання заяви про неплатоспроможність емітента; ліквідація емітента.
Біржа має право приймати рішення про вилучення одного виду цінного папера емітента з одночасним вилученням інших видів цінних паперів того ж емітента з офіційного котирування.
Дата фактичного вилучення цінного папера повинна публікуватися в офіційному виданні біржі.
Вимоги, які пред'являють фондові біржі до емітентів, що бажають торгувати на них своїми цінними паперами, встановлюються статутами та правилами бірж і часто відрізняються навіть на біржах однієї держави. Як правило, одні фондові біржі пред'являють більш жорсткі вимоги, інші — менш суворі.
На Українській фондовій біржі, наприклад, відповідно до ст. 2.1.1 Правил біржі офіційне котирування складається з двох котирувальних відділень: К-1 і К-2.
У першому відділенні знаходяться цінні папери, емітенти яких задовольняють економічним та фінансовим критеріям, що встановлені Вищим біржовим комітетом. Ці емітенти зобов'язані регулярно розповсюджувати інформацію про свою діяльність.
У другому відділенні знаходяться цінні папери, емітенти яких не відповідають повністю економічним і фінансовим критеріям, що встановлені для цінних паперів відділення К-1. Проте економічне та фінансове становище цих емітентів визнається кількісно та якісно задовільним щодо вимог, які висуваються УФБ. Обов'язки щодо розповсюдження інформації зберігаються такі ж, як і для емітентів паперів відділення К-1.
На Українській фондовій біржі рішення про допуск цінних паперів до офіційного котирування приймається за умов відповідності емітента вимогам, встановленим Положенням про допуск (лістинг) цінних паперів і вилучення їх з обігу та котирування на Українській фондовій біржі.
Зокрема, мінімальний статутний фонд емітента повинен складати не менш 50
000 мінімальних заробітних плат, а мінімальна загальна кількість засновників (акціонерів) має бути не менш однієї тисячі юридичних і фізичних осіб.
Для порівняння, статутний капітал компанії для допущення до лістингу на
Токійській фондовій біржі повинен бути не менше 1 млрд ієн, на Нью-
Йоркській — 60 млн американських доларів.
На фондових біржах багатьох країн при проведенні лістингу беруть до уваги також об'єктивні показники фінансового стану та стабільності емітента.
Монреальська біржа, наприклад, ставить таю вимоги до компаній, що претендують на лістинг.
До доходів емітента: для промислових, інвестиційних компаній і компаній по нерухомості — мінімальний чистий доход за останній фінансовий рік повинен становити не менше 100 000 канадських доларів (для компаній, що перебувають у стадії становлення, — 50 000 канадських доларів);
До мінімальних чистих нематеріальних активів — 1 млн канадських доларів для діючих компаній і 500 000 канадських доларів для компаній, що перебувають у стадії становлення.
Крім того, всі емітенти повинні бути прибутковими за останні три фінансових роки або мати за останні півроку випуск цінних паперів у вільний продаж по проспекту2.
На фондових біржах багатьох країн кількість осіб, які можуть брати участь у торгах, обмежена, і тому членами бірж можуть стати лише суб'єкти, які придбали право на здійснення біржових операцій (купили місце на біржі)3.
Таке право після його набуття стає власністю покупця і може, з урахуванням певних обмежень, які містить статут біржі, бути відчужене.
Система купівлі та продажу біржового місця існує на фондових біржах США,
Японії, Франції, Канади, Італії та деяких інших країн. Статутами багатьох бірж, організованих у формі акціонерних товариств, визначено, що купівля місця на біржі нерозривно пов'язана з придбанням частки в статутному капіталі біржі. На біржах, які не обмежують кількість своїх членів, системи продажу та купівлі місця, як правило, не існує.
Як уже згадувалось вище, фондова біржа, забезпечуючи концентрацію попиту та пропозиції на цінні папери, не в змозі вмістити всіх, хто бажав би продати або купити ці папери. Всі функції проведення біржових операцій виконують біржові посередники. Завжди в окремо взятій біржовій угоді задіяні три сторони — продавець, покупець і посередник.
На початкових етапах фондової торгівлі модель операцій з цінними паперами дуже проста — один посередник зводить продавця з покупцем. З ростом масштабів фондових операцій з'являється інша модель — покупець звертається до одного посередника, а продавець до іншого, і вірогідність їх звернення до одного й того самого посередника є дуже малою. За ще більшої інтенсивності фондових операцій складається третя модель — тепер вже самі посередники потребують допомоги, і між ними з'являється ще один — центровий посередник.
Виконуючи свої функції, біржові посередники можуть діяти двояко.
По-перше, за свій рахунок, стаючи на певний час власниками цінних паперів і отримуючи доход як різницю між курсами їх купівлі й продажу. Таких посередників, як уже зазначалось, називають ділерами.
По-друге, працювати за певний процент від суми угоди, тобто за комісійну винагороду, просто приймаючи від своїх клієнтів доручення на купівлю-продаж цінних паперів.
У першій і другій моделях фондових операцій біржовий посередник може виступати або в одній якості, або в іншій. У третій моделі додержується принцип поділу функцій: центровий посередник працює за свій рахунок, а флангові — на комісійних засадах. Третя модель тривалий час, аж до середини
80-х років, існувала на біржі в Лондоні, за нею до цього часу функціонує
Нью-Йоркська фондова біржа. Центровий посередник у Лондоні йменувався
"джоббером", у Нью-Йорку — "спеціалістом". Флангові посередники всюди іменуються брокерами.
Операція купівлі-продажу цінних паперів на фондовій біржі проходить через три етапи, які характеризуються різними правовими наслідками та особливостями поведінки її учасників. Умовно ці етапи можна назвати так:

1) підготовка до укладення угоди;

2) торгівля;
3) розрахунки між сторонами.
У процесі підготовки до укладення угоди біржовий посередник (брокерська контора) отримує від своїх клієнтів розпорядження на купівлю або продаж цінних паперів, здійснює їх систематизацію та облік. Вказані операції відбуваються в офісі контори, після чого відповідні вказівки передаються брокеру безпосередньо на фондову біржу.
Вимоги до біржових замовлень, відповідно до п. 17 Положення про реєстрацію фондових бірж та торговельно-інформаційних систем і регулювання їх діяльності, встановлюються правилами біржі і можуть включати норми, згідно з якими ці замовлення повинні передаватися на біржу будь-яким способом, який влаштовує клієнта і брокерську контору. Умови передачі замовлення можуть визначатися для клієнтів брокерської контори договором про відкриття рахунка або іншим договором, що передбачає участь агента брокерської контори — збирача замовлень. Біржа або брокерська контора можуть поставити вимогу, щоб передані в усній формі замовлення були підтверджені письмово.
Брокерська контора повинна нести відповідальність перед своїми клієнтами за умови виконання і своєчасність передачі замовлень на ринок. Біржа може включати в правила норму, що забороняє взаємокомпенсацію замовлень клієнтів як у самій брокерській конторі, так і з іншими брокерськими конторами до передачі замовлень на ринок, або дозволяти виконання замовлень на позабіржовому ринку.
Правила фондової біржі можуть забороняти брокерській конторі узагальнювати замовлення клієнтів, що стосуються одного і того ж цінного папера і включають однаковий обмежувальний курс, до їх передачі на ринок, окрім випадків, дозволених біржею для цінного папера з незначною номінальною вартістю.
Торгівля починається з розповсюдження брокером на біржі інформації про бажання продати або придбати певні цінні папери за певну ціну. На основі таких інформація різні брокери порівнюють розпорядження купівлі та розпорядження продажу, одержані ними. Якщо умови цих розпоряджень повністю співпадають і угода купівлі-продажу цінних паперів може бути укладена, відбувається акцептапія пропозицій контрагентів брокерами, котрі представляють інтереси продавця і покупця, яка фіксується не тільки сторонами, але й фондовою біржею.
Якщо торгівля на фондовій біржі здійснюється шляхом аукціону, порядок організації аукціонів у торговельному залі фондової біржі (торгівля "з голосу") має бути визначений у правилах фондової біржі або в іншому документі з урахуванням вимог щодо: визначення видів угод, що можуть укладатися способом онкольного аукціону; учасників аукціонів; процедури ведення аукціонів; визначення видів наказів брокерам/ділерам на купівлю-продаж цінних паперів
(ринковий, лімітний, стоп-наказ тощо); оформлення біржових угод; форми оголошення замовлень.
Процедури здійснення біржової торгівлі, встановлені правилами біржі, повинні містити в собі: а) принципи котирування цінних паперів, угоди щодо яких здійснюються на біржі, б) введення цінних паперів, прийнятих на офіційне котирування, до продажу та в) способи і періодичність повідомлення біржі, яке уточнює дату першого котирування і обраний механізм введення до продажу.
Залежно від становища на ринку після котирування (абсолютна або неповна рівновага, ринок, обмежений в нерівно-вазі, тощо) біржа повинна публікувати біржовий курс цінних паперів. Якщо неможливо визначити курс, біржа не публікує ніякої інформації про стан ринку (ринок поза котируванням).
Правилами може визначатися, що курси узагальнюються через біржовий індекс, оприлюднення якого є обов'язковим.
Завданням системи клірингу є визначення взаємних зобов'язань сторін угоди купівлі-продажу цінних паперів на момент її виконання і, при цьому, мінімізація переміщень як цінних паперів, так і грошових коштів.
Залежно від особливостей здійснення розрахунків між сторонами угоди розрізняють дві системи клірінгу: 1) одинична система; 2) залік.
За одиничної системи покупець цінних паперів після укладення угоди переводить грошові кошти або їх еквівалент у допустиму для продавця форму.
Продавець, у свою чергу, тримає цінні папери у формі, придатній для поставки покупцю. Після цього обидві сторони обговорюють певний механізм обміну паперів на гроші. Всі подальші угоди між сторонами протягом цього біржового дня здійснюються за цією самою схемою, але повністю незалежно від попередніх або подальших угод.
Система заліку використовується за значної інтенсивності фондових операцій і дозволяє звести розрахунки по певному виду цінних паперів до мінімальної кількості їх передач.
Існує три варіанти заліку: 1) двосторонній залік; 2) багатосторонній залік;
3) безперервне залікове виконання.
Двостороннім, або попарним, визнається залік, який відбувається між двома одними і тими самими сторонами, які протягом одного робочого біржового дня уклали кілька угод щодо одного виду цінних паперів. У цьому випадку система двостороннього заліку дозволяє визначити підсумкове число належних передачі кожною стороною цінних паперів або суму грошей. Двосторонній залік, незважаючи на те, що він є найпростішою формою заліку, зменшує кількість і спрощує процес розрахункових операцій під час виконання угод купівлі- продажу цінних паперів на фондовій біржі.
Використання в процесі розрахунків багатостороннього заліку є кроком на шляху до більш ефективних методів клірингу. Учасник біржової торгівлі може укласти за день значну кількість угод щодо одного виду цінних паперів з багатьма сторонами, але багатосторонній залік може призвести до того, що він матиме одне-єдине зобов'язання або право на одержання перед однією або декількома сторонами.
Нарешті, в системі безперервного залікового виконання (БЗВ) використовується метод багатостороннього заліку. Однак розрахунки за угодами, укладеними певним учасником торгів за один день, не зводяться до підсумкового результату, а всі незакриті його зобов'язання зараховуються проти угод наступного робочого дня.
Однією з характерних рис БЗВ є вклинення клірингової палати між сторонами угоди в ролі протилежної сторони для кожної з них. Таким чином, сторони угод стають боржниками або кредиторами клірингової палати, а не один одного, що значно зменшує ризик невиконання умов угоди однією із сторін. Це пояснюється тим, що невиконання зобов'язань перед кліринговою палатою може призвести в кінцевому результаті до відлучення боржника від участі в торгах на біржі, а клірингова палата зі свого боку справно виконує зобов'язання перед усіма учасниками заліку.
Система безперервного залікового виконання розроблена з метою досягнення повної автоматизації та максимального використання заліку в процесі розрахунків за угодами по цінних паперах. Шляхом зведення в єдине найбільшої кількості угод БЗВ зменшує до мінімуму зобов'язання по поставці цінних паперів. Система БЗВ може продуктивно функціонувати лише в країнах з розвинутим фондовим ринком, оскільки вона вимагає використання автоматичної системи безготівкових розрахунків у високо централізованій та керованій інфраструктурі.
Для нашої країни створення ефективної системи клірингу має стати ключовим кроком до спрощення розрахунків і зниження ризику при виконанні біржових угод по цінних паперах. Необхідно, в першу чергу, визначити найбільш оптимальний, з урахуванням рівня розвитку вітчизняного ринку цінних паперів, тип системи клірингу, здатний справно функціонувати на українських фондових біржах. Це одна з основних умов обмеження кількості незавершених угод та істотного зменшення ринкової вразливості.
Законодавством України передбачені заходи, які мають здійснюватись на фондових біржах з метою забезпечення виконання біржових угод. Зокрема, відповідно до Положення про реєстрацію фондових бірж та торговельно- інформаційних систем і регулювання їх діяльності, для забезпечення гарантій щодо виконання зобов'язань правилами біржі має бути передбачено, що активи повинні вноситися учасником у вигляді коштів та/або державних цінних паперів як застави, зараховуватися на кліринговий рахунок і утворювати гарантійний фонд, який депонується на рахунках у банку, уповноваженому учасниками на здійснення розрахунково-клірингових функцій. Поточний гарантійний внесок має вираховуватися у відсотках від котирувальної ціни, яка встановлюється для кожного контракту, та вноситися учасником за кожну відкриту позицію.
Крім того, правилами фондової біржі може бути встановлено, що брокерська контора відповідає перед біржею за створення на рахунках клієнтів необхідних запасів цінних паперів (у випадку продажу) і коштів (у випадку купівлі) перед передачею замовлення на ринок. Біржа ні в якому разі не може відповідати за відсутність необхідних запасів цінних паперів або коштів.
За власною ініціативою або на вимогу правління біржі брокерська контора має право вимагати передачі коштів або цінних паперів до передачі замовлення на ринок. Якщо подавач замовлення не передав цінні папери брокерській конторі на наступний день після операції купівлі-продажу цінних паперів, які були продані, або грошові кошти для купівлі цінних паперів, то брокерська контора має право без попереднього повідомлення здійснити повторну купівлю проданих, але не переданих цінних паперів або продати викуплені, але не сплачені цінні папери. Всі витрати покриваються за рахунок клієнта, який порушив правила.
Біржа може створювати гарантійний ринковий фонд як некомерційну структуру для сприяння роботі брокерських контор.
Питання щодо створення такого фонду, його діяльності та умов формування і використання мають вирішуватися зборами акціонерів та визначатися відповідним положенням, погодженим з Державною комісією.
Гарантійний ринковий фонд біржі створюється для того, щоб кожен із учасників ринку, який уклав на ньому угоду, мав змогу успішно її реалізувати навіть у тому разі, коли її умови не були дотримані.
За наявності на біржі гарантійного ринкового фонду кожна брокерська контора повинна бути його членом і брати участь у його фінансуванні, перераховуючи кошти на його рахунок.
Порядок обов'язкового оприлюднення біржових цін має визначатися правилами фондової біржі і передбачати фіксацію та публікацію в офіційному виданні біржі найвищого та найнижчого курсів цінного папера (цінних паперів) кожного найменування, а також курсу цінного папера (цінних паперів) кожного найменування на момент завершення біржового дня ("закриття біржі") та чисту зміну курсу на цей момент порівняно з курсом на момент завершення попереднього біржового дня.
З метою здійснення клірингових операцій при фондових біржах утворюються розрахункові, так звані клірингові, палати. Як правило, клірингові палати створюються на базі одного з банків, який повністю виконує функції щодо клірингу біржових операцій шляхом відкриття рахунків кожному учаснику біржі та виконання по них відповідних розрахунків згідно з укладеними угодами.
У світовій практиці кліринг операцій з цінними паперами здійснюється, за загальним правилом, національним банком тієї чи іншої країни. У Франції — це Банк де Франс, у Німеччині — Центральний земельний банк (Бундесбанк).
На Українській фондовій біржі кліринг операцій з цінними паперами виконує
Акціонерний банк "Україна", який і є кліринговим банком.
Кінцевий успіх системи клірингу та виконання біржових угод безпосередньо залежить також від створення та активного функціонування при фондових біржах депозитаріїв цінних паперів.
Депозитарій цінних паперів — це спеціалізована посередницька організація, що забезпечує збереження й облік цінних паперів, обслуговує угоди, пов'язані з їх обігом, та, у разі необхідності, поставку паперових бланків фондових інструментів із своїх сховищ у місця, вказані їх власниками.
Вигода використання системи депозитаріїв цінних паперів полягає в тому, що вони значно спрощують виконання угод по цінних паперах і водночас дозволяють уникнути великих переміщень останніх. При виконанні угоди необхідно лише перекласти відповідні цінні папери з одного сейфа депозитарію, де вони зберігаються, в інший, а не доставляти їх до місця виконання угоди і передавати іншому власнику. Однак це можливо лише за умови, що обидві сторони угоди є учасниками одного і того ж депозитарію.
З метою спрощення операцій по виконанню угод з цінними паперами в більшості країн з цивілізованою ринковою економікою існує система центральних депозитаріїв, клієнтами яких є практично всі учасники біржових операцій цих країн і в яких постійно зберігається основна частина цінних паперів, що допущені до біржового обігу. В США, наприклад, центральні депозитарії існують з кінця 60-х років, в Японії — з початку 70-х, у Великобританії — з кінця 70-х. В Україні поки що не створено єдиної системи центрального депозитарію. При Українській фондовій біржі функціонує центральний депозитарій, учасником якого може стати будь-яка фінансова установа, яка відповідає вимогам, що встановлені Умовами прийняття в учасники центрального депозитарію цінних паперів при УФБ.
АТ "Центральний депозитарій цінних паперів при УФБ" обслуговує всі операції з безготівковими (дематеріалізованими) цінними паперами, по яких відбувається розміщення чи вторинний обіг на УФБ та її філіях.
Звичайно, коли ми говоримо про центральний депозитарій цінних паперів, то, насамперед, маємо на увазі депозитарій, що здійснює зберігання та облік, а також фіксує переміщення не фізичних, а дематеріалізованих цінних паперів, які існують у вигляді комп'ютерних записів на рахунках.
Однак перевести всі цінні папери в дематеріалізовану форму — справа досить клопітка й складна. Про це переконливо свідчить досвід індустріальне розвинутих країн. Системою електронного обігу.
Щодо України, то, враховуючи практичну відсутність в ній централізованої комп'ютерної мережі, яка обслуговувала б операції з фондовими інструментами, говорити про повний перехід українського фондового ринку на операції з цінними паперами в дематеріалізованій формі є справою передчасною.

Указом Президента України від 25 травня 1994 р. а № 247/94 "Про електронний обіг цінних паперів і Національний депозитарій" передбачено створення Національного депозитарію для обслуговування електронного обігу цінних паперів в Україні на базі Центрального депозитарію цінних паперів при Українській фондовій біржі (ст. 2). Таким чином, було створено правові засади для появи ще одного з інститутів, притаманних розвинутому ринку цінних паперів. Однак до цього часу Національний депозитарій цінних паперів ще не створений.
Власне, питання про Національний депозитарій в Україні зводиться до питання, на якій базі і з якою метою він має створюватись: на базі АТ
"Центральний депозитарій" при УФБ для забезпечення обігу бездокументних акцій та облігацій відкритих акціонерних товариств чи на базі депозитарію
НБУ для обслуговування обігу державних цінних паперів. Питання залишається відкритим, хоча створення Національного депозитарію передбачено також
Концепцією функціонування та розвитку фондового ринку України, схваленою постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1995 р.
Згідно з Концепцією, до системи Національного депозитарію повинні належати
Національний депозитарій та його учасники — локальні депозитарії банків, посередники на ринку цінних паперів, спеціалізовані депозитарні установи
(реєстратори), регіональні центри сертифікатних аукціонів, які безпосередньо обслуговуватимуть учасників фондового ринку.
Депозитарії тісно співпрацюють з іншими учасниками біржового ринку
(кліринговими банками, фондовими біржами), що дозволяє зробити цей ринок більш досконалим і ліквідним і тим самим наблизити його до міжнародних стандартів, які існують для ринків цінних паперів. Тим більше, що такі стандарти для міжнародних ринків станом на 1992 рік визначені організацією експертів, яка іменується "Група тридцяти" (Г-30).

Рекомендації Г-30 спрямовані, в основному, на вирішення проблем клірингу та організації фондової торгівлі. Уніфіковані вимоги до національних ринків цінних паперів як учасників міжнародної торгівлі викладені в дев'яти рекомендаціях, прийнятих у березні 1989 року:
1) до 1990 року звірка умов угод між всіма безпосередніми учасниками ринку
(брокерами, брокерами/ділерами та іншими членами біржі) мала здійснюватися не пізніше ніж на наступний день після укладення угоди, тобто Т+1;
2) суб'єкти ринку, які не є брокерами/ділерами (інституційні інвестори та інші учасники угод), повинні до 1992 року стати членами системи звірки угод, яка дозволить підтверджувати інформацію про деталі угод;
3) кожна країна до 1992 року повинна була мати розвинутий та ефективно діючий Центральний депозитарій цінних паперів. Умови діяльності та управління депозитарію повинні заохочувати по можливості більш широке розповсюдження його послуг серед інших учасників фондового ринку;
4) кожна країна, шляхом вивчення обсягів ринку та діяльності його учасників, повинна визначити доцільність організації заліку угод для зниження ризику та підвищення ефективності ринку. Якщо створення такої системи визнано корисним, це мало бути досягнуто до 1992 року;
5) до 1992 року всі угоди мали виконуватись суворо у відповідності до умови — "поставка проти платежу";
6) грошові платежі, пов'язані з виконанням угод по цінних паперах та з обслуговуванням портфелів цінних паперів, повинні здійснюватись однаково щодо всіх фінансовим інструментів та ринків;
7) система щоденного заліку мала бути прийнята на всіх фондових ринках. У
1992 році виконання угод повинно було відбуватись через два робочих дні після укладення угоди, в день Т+3. Як орієнтир могло бути прийнято Т+5 найпізніше до 1990 року, але лише там, де це не завадить введенню Т+3 до
1992 року;
. 8) позики цінних паперів повинні бути підтримані як метод підвищення надійності під час виконання угод. Законодавчі та податкові перешкоди, які обмежують цю практику, повинні бути усунені до 1990 року;
9) кожна країна повинна прийняти стандарти Міжнародної Організації по
Стандартизації (150) для документообігу по операціях з цінними паперами.
Крім того, країни повинні використовувати систему нумерації Цінних паперів
1515 у відповідності із стандартом 150 6166, У крайньому випадку, для міжнародних угод. Як видно, рекомендації мали бути реалізовані як стандарти до 1992 року. Однак визначені строки не були дотримані навіть індустріальне розвинутими країнами, і термін виконання рекомендацій дещо відсунувся.
Заслуговує на увагу той факт, що повне виконання рекомендацій Г-30 обов'язково викличе тенденції, спрямовані на загальну централізацію фондової торгівлі навколо єдиних національних фондових бірж і клірингових банків, що обслуговують взаємодію практично всіх учасників біржових ринків цінних паперів.
Проблема доцільності існування однієї чи декількох фондових бірж свого часу обговорювалась у багатьох країнах. Не стала винятком і Україна, де теж мали місце палкі дискусії щодо необхідності створення нових фондових бірж. При цьому слід зазначити, що законодавство України не містить будь-яких положень щодо кількості фондових бірж, які можуть функціонувати в країні.
В жовтні 1991 року Кабінетом Міністрів України була зареєстрована
Українська фондова біржа (УФБ), яка до середини 1995 року була єдиною офіційно зареєстрованою біржею цінних паперів в Україні.
15 травня 1995 р. Кабінетом Міністрів України була зареєстрована ще одна біржа цінних паперів — Київська міжнародна фондова біржа (КМФБ). Протягом
1995 року тривав період її організаційного становлення, й угоди (операції) з цінними паперами на біржі не відбувалися. Щоправда, 12 грудня 1995 р. відбулися торги "з голосу", угоди по яких зафіксовані не були. Загалом у
КМФБ 31 засновник, відкрито 9 брокерських контор.
Крім УФБ та КМФБ, організацію вторинної торгівлі облігаціями внутрішньої державної позики поклала на себе новостворена фондова секція Української міжбанківської валютної біржі (УМВБ).
Безумовним лідером біржового ринку України є УФБ, яка, враховуючи наявність
27 філій у найбільших містах та обласних центрах України,
Східноукраїнського фондового центру (м. Харків) та Південноукраїнського центру УФБ (м. Одеса), є найкрупнішим біржовим утворенням України.
Більшість брокерських контор УФБ — це провідні українські банки та інвестиційні компанії. На нашу думку, активізація процесів створення нових фондових бірж в Україні є позитивним фактором розвитку вітчизняного ринку цінних паперів. Питання про те, яка із фондових бірж повинна вважатися в
Україні провідною, має вирішуватись у процесі конкурентної боротьби.
Крім того, слід мати на увазі, що створення фондової біржі — справа досить складна і вимагає значного не тільки матеріального, але й інтелектуального потенціалу. Потрібно також враховувати, що найближчим часом навряд чи можна очікувати бурхливого розвитку в Україні вторинного ринку цінних паперів, який дозволив би ефективно співіснувати багатьом фондовим біржам.
За умов, що склалися на вітчизняному ринку цінних паперів, біржам для розвитку такої сфери діяльності, як посередницькі послуги, необхідна стратегія, яка включає в себе розробку норм регулювання діяльності біржових посередників. Ця стратегія повинна базуватись на відповідних законодавчих актах, які враховували б усі реалії українського ринку пінних паперів і відсутність яких в Україні є суттєвою перешкодою для розвитку біржових посередників, формування здорової конкуренції між ними і, таким чином, для розвитку нашого фондового ринку в цілому.
Законодавчого впорядкування потребує й біржова торгівля похідними цінними паперами — опціонами, ф'ючерсними угодами, варантами тощо. Стандарти організованого ринку похідних цінних паперів нині повністю поза увагою чинного законодавства (зокрема, обов'язковість реєстрації похідного цінного папера в державному реєструвальному органі), що дає можливість біржам влаштовувати торги на свій власний розсуд і за правилами, що не відповідають світовим нормам і стандартам.
У 1995 році, згідно з положеннями Концепції функціонування та розвитку фондового ринку, з метою недопущення його стихійного та хаотичного розвитку, розпочався процес впорядкування та формування єдиного біржового простору України. Не виключено, що внаслідок законодавчих змін цілком можливою стане реалізація продекламованого Концепцією проекту створення
Національної фондової біржі, під егідою якої буде функціонувати єдина біржова система.
Торгівля цінними паперами може здійснюватись не лише на фондовій біржі, але й на позабіржовому ринку. Значення позабіржових ринків у різних країнах не однакове. В одних державах торгівля поза біржею не відіграє істотної ролі, а в інших навіть заборонена. Водночас у деяких країнах, наприклад у США, позабіржовий ринок отримав бурхливий розвиток.
Що стосується України, то на вторинному ринку цінних паперів, як і на первинному, провідні позиції займає позабіржовий обіг. Саме поза за межами фондових бірж здійснюється реалізація основної частки вперше емітованих цінних паперів і практично вся вторинна торгівля.
Необхідно зазначити, що крім біржового, принципи організаційно оформленого ринку мають бути поширені й на позабіржовий сектор ринку.
Всупереч поширеній думці, цивілізований позабіржовий ринок в Україні донедавна був фактично відсутній, адже угоди, що традиційно вважалися в
Україні позабіржовими, згідно зі світовою практикою належать до так званих
"угод за домовленістю". Позабіржові угоди повинні здійснюватися в рамках торговельно-інформаційних систем (ТІС), створених торговцями цінними паперами.
Торговельно-інформащйною системою визнається юридична особа, яка здійснює діяльність з організації торгівлі на позабіржовому ринку та володіє або управляє ЕТІМ або іншою системою засобів, що надає можливість обміну пропозиціями купівлі та продажу цінних паперів. Статус ТІС юридичні особи набувають після реєстрації в ДКЦПФР.
ТІС створюються для: забезпечення умов для здійснення купівлі-продажу цінних паперів через
ЕТІМ; інформування учасників ТІС та їх клієнтів про кон'юнктуру, що склалася на позабіржовому ринку цінних паперів; забезпечення швидкого, точного, надійного та достовірного збору, обробки, розповсюдження та публікації інформації про котирування й операції з цінними паперами, забезпечення достовірності такої інформації; забезпечення можливості отримання заінтересованими особами на прийнятних умовах інформації про котирування та операції з цінними паперами; запобігання використанню, розповсюдженню або публікації недостовірної чи шахрайської інформації про котирування та операції з цінними паперами; захист учасників ТІС та їх клієнтів від можливих зловживань.
Основними завданнями ТІС є: розробка й запровадження єдиних правил здійснення операцій купівлі- продажу цінних паперів і вимог до учасників ТІС та осіб, уповноважених учасниками ТІС на укладення угод; розробка й запровадження механізму вирішення спірних питань між учасниками та учасниками і клієнтами; розробка й здійснення заходів щодо захисту клієнтів і учасників ТІС від зловживань і правопорушень під час здійснення угод з цінними паперами; контроль за дотриманням учасниками ТІС вимог законодавства та встановлених
ТІС правил і вимог.
Порядок створення та діяльності таких систем в Україні визначений
Положенням про організаційно оформлені позабіржові торговельно-інформаційні системи, затвердженим наказом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку № 328 від 23 грудня 1996 р.
Згідно з цим порядком, діяльність з організації торгівлі на позабіржовому ринку цінних паперів можуть здійснювати юридичні особи, створені відповідно до Закону України "Про господарські товариства" як акціонерні товариства або товариства з обмеженою відповідальністю не менше ніж 20 торговцями цінними паперами.
Частка статутного фонду, що належить одному засновнику, не може перевищувати п'яти відсотків. Організація торгівлі на позабіржовому ринку цінних паперів є видом діяльності, що здійснюється за торговельними правилами, затвердженими Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Об'єднання торговців цінними паперами, у складі членів яких налічується не менше 20 торговців цінними паперами, можуть здійснювати організацію торгівлі на позабіржовому ринку шляхом створення ТІС у формі підприємства.
Прибуток від діяльності ТІС має спрямовуватися лише на розвиток статутної діяльності ТІС.
У процесі своєї діяльності ТІС здійснює: облік учасників ТІС; облік укладених угод з купівлі-продажу цінних паперів і контроль за їх виконанням; обмін інформацією з депозитарними та розрахунково-кліринговими установами щодо укладених угод; зберігання інформації щодо укладених угод протягом п'ятирічного терміну; надання інформаційних послуг у сфері організації торгівлі цінними паперами.
Відповідно до чинного законодавства України ТІС має право: а) здійснювати контроль за діяльністю своїх учасників у порядку, встановленому статутом, правилами та вимогами ТІС; б) застосовувати санкції до порушників правил та інших вимог ТІС, у тому числі робити попередження, накладати штраф, якщо це передбачено договором, чи тимчасові обмеження на провадження певних видів операцій на учасників або фізичних осіб, уповноважених учасниками провадити операції в системі
ТІС, виключати із складу учасників ТІС; в) порушувати питання про призупинення дії або відкликання анулювання дозволів (ліцензій) своїх учасників перед ДКЦПФР; г) представляти інтереси учасників ТІС у ДКЦПФР; д) розробляти та впроваджувати вимоги до учасників ТІС та осіб, уповноважених учасниками здійснювати операції з цінними паперами; е) розробляти та впроваджувати звітність для учасників ТІС, вести облік і звітність щодо операцій з цінними паперами.
Положенням про організаційно оформлені позабіржові торговельно-інформаційні системи передбачені також обмеження в діяльності ТІС, зокрема, їм забороняється: застосовувати обмеження до окремих учасників ТІС у здійсненні ними інших, крім торговельних, видів діяльності, які не заборонені законодавством; встановлювати мінімальної розміри винагороди за послуги; здійснювати інші організаційні та координуючі заходи, спрямовані на порушення антимонопольного законодавства; встановлювати різні розміри плати за надання інформаційних послуг користувачам; втручатися у господарську діяльність учасників ТІС; вести реєстри власників іменних пінних паперів та надавати учасникам депозитарні та розрахунково-клірингові послуги; провадити діяльність з випуску та обігу цінних паперів, а також діяльність, яка не пов'язана з метою створення ТІС.
Враховуючи важливе значення та функції ТІС на ринку цінних паперів України,
ДКЦПФР здійснює жорсткий контроль за їх діяльністю. Так, відповідно до
Положення про організаційно оформлені позабіржові торговельно-інформаційні системи ДКЦПФР має право: а) пропонувати кандидатури керівників органів управління ТІС; б) призначати державних представників на ТІС; в) установлювати в межах, передбачених законодавством, обов'язкові для виконання вимоги щодо функціонування ТІС; г) вимагати від ТІС дотримання порядку ведення та зберігання документації протягом визначеного нею терміну, який не може бути меншим ніж п'ять років; д) вимагати надання інформації про поточну діяльність ТІС; е) здійснювати планові та позапланові перевірки ведення документації ТІС; є) провадити на підставі отриманої інформації перевірки фактів порушення
ТІС законодавства у сфері ринку цінних паперів, Статуту, правил чи інших документів, які регламентують її діяльність; ж) у разі порушень ТІС законодавства, Статуту, правил чи інших документів, які регламентують її діяльність, попереджати, надсилати письмові вимоги про усунення виявлених недоліків чи порушень із зобов'язанням повідомити Державну комісію про усунення недоліків, скасовувати реєстрацію ТІС, а також застосовувати інші санкції в межах, передбачених законодавством. У разі прийняття рішення про застосування санкції Державна комісія повинна письмово повідомити про це ТІС із зазначенням факту порушення, обґрунтуванням причини застосування санкції та довести це до відома громадськості. Рішення Державної комісії про застосування санкції до ТІС може бути оскаржене до суду або арбітражного суду; з) розглядати скарги учасників ТІС щодо застосованих до них санкцій; й) розглядати скарги учасників ринку цінних паперів про відмову в прийнятті до складу ТІС.
Після створення правової бази діяльності ТїС в Україні активізувались тенденції розвитку організаційно оформленого позабіржового ринку цінних паперів.
Поки що позабіржовий ринок України самоорганізується через три асоціативні громадські об'єднання — Українську асоціацію інвестиційного бізнесу,
Українську асоціацію торговців цінними паперами та Українську асоціацію довірчих товариств, інвестиційних фондів і компаній.
Українська асоціація торговців цінними паперами ще у 1992 році створила торгово-інформаційну систему під назвою АТ "Центральний депозитарій" (хоча назва цього АТ дещо не відповідає дійсності, адже система не має на меті здійсненій не тільки депозитарного обліку). На початок 1994 року ця система вже об'єднувала 22 торговці цінними паперами. На жаль, гідного розвитку це починання не отримало: у 1995 році через АТ "Центральний депозитарій" здійснено лише три угоди: продано 700 шт. простих іменних акцій на суму 245 млн. крб. Фактично, досить добре технічно оснащена система, яка не набагато поступається зарубіжним аналогам, майже не використовувалась своїми учасниками.
У 1995 році йшла активна робота з утворення Міжбанківської інтегрованої системи фондової торгівлі (МФІС), ініційована "Приватбанком", банками
"Інко", "Укрсоцбанк", "Кредит-Днепр", "Укрінбанк", "Южкомбанк", "Синтез",
"Ощадбанк", "Україна". Заплановано фактичне створення електронної системи, яка поєднувала б у собі звірку та укладення угод з клірингом і розрахунками по них. Передбачається, що Національний банк України надасть цій системі можливість користуватися міжбанківською системою електронних платежів.
За контрактом з Агентством міжнародного розвитку США американською фірмою
"Баренц Груп" у Києві у 1996 році було реалізовано проект утворення
"Позабіржової фондової торговельної системи" (ПТФС).
Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку затверджено
Положення "Про саморегулівні організації фондового ринку" (СРО), спрямоване на скорочення ринку "угод за домовленостями" і стимулювання розвитку СРО, які організують позабіржовий ринок, забезпечать його прозорість та регульованість.
На завершення короткого аналізу стану біржового та позабіржового ринків цінних паперів України необхідно підкреслити, що подальший їх гармонійний розвиток неможливий без створення повноцінної, працездатної нормативної бази. Однієї глави Закону "Про цінні папери і фондову біржу", яка регулює порядок створення та діяльність фондової біржі, сьогодні явно недостатньо.
Україна зараз має унікальну можливість шляхом аналізу різноманітних систем нормативного регулювання фондових ринків визначити найбільш придатні за наших умов правові моделі, які доцільно використати при формуванні вітчизняного біржового та позабіржового законодавства.

5. Правове становище учасників інфраструктури ринку цінних паперів

України
Проблема створення ринкових інститутів, які не є суб'єктами фондового ринку (як, наприклад, емітенти, інвестори та фінансові посередники), а належать до його інфраструктури, особливо загострилася в Україні у зв'язку з розвитком масової приватизації та активним формуванням вторинного ринку цінних паперів.
Вторинний обіг цінних паперів неможливо налагодити без впровадження на фондовому ринку України системи установ, що здійснюють реєстрацію прав власності на цінні папери, облік цих прав, зберігання цінних паперів та розрахунково-клірингові операції з ними.
Світові стандарти сучасного фондового ринку передбачають обов'язкову наявність у країні, де випускаються та перебувають в обігу цінні папери, депозитаріїв, реєстраторів (для іменних цінних паперів) та клірингово- розрахункових банків чи корпорацій. У цьому напрямі в Україні до недавнього часу спостерігалося значне відставання, оскільки правовий статус цих інститутів не був законодавче визначений.
Законом України "Про цінні папери і фондову біржу" інфраструктури інститути, що обслуговують обіг цінних паперів, не передбачені. У статті 4 цього Закону вказується, що обіг іменної акції фіксується в книзі реєстрації акцій, яка ведеться акціонерним товариством, а по акціях на пред'явника в цій книзі реєструється їхня загальна кількість. Таким чином,
Закон України "Про цінні папери і фондову біржу" не обумовлює необхідності ведення реєстрів акціонерів як системи заходів з реєстрації та перереєстрації прав власності на іменні цінні папери.

З метою заповнити цю прогалину в чинному законодавстві Фонд державного майна України у 1995 році розробив Тимчасове положення про реєстри акціонерів відкритих акціонерних товариств, що створюються на базі приватизованих підприємств. На підставі цього Тимчасового положення Фонд державного майна України та Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку спільним наказом від 23 січня 1996 р. затвердили Тимчасове положення про порядок та умови видачі свідоцтва реєстратора на право ведення реєстру акціонерів. У першому кварталі 1996 року розпочалась видача цих дозволів
Фондом державного майна України та Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Дія цих документів поширювалась на реєстри акціонерів лише тих акціонерних товариств, що створені на базі приватизованих підприємств, і функція ведення реєстру від емітента ними не відокремлювалась, хоча свідоцтво реєстратора мав отримати й емітент.
Така система надання дозволів була спрямована на стимулювання розвитку мережі незалежних реєстраторів — юридичних осіб будь-якої організаційно- правової форми, що бажають здійснювати реєстраційну діяльність.
Центри сертифікатних аукціонів як державні установи не отримували свідоцтво реєстратора, хоча згідно з Положенням про центри сертифікатних аукціонів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 144 від 24 лютого 1995 р., вони насамперед і є реєстраторами по цінних паперах, розповсюджуваних на аукціонах. На думку фахівців, використання цих центрів тільки як регіональних реєстраторів звужує їх функції і ускладнить у майбутньому перехід до іншої форми існування на фондовому ринку.
В 1995—1996 рр. в Україні здійснювались заходи щодо вирішення ще одного важливого питання — відокремлення функції реєстрації та перереєстрації права власності на іменні цінні папери від емітентів і передачу її уповноваженим установам — реєстраторам.
Указом Президента України від 2 березня 1996 р. № 160/96 "Про внесення змін і доповнень до Указу Президента України від 25 травня 1994 р. № 247" було затверджено Положення про діяльність з обліку прав власності на іменні цінні папери та депозитарну діяльність, згідно з п. 2 якого емітент зобов'язаний доручити ведення реєстру реєстратору шляхом укладення відповідного договору, якщо кількість власників іменних цінних паперів емітента перевищує 500.
Концепція створення незалежних реєстраторів іменних цінних паперів в
Україні здебільшого була ініційована іноземними консультантами ("донорами")
— Агентством міжнародного розвитку США, ЄЕС ТАСІ5, Всесвітнім банком та численними консалтинговими фірмами, які виступають підрядниками при здійсненні проектів за контрактами.
Акцент на виокремлення із загального переліку інфраструктурних інститутів і першочергове створення саме незалежних реєстраторів відповідає перш за все інтересам іноземних промислових інвесторів, які зацікавлені не стільки в розвитку українського фондового ринку (і появі іноземних фінансових інвесторів), скільки у правовому захисті від можливих претензій емітента.
На виконання Указу Президента України від 2 березня 1996 р. № 160/96 "Про внесення змін і доповнень до Указу Президента України від 25 травня 1994 р.
№ 247" Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку розробила та наказом № 59 від 1 квітня 1996 р. затвердила Порядок видачі дозволу на здійснення діяльності щодо ведення реєстру власників іменних цінних паперів.
Відповідно до цього Порядку, підставою для здійснення діяльності з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів в Україні є дозвіл на право ведення реєстру власників іменних цінних паперів, який видається ДКЦПФР.
Такий дозвіл можуть отримати господарські товариства, установчі документи яких передбачають здійснення діяльності з ведення реєстру власників іменних цінних паперів.
Для отримання дозволу господарські товариства (далі — реєстратори) повинні відповідати таким вимогам: а) мінімальний розмір оплаченого статутного фонду реєстратора має становити
1250 неоподатковуваних мінімумів доходів .громадян на момент подачі заяви на отримання дозволу; б) якщо засновником реєстратора є емітент, його частка у статутному фонді реєстратора не повинна бути більшою за 20 відсотків. При розрахунку частки емітента в статутному фонді реєстратора, враховується частка статутного фонду, якою емітент володіє безпосередньо, та частка статутного фонду, якою емітент володіє опосередковано; в) частка державної власності у статутному фонді реєстратора не повинна перевищувати 20 відсотків; г) у разі формування статутного фонду довгостроковими (не менше року) державними цінними паперами їх частка не повинна перевищувати 50 відсотків; д) формування статутного фонду недержавними цінними паперами для реєстратора не дозволяється.
Крім того, реєстратор повинен постійно мати не менше трьох штатних працівників (емітенти, що ведуть власний реєстр самостійно — одного), безпосередньо зайнятих реєстраторською діяльністю, котрі атестовані як фахівці з питань ведення реєстрів власників іменних цінних паперів і отримали кваліфікаційні сертифікати встановленого зразка, що видаються атестаційною комісією, склад та порядок роботи якої визначається ДКЦПФР.
Реєстратор повинен також розробити і затвердити порядок ведення системи реєстру власників іменних цінних паперів, який подається ДКЦПФР разом з заявою про видачу дозволу.
Порядок ведення системи реєстру повинен містити: а) організаційно-функціональну схему реєстраторської діяльності; б) перелік і опис основних процедур реєстраторської діяльності; в) перелік і форми вхідних та вихідних документів; г) перелік та опис заходів загальної безпеки та збереження інформації у реєстраторській діяльності; д) перелік і вартість послуг, що надаються емітенту та зареєстрованим особам; е) порядок інформування зареєстрованих осіб про зміни в діяльності емітента або самого реєстратора (публікація в пресі, поштове повідомлення, факсимільне повідомлення тощо); є) посадові інструкції.
Якщо кількість власників цінних паперів, зареєстрованих у реєстрі одного реєстратора, перевищує 100 000, ДКЦПФР встановлює додаткові вимоги до нього.
Дозвіл видається терміном на 3 (три) роки і діє на всій території
України. Продовження терміну дії дозволу здійснюється в порядку, встановленому для його одержання.
Реєстраторська діяльність по закінченні терміну дії дозволу не допускається. Після ліквідації або реорганізації реєстратора наданий дозвіл втрачає силу. Реєстратор у триденний термін зобов'язаний повідомити емітентів, реєстри іменних цінних паперів яких він веде, та ДКЦПФР або її територіальне відділення, яке видало дозвіл, про припинення ним реєстраційної діяльності.
Особливості здійснення реєстратором його функцій визначаються Положенням про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, затвердженим наказом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку № 58 від 1 квітня 1996 р.
Цим Положенням встановлені вимоги до ведення реєстру власників іменних цінних паперів, порядку ведення цього реєстру, обов'язків реєстратора, емітентів і зареєстрованих осіб, обмеження доступу до інформації, яка міститься у реєстрі.
Реєстратор здійснює такі основні функції щодо власників та належних їм іменних цінних паперів: складання реєстру власників іменних цінних паперів та переліків власників іменних цінних паперів і номінальних утримувачів на певну дату; ведення особових рахунків емітента та зареєстрованих осіб; облік зареєстрованих заставодержателів; облік нарахованих та виплачених доходів за іменними цінними паперами; облік іменних цінних паперів на рахунках емітента, пов'язаних з проведенням корпоративних операцій та операцій з викупу та погашення іменних цінних паперів; ведення в хронологічному порядку журналу обліку записів у реєстрі по кожному виду іменних цінних паперів; ведення журналу обліку запитів; ведення журналу обліку виданих, погашених, анульованих і втрачених іменних цінних паперів (сертифікатів іменних цінних паперів), що випущені у паперовій формі; облік та зберігання документів, які є підставою для внесення змін до реєстру.
З метою виконання своїх функцій реєстратор зобов'язаний: відкрити особовий рахунок на вимогу особи, яка подала документи, що є підставою для внесення змін і доповнень до реєстру; проводити операції на особових рахунках зареєстрованих осіб тільки за їх вимогою або за вимогою уповноважених ними осіб у встановлені законодавством порядку і термін; щоденно проводити порівняння кількості і видів розміщених цінних паперів з тими, що враховані на рахунках зареєстрованих осіб; надавати зареєстрованим особам інформацію та виписки з реєстру згідно з їх правами; надавати в Антимонопольний комітет України виписку про власників, які володіють 10 і більше відсотками акцій емітента, та осіб, яким передані такі пакети акцій у довірче управління чи для здійснення операцій з ними не пізніше одного місяця з моменту внесення до реєстру; протягом 10 днів з моменту одержання відповідного запиту надавати емітенту реєстр у письмовій формі, завірений підписом та печаткою реєстратора; вживати необхідних організаційних, технічних заходів щодо відповідального зберігання даних системи реєстру як у паперовій формі, так і на електронних носіях; зберігати документи, що є підставою для внесення даних до реєстру, протягом трьох років з моменту укладення угоди, що підтверджується цими документами; прийняти на відповідальне зберігання від емітента бланки іменних цінних паперів чи сертифікати останніх і забезпечити їх використання при реєстрації прав власності відповідно до доручення емітента.
Контроль за діяльністю реєстраторів та емітентів, що ведуть власний реєстр, здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, її територіальні відділення.
Реєстратор звітує перед Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку або її територіальним відділенням, яке видало дозвіл реєстратору, щоквартально до 10 числа місяця, наступного за звітним періодом.
Звіт повинен містити такі дані: кількість емітентів, що обслуговуються, в тому числі по кожному емітенту та за кожним видом цінних паперів: кількість та номінальна вартість випущених іменних цінних паперів; кількість та номінальна вартість розміщених іменних цінних паперів; кількість власників іменних цінних паперів, загальна кількість та номінальна вартість належних їм цінних паперів; кількість номінальних утримувачів цінних паперів, загальна кількість та номінальна вартість переданих номінальним утримувачам цінних паперів, у тому числі за типом номінальних утримувачів: торговці цінними паперами, депозитарії, довірчі товариства; виручка від реалізації реєстраторських послуг за звітний квартал; кількість випадків переходу права власності за звітний квартал; перелік послуг, які надає реєстратор за цінами на кожну послугу; кількість порушень терміну обробки документів та внесення змін до реєстру.
Особливості складання та подання квартальної звітності визначаються
Порядком складання та подання квартального звіту щодо здійснення діяльності по веденню реєстрів власників іменних цінних паперів, затвердженим наказом
Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку № 219 від 27 вересня
1996 р.
Крім реєстраторів, на ринку цінних паперів дуже важливі функцій виконують ще одні учасники його інфраструктури — депозитарії.
Основну частину депозитарних послуг на вітчизняному фондовому ринку досі надавали банки. Банківські депозитарії почали створюватись і діяти в
Україні на підставі Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженого Указом Президента України № 55/94 від 19 лютого
1994 р.
Тільки протягом перших двох років після набрання цим Положенням чинності
Міністерство фінансів України видало 137 дозволів комерційним банкам на здійснення діяльності депозитарію інвестиційного фонду чи інвестиційної компанії. Банку для здійснення такої діяльності не потрібно створювати окрему юридичну особу, функції депозитарію виконує спеціалізований підрозділ, що входить до управління цінних паперів або відділу цінних паперів.

Банки-депозитарії здійснювали відповідальне зберігання активів, обслуговування операцій з активами інвестиційного фонду чи взаємного фонду інвестиційної компанії та облік руху активів на підставі депозитарного договору. Особливості здійснення депозитарної діяльності в Україні визначалися Тимчасовим положенням про депозитарії та депозитарну діяльність, затвердженим наказом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку № 117 від 21 травня 1996 р.
Положення було розроблене відповідно до Законів України "Про цінні папери і фондову біржу", "Про банки і банківську діяльність", "Про господарські товариства", "Про захист інформації в автоматизованих системах", Концепції функціонування та розвитку фондового ринку України, схваленої Верховною
Радою України 22 вересня 1995 р., Указу Президента України від 19 лютого
1994 р. № 55/94 "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії", Указу
Президента України від 12 червня 1995 р. № 446/95 "Про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку", Указу Президента України від 2 березня
1996 р. № 160/96 "Про внесення змін і доповнень до Указу Президента від 25 травня 1994 р. № 247", Положення про технічний захист інформації в Україні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 9 вересня 1994 р. №
632.
Мета Тимчасового положення — визначення основних понять, правил і встановлення вимог до провадження та регулювання депозитарної діяльності в
Україні.
Суб'єкти підприємницької діяльності можуть здійснювати депозитарну діяльність лише за умови отримання відповідного дозволу Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Такий дозвіл видається на підставі
Порядку видачі дозволу на депозитарну діяльність, затвердженого наказом
ДКЦПФР № 118 від 21 травня 1996 р.
Концепцією функціонування та розвитку фондового ринку України передбачалося здійснення депозитарного обліку для клієнтів посередниками, що за статусом не є банківськими установами. Торговці, які здійснюють операції на фондових біржах або в електронних позабіржових торгових системах, повинні отримати право на первинний депозитарний облік для клієнтів, що продають чи купують цінні папери на біржах чи організаційно оформленому позабіржовому ринку, інакше неможливим стане використання клірингу як засобу прискорення темпів розрахунків.
Наприкінці 1995 року Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку підготувала проект Закону України "Про електронний обіг цінних паперів та систему Національного депозитарію України". Розгляд Верховною Радою України законопроекту у першому читанні відбувся в червні 1996 року.
В остаточній редакції Закон, прийнятий Верховною Радою України у грудні
1997 року, має назву "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні".
Закон розроблений відповідно до Концепції функціонування та розвитку фондового ринку України і присвячений актуальній проблемі визначення правових основ депозитарного обліку цінних паперів, випущених у документальній (паперовій) та без документальній формі, тобто на електронних носіях в комп'ютерних мережах установ, що здійснюють депозитарну діяльність. Значна увага приділена засвідченню майнових прав власників іменних цінних паперів, випущених на пред'явника, окреслені загальні засади функціонування системи електронного обігу цінних паперів в
Україні, визначені види депозитарної діяльності.
Згідно з п. 6 розділу VI "Прикінцеві положення" цього Закону мають бути приведені у відповідність з Конституцією України та цим Законом укази
Президента України "Про інвестиційні фонди та інвестиційну діяльність" від
19 лютого 1994 р. та "Про облік прав власності на іменні папери та депозитарну діяльність" від 25 травня 1994 р. в редакції від 2 березня 1996 р.
У Законі зазначається, що до приведення законодавства у відповідність з цим
Законом інші прийняті раніше законодавчі та підзаконні акти чинні у частині, що не суперечить цьому Закону.
Отже, враховуючи наведене, вже зараз можна стверджувати, що в Україні створено мінімально необхідну правову базу для розбудови інфраструктури фондового ринку згідно з міжнародними стандартами її організації.

ПІ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

1. Правова регламентація функціонування фондового ринку та основні напрямки її вдосконалення
Одним із ключових факторів ефективного розвитку ринку цінних паперів в
Україні є формування прогресивної нормативно-правової бази, яка регулювала б правовідносини, що виникають на ньому. При цьому необхідно враховувати, що навіть у країнах з розвинутою ринковою економікою, за наявності величезного, накопиченого десятками й сотнями років практичного досвіду у сфері випуску та обігу фондових цінностей, високої правової культури, ефективного механізму розробки, обговорення та прийняття законодавчих актів, постійної суспільної уваги до цих процесів, значних інтелектуальних зусиль юристів та економістів, не завжди вдається одразу встановити ефективне правове регулювання тих чи інших відносин, пов'язаних з ринком цінних паперів. Тому прийняті законодавчі акти дуже часто потребують уточнення або використання розвинутої системи підзаконного регулювання.
У нашій країні, за умов повного забуття власного досвіду в галузі фондових операцій, крайньої нестачі інформації про механізми їх регулювання в інших країнах, недосконалості процедури прийняття законодавчих рішень та порядку набуття ними юридичної сили, можливості розробки високоякісних нормативних документів істотно знижуються.
Відновлення законодавства, пов'язаного з ринком цінних паперів, ми змушені починати практично з нуля. Зараз вже неможливо забезпечити наступництво прийнятих нормативних актів і законодавства, яке існувало в Російській імперії (в тому числі і в Україні) до 1917 року. Ця обставина не може не викликати жалю, бо до революції ми мали розвинуту, як на ті часи, правову базу регулювання фондового ринку. Вже у 1836 році в Росії було затверджено
"Положення про компанії та акції". У прийнятті такого правового документа, що регламентував діяльність акціонерних товариств, ми випередили Прусію на
6 років, Англію — на 7, Францію — на 19 років.
Дореволюційне законодавство Росії традиційно відрізнялось високим рівнем державного втручання у процеси, які відбувались на ринку цінних паперів, наявністю великої кількості обмежень. Навіть біржі, які за своєю природою є самоврядними організаціями, перебували під жорстким урядовим контролем.
Після лютневої буржуазної революції Тимчасовий уряд 10 березня 1917 р. прийняв постанову, яка скасовувала значну частину обмежень на діяльність акціонерних компаній та на випуск ними цінних паперів.
На жаль, розвиток вітчизняної правової бази, пов'язаної з ринком цінних паперів, після подій, що відбулися у жовтні 1917 року, припинився. Фондовий ринок не міг співіснувати із системою централізованого державного управління економічними процесами, і тому потреба в ньому, а отже, і в його нормативному регулюванні, відпала. Виняток становив лише короткий період так званої нової економічної політики.
До середини 80-х років у СРСР не було прийнято практично ніяких нормативних актів, що мали б відношення до ринку цінних паперів, крім постанов про окремі державні облігаційні займи та Положення про простий і переказний вексель, яке було затверджене РНК СРСР у 1937 році у зв'язку з приєднанням
СРСР до Женевської конвенції про Типовий закон про простий та переказний вексель. Тим самим формально було закладено основу створення правової бази для організації вексельного обігу в країні. Проте за умов централізованої системи управління економікою вексельний обіг не міг отримати широкого розповсюдження і не мав відчутного впливу на внутрішні економічні процеси.
Об'єктивні та суб'єктивні передумови для початку процесу відродження ринку цінних паперів та становлення системи його правового регулювання склались наприкінці 80-х років. У той час на перший план виступило завдання легалізації комерційних цінних паперів. Уперше цінні папери отримали юридичне визнання в Законі СРСР від 28 травня 1988 р. "Про кооперацію". Цим законом (ст. 22) кооперативам надавалось право випуску акцій для залучення додаткових коштів, необхідних для розширення виробництва. Закріплення в законодавчому акті можливості випуску приватних цінних паперів мало важливе значення, адже воно свідчило про визнання права цінних паперів на існування. Зрозуміло, що для широкомасштабного випуску цінних паперів однієї згадки про них на законодавчому рівні було недостатньо.
Починаючи з 1987 року окремі підприємства з власної ініціативи стали випускати свої цінні папери для розповсюдження, головним чином, серед членів трудових колективів, з метою підвищення їхньої зацікавленості в результатах праці. Незважаючи на спонтанний характер, а також повну відсутність нормативного забезпечення цього процесу, він сприяв появі оригінальних інструментів фондового ринку та формуванню механізмів їх випуску.
Для того, щоб упорядкувати процес випуску підприємствами цінних паперів, який почався стихійно, Рада Міністрів СРСР 15 жовтня 1988 р. прийняла постанову "Про випуск підприємствами та організаціями цінних паперів"
Згідно з постановою, право випуску цінних паперів надавалось лише тим підприємствам, які працювали в умовах повного господарського розрахунку та самофінансування.
Передбачалось, що підприємства можуть випускати два види цінних паперів — акції трудових колективів та акції підприємств. Випуск таких акцій не призводив до зміни організаційної форми підприємств (організацій), а був лише одним із засобів мобілізації грошових коштів, необхідних для розширення виробництва. Звідси можна зробити висновок, що поява цінних паперів такого роду ще не свідчила про початок становлення акціонерної форми власності.
Законодавчі акти, прийняті Верховною Радою СРСР у 1989—1990 рр., зберегли тенденції розбудови правової бази випуску та обігу приватних цінних паперів. Закони СРСР, які з'явились у цей період, допускали можливість перетворення державних підприємств на акціонерні товариства, хоч і не регламентували, що було значним їх недоліком, механізму такої трансформації. Так, наприклад, Закон СРСР від 6 березня 1990 р. "Про власність в СРСР"1 закріплював положення про те, що державне підприємство за спільним рішенням трудового колективу та уповноваженого на те державного органу може бути перетворене на акціонерне товариство шляхом випуску акцій на всю вартість майна підприємства (ст. 15). В Основах законодавства Союзу
РСР та союзних республік про оренду2, які були прийняті 28 травня 1988 р., зазначалось, що після викупу орендованого майна орендне підприємство за рішенням трудового колективу може бути перетворене на колективне підприємство, кооператив, акціонерне товариство або інший вид підприємства, що діє на основі колективної власності (ст. 10).
Можливість випуску підприємствами та організаціями цінних паперів знайшла відображення також у податковому законодавстві колишнього СРСР.
Закон СРСР від 14 липня 1990 р. "Про податки з підприємств, об'єднань та організацій" регламентував порядок оподаткування доходів по акціях, облігаціях та інших видах цінних паперів, що належали підприємствам і організаціям.
За дорученням Верховної Ради СРСР уряд до осені 1989 р. розробив проект
Закону СРСР "Про акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю". Проте на третій і четвертій сесіях Верховної Ради СРСР цей проект так і не було розглянуто. Основні положення проекту в подальшому знайшли відображення в постанові Ради Міністрів СРСР від 19 червня 1990 р.
"Про затвердження Положення про акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю та Положення про цінні папери".
Положенням про цінні папери визначались види цінних паперів, що допускались до обігу на території СРСР. Окрім вже існуючих акцій трудового колективу та акцій підприємств, дозволявся випуск акцій акціонерних товариств, облігацій, казначейських зобов'язань держави, ощадних сертифікатів і векселів (ст. 2). Проте, незважаючи на безперечну прогресивність цих нормативних документів, вони мали значні недоліки, наприклад, в них практично були відсутні положення про механізми переходу державних підприємств на акціонерну форму власності, а також положення про механізми емісії окремих видів цінних паперів.
Таким чином, аналіз законодавства Союзу РСР, прийнятого в 1988—1990 рр., дає змогу стверджувати про початок становлення правової бази формування та функціонування ринку цінних паперів. На той час назріла необхідність прийняття спеціального закону, який регламентував би процес випуску і вторинного обігу різних видів фондових інструментів і водночас забезпечував би здійснення заходів щодо захисту інтересів рядових інвесторів. Підготовка такого законодавчого акта почалась у 1990 році, коли Рада Міністрів СРСР активно опрацьовувала проект Закону СРСР "Про цінні папери і фондові біржі".
Передбачалось, що дія цього закону поширюватиметься на цінні папери, обіг яких виходить за межі однієї республіки, а також на професійних учасників ринку цінних паперів, які діють у міжреспубліканському економічному просторі, в той час як внутрішні фондові ринки республік мали регулюватись республіканським законодавством. Однак у зв'язку з серпневими подіями 1991 року Верховна Рада СРСР законопроект так і не розглянула.
В Україні після прийняття Верховною Радою 16 липня 1990 р. "Декларації про державний суверенітет" почався процес формування власної правової бази для створення та функціонування вітчизняного ринку цінних паперів.
Правове регулювання ринку цінних паперів в Україні сьогодні може здійснюватись як державними органами, так і самоврядними організаціями учасників фондового ринку. В першому випадку мова йде про державно-правове, а в другому — про інституційне регулювання процесів, що відбуваються на фондовому ринку.
Основоположними елементами системи державно-правового регулювання ринку цінних паперів є законодавче та підзаконне регулювання відносин, що виникають з приводу цінних паперів.
До групи законодавчих актів першого покоління, якими сьогодні регулюються відносини на українському фондовому ринку, в першу чергу слід віднести
Закони України "Про власність", "Про цінні папери і фондову біржу"2, "Про господарські товариства", "Про заставу", "Про приватизаційні папери", "Про банки і банківську діяльність" та ін.
Аналіз вищеназваних законів України, прийнятих на початку 90-х років і спрямованих на регулювання відносин, пов'язаних з ринком цінних паперів, дозволяє стверджувати про значний вплив на формування вітчизняного законодавства того періоду нормотворчих традицій колишнього СРСР. Закони
України у сфері підприємницької діяльності, прийняті в 1991—1992 рр., за своєю структурою та змістом практично продублювали відповідні законодавчі акти СРСР.
Безперечним досягненням вищезазначених законів було те, що в них уперше закріплені положення про цінні папери як об'єкти права власності, про право суб'єктів підприємницької діяльності на випуск власних цінних паперів, про право банків на здійснення операцій з цінними паперами тощо. Особливо важливе значення мало прийняття Закону України від 18 червня 1991 р. "Про цінні папери і фондову біржу".
Поява цього закону, безсумнівно, стала поштовхом для прискорення розвитку вітчизняного фондового ринку. Саме Закон "Про цінні папери і фондову біржу" вперше в законодавчій практиці України легалізував цінні папери, визначив їх види, порядок випуску та обігу на ринку, вимоги до оформлення рішень емітентів про випуск цінних паперів, реєстрації відкритих випусків акцій та облігацій, встановив режим ліцензування посередницької діяльності з цінними паперами, закріпив правовий статус та компетенцію фондової біржі. У законі знайшли відображення положення щодо захисту прав інвесторів, щодо обов'язків емітентів цінних паперів публікувати звіти про результати господарської діяльності та свій фінансовий стан, іншу матеріально значиму інформацію, щодо наділення Міністерства фінансів України регулятивними та контрольними функціями на ринку цінних паперів. Разом з тим необхідно зазначити, що регламентування наведених вище питань було здійснено законом
"Про цінні папери і фондову біржу" не досить детально, а створення таких необхідних інститутів фондового ринку, як самоврядні організації, незалежні реєстратори, депозитарії і клірингово-розрахункові установи, не було передбачено зовсім. Не було врегульовано законом і питання щодо можливості існування в Україні цінних паперів у дематеріалізованій формі.
Подальший розвиток українського ринку цінних паперів, збільшення його активності та обсягів вказали на необхідність оперативного заповнення виявлених прогалин у законодавстві. Це призвело до розробки та прийняття в
1992—1995 рр. значної кількості підзаконних нормативних актів.
До групи підзаконних актів, спрямованих на впорядкування ринку цінних паперів, входять, зокрема, Укази Президента України "Про корпоратизацію" від 15 червня 1993 р., "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії" від 19 лютого 1994 р., "Про холдингові компанії, які створюються в процесі корпоратизації та приватизації", від 11 травня 1994 р., "Про електронний обіг цінних паперів і Національний депозитарій" від 25 травня 1994 р. та ін.
Нормативними актами органів державної виконавчої влади, зокрема Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Міністерства фінансів України,
Фонду державного майна України, Антимонопольного комітету України, а також
Національного банку України, в основному реалізуються делеговані законодавством повноваження щодо регулювання ринку цінних паперів.
На жаль, перше покоління нормативно-правових актів у сфері фондового ринку
України не завжди відповідало вимогам, які ставляться перед розвинутими системами державно-правового регулювання. Поспіх при їх опрацюванні та прийнятті, відсутність, що особливо неприпустимо, концептуальних підходів та єдиної стратегії розвитку правової бази вітчизняного фондового ринку робили деякі із законодавчих і підзаконних актів суперечливими, неконкретними, спрощеними. Це, у першу чергу, стосується Законів "Про цінні папери і фондову біржу", "Про господарські товариства", Указів Президента
України "Про корпоратизацію", "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії" та деяких інших. Більш того, деякі положення, закріплені в цих нормативних актах, стали гальмувати подальший розвиток інфраструктури фондового ринку. Так, наприклад, ст. 4 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу", яка дозволила акціонерним товариствам самостійно вести реєстри власників емітованих ними акцій, стала значною перешкодою для створення таких важливих інститутів ринку цінних паперів, як незалежні реєстратори тощо.
Більш системна та цілеспрямована робота в напрямку розвитку законодавства
України у сфері цінних паперів почалася після прийняття Указу Президента
України від 12 червня 1995 р. № 446/95 "Про державну комісію з цінних паперів та фондового ринку". Відповідно до цього Указу в Україні з метою забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо цінних паперів і функціонування фондового ринку, координації діяльності міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади в цій сфері була створена як центральний орган державної виконавчої влади Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.
Наступним важливим кроком у формуванні нормативної бази функціонування фондового ринку України стало прийняття Верховною Радою України постанови від 22 вересня
1995 р. "Про Концепцію функціонування та розвитку фондового ринку України".
Концепція, головною метою прийняття якої є становлення цілісного, високоліквідного, ефективного і справедливого ринку цінних паперів в
Україні, регульованого державою та інтегрованого у світові фондові ринки, визначила пріоритетні напрямки розвитку законодавства України про цінні папери.
Протягом 1996 року законодавча база ринку цінних паперів України була значно розширена і доопрацьована.
Основною подією у сфері розвитку законодавства про цінні папери стало прийняття Закону України від 30 жовтня
1996 р. "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні". Цим
Законом визначені мета і форми державного регулювання ринку цінних паперів, а також компетенція центральних органів державної виконавчої влади у сфері державного регулювання фондового ринку.
Відповідно до Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" основні функції по формуванню та забезпеченню реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів в Україні, сприянню адаптації українського фондового ринку до міжнародних стандартів, координації діяльності центральних органів державної виконавчої влади з питань регулювання обігу цінних паперів в
Україні виконує Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Іншим державним органам надано повноваження здійснювати державний контроль на ринку цінних паперів у межах компетенції, визначеної чинним законодавством.
Крім того, певні повноваження у сфері регулювання і контролю за ринком цінних паперів надано фондовим біржам та саморегулівним організаціям учасників фондового ринку.
Важливе значення для упорядкування діяльності учасників ринку цінних паперів має Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про цінні папери і фондову біржу", прийнятий 9 липня 1996 р. Відповідно до цього
Закону видачу дозволів торговцям цінними паперами, а також реєстрацію випусків цінних паперів та інформації про такі випуски також здійснює
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.
Разом із законами України "Про цінні папери і фондову біржу", "Про господарські товариства", "Про банки і банківську діяльність", Положенням про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженим відповідним
Указом Президента України, Закони України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" та "Про внесення змін та доповнень до Закону
України "Про цінні папери і фондову біржу" складають на сьогодні основну законодавчу базу функціонування ринку цінних паперів в Україні.
Протягом 1996—1997 рр. велась розробка нових законодавчих актів про цінні папери. У Верховній Раді України на розгляді та доопрацюванні знаходиться проект Закону України "Про електронний обіг цінних паперів та систему
Національного депозитарію України". Проектом цього Закону визначаються правові засади та загальні правила обігу в Україні цінних паперів у документальній та без документальній формі, особливості засвідчення, переходу та реалізації прав власності на цінні папери, основи депозитарної, розрахунково-клірингової діяльності та діяльності по веденню реєстрів власників іменних цінних паперів. Функції надання дозволів на здійснення депозитарної діяльності, а також контроль за діяльністю системи
Національного депозитарію відповідно до законопроекту покладається на
Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку.
На опрацюванні комісій Верховної Ради України знаходиться проект Закону
України "Про фонд захисту прав громадян-інвесторів на фондовому ринку".
Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку разом із зацікавленими міністерствами і відомствами в 1996 році розроблено та подано до Кабінету Міністрів «України проекти законів України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про рекламу" та "Про внесення змін та доповнень до Закону України "Про цінні папери і фондову біржу". Першим законопроектом пропонується визначити, що контроль за рекламою цінних паперів в Україні має здійснювати Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, а другим — врегулювати деякі питання випуску та обігу облігацій підприємств в Україні. Розробляються також проекти нової редакції
Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" та Закону України "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії".
Крім того, за останні роки в Україні проведено значну роботу у напрямку формування та вдосконалення підзаконної бази ринку цінних паперів.
Зокрема, затверджені наказами Державної комісії та зареєстровані
Міністерством юстиції України:
Тимчасове положення про порядок реєстрації випуску акцій і облігацій підприємств та інформації про їх випуск;
Тимчасове положення про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств, створених із державних підприємств у процесі приватизації, та інформації про їх випуск;
Тимчасове положення про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації підприємств, та інформації про їх випуск; Тимчасове положення про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств, створених відповідно до
Указу Президента України від 26 листопада 1994 р. № 699 "Про заходи щодо забезпечення прав громадян на використання приватизаційних майнових сертифікатів", та інформації про їх випуск;
Тимчасове положення про порядок збільшення статутного фонду акціонерного товариства у зв'язку з індексацією основних фондів;
Положення про саморегулівну організацію ринку цінних паперів;
Положення про організаційно оформлені позабіржові торговельно-інформаційні системи та інші.
Цими нормативними актами передбачається комплексне забезпечення регулювання, контролю та нагляду з боку держави за діяльністю учасників та установ інфраструктури ринку цінних паперів.
Таким чином, за останні два роки в Україні здійснені значні кроки в напрямку створення необхідної правової бази ринку цінних паперів. Мова йде фактично про створення другого покоління вітчизняного законодавства з цінних паперів.
При цьому подальша законотворча робота в першу чергу повинна бути спрямована на вирішення цілого кола проблем, що сьогодні існують у сфері правового забезпечення функціонування українського фондового ринку і які можна окреслити таким чином: по-перше, законодавчі акти в цілому не мають необхідного ступеня детальності, вони суперечливі, на їх змісті позначилася боротьба між собою різних державних органів і концепцій розвитку ринку цінних паперів; по-друге, нормативна база, що спрямована на регулювання загального обігу цінних паперів, має великі прогалини, не охоплює найважливіші й найбільш делікатні області ринку цінних паперів (приблизно 50 відсотків нормативних актів пов'язані з державними цінними паперами та приватизацією); по-третє, нормативна база у сфері фондового ринку не систематизована, не ведеться її облік, немає офіційних видань по цінних паперах; по-четверте, українське законодавство має ухил у напрямку регулювання формальної (реєстрація, ліцензування, атестація і т.ін.), а не змістової
(достатність капіталів, попередження банкрутств) сторони діяльності суб'єктів фондового ринку; по-п'яте, немає повноцінного правового забезпечення контролю державних органів за застосуванням чинного законодавства у сфері фондового ринку, не нарощуються ресурси такого контролю; по-шосте, безсистемне використання при розробці законодавчих актів різних іноземних та міжнародних правових стандартів і моделей, пов'язаних з ринком цінних паперів, загрожує у подальшому призвести до створення суперечливої і недосконалої системи правового регулювання фондового ринку; по-сьоме, українська юридична термінологія у сфері цінних паперів (вже прийнята або та, що розробляється в проектах нових нормативних актів) часто не співпадає з міжнародною, що може спричинити колізії між вітчизняним та іноземним законодавством.
Нове законодавство має бути логічним продовженням і розвитком правових основ функціонування фондового ринку України, які були започатковані
Законами України "Про цінні папери та фондову біржу", "Про господарські товариства", "Про приватизаційні папери". Водночас воно повинно базуватися на Концепції функціонування і розвитку фондового ринку України, схваленій
Верховною Радою України 22 вересня 1995 р., уточнювати й доповнювати її основні положення, якими визначаються перспективи формування вітчизняного ринку цінних паперів. Закономірно також вбачати одним із основних завдань нового законодавства усунення прогалин, Тобто врегулювання тих важливих питань, актуальність яких визначена практикою останніх років становлення фондового ринку України.
На цьому фоні особливого значення для подальшого формування українського законодавства набуває подальша робота над опрацюванням проекту Цивільного кодексу України, який має стати базою для розробки інших законодавчих актів.
Важливою умовою створення якісної нормативно-правової бази функціонування ринку цінних паперів в Україні є вдосконалення системи державного управління та контролю за процесами, що відбуваються на цьому ринку.

2. Правове забезпечення механізмів регулювання та контролю на ринку цінних паперів
Становлення ринку цінних паперів України, розбудова його внутрішньої інфраструктури вимагають одночасного становлення та вдосконалення системи регулювання та контролю за процесами, що відбуваються на ньому. Це обумовлено тим, що значна складність, різкі коливання стану фондового ринку, наявність великої кількості професійних та непрофесійних учасників, величезні обсяги різноманітних угод, що укладаються, конфіденційний характер значної частини інформації щодо цінних паперів та цілий ряд інших факторів створюють потенційні умови для зловживань, які посягають на інтереси широкого кола інвесторів, зменшують їх довіру до ринку, що як наслідок призводить до падіння його ефективності.
Ринок цінних паперів повинен приваблювати інвесторів своїми законністю, чесністю та порядком. Цього можна досягти лише шляхом державного регулювання індустрії цінних паперів у тісній взаємодії з її представниками1.
Основні функції щодо регулювання фондового ринку в країні належать державі, адже цей ринок є настільки масштабним та ризиковим для фінансової безпеки країни, пред'являє настільки високі вимога до інфраструктури та ресурсів на його будівництво, що тільки зусилля держави "згори" можуть надати йому цивілізованої та безпечної форми. По суті, має бути масштабна програма створення ринку цінних паперів у країні, адекватна державним програмам приватизації та структурних змін у галузях господарства.
Функції регулювання і контролю за ринком цінних паперів здійснюються державою шляхом формування спеціальних структур, потреба в яких зумовлюється специфікою способів регулювання, пов'язаних з контролем за розкриттям обшир-них масивів інформації; видачею великої кількості ліцензій та спеціальних дозволів; організацією реєстрації випусків цінних паперів і професійних учасників фондового ринку; необхідністю постійної адаптації законодавства та підзаконних норм в індустрії цінних паперів, яка швидко розвивається і змінюється; необхідністю для широких верств інвесторів створення органу, який здатен захистити їх інтереси, а також цілим рядом інших обставин.
Світовий досвід не дає однозначної моделі організації системи регулювання і контролю на ринку цінних паперів. Різноманітність підходів у цій сфері визначається, головним чином, ступенем розвитку ринку цінних паперів; особливостями законодавства, яке в різних країнах відрізняється за рівнем жорсткості; соціальною та правовою культурою суспільства; рівнем організації професійних об'єднань учасників фондового ринку, здатних взяти на себе значну частину роботи з регулювання діяльності на ньому, тощо.
Відповідно до вказаних факторів розрізняються і форми, прийоми та методи діяльності з регулювання і контролю за виконанням законодавства та правил цивілізованої поведінки на фондовому ринку, а також відповідальності за їх порушення.
Можна виділити дві основні моделі регулювання державою ринку цінних паперів.
Перша модель — регулювання фондового ринку зосереджується переважно в державних органах, і лише невелика частина повноважень щодо нагляду, контролю, встановлення обов'язкових правил поведінки передається державою самоврядним організаціям професійних учасників ринку. Такий підхід, наприклад, застосовується у Франції.
Друга модель — максимально можливий обсяг повноважень передається самоврядним організаціям, значне місце в контролі займають не жорсткі нормативні приписи, а переговорний процес, індивідуальні узгодження з професійними учасниками ринку, і при цьому держава зберігає за собою основні контрольні функції, можливості в будь-який момент втрутитись у процес саморегулювання. Яскравий приклад такої моделі — ринок цінних паперів Великобританії.
У реальній практиці розвинутих зарубіжних країн ступінь централізації та жорсткість державного регулювання ринку цінних паперів коливається між цими двома крайніми моделями.
З числа більш ніж 30 країн з розвинутими ринками цінних паперів понад 50 відсотків мають самостійні відомства (комісії з цінних паперів — модель
США), приблизно у 15 відсотках країн за фондовий ринок відповідає
Міністерство фінансів. У деяких країнах з банківською моделлю ринку Цінних паперів (наприклад, Німеччина, Австрія, Бельгія) основну відповідальність за останній несе Центральний банк та орган банківського нагляду (він відокремлений від Центрального банку). Унікальною в цьому відношенні є
Швейцарія, де немає єдиного державного органу, що централізував би регулювання фондового ринку (ці функції розподілені по регіонах)1.
Таким чином, проведений аналіз дає підстави зробити такі висновки: по-перше, структура державних органів, що регулюють фондовий ринок, залежить від моделі ринку, прийнятої в тій чи іншій країні (банківський, небанківський), ступеня централізації управління в країні та автономії регіонів (у країнах з федеративним устроєм частина повноважень держави на ринку цінних паперів передана територіям, наприклад, у США — штатам, у
Німеччині — землям); по-друге, загальною тенденцією є створення самостійних відомств — комісій з цінних паперів2.
Український ринок цінних паперів, незважаючи на його незначні обсяги, має винятково складну та суперечливу структуру державних органів, що здійснюють його регулювання. Ця складність пояснюється такими причинами: а) змішана (банківська і небанківська) модель ринку цінних паперів і як наслідок — Національний банк і небанківські державні органи в ролі регулюючих інстанцій; б) масштабна приватизація, за якої значна частина державних підприємств перетворюється в акціонерні товариства, створюються інвестиційні фонди, здійснюється у великих масштабах первинне розміщення акцій приватизованих підприємств, що, у свою чергу, викликає активне втручання в регулювання ринку цінних паперів Фонду державного майна України.
На сьогодні в Україні функції державного регулювання фондового ринку, відповідно до чинного законодавства, розподілені між різними міністерствами та відомствами.

Так, відповідно до Закону України "Про приватизаційні папери", Декрету
Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства" від 17 березня 1993 р.
№ 23/93, Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженого Указом Президента України від 19 лютого 1994 р. № 55/94, контрольні та регулятивні функції стосовно професійних учасників фондового ринку щодо їх діяльності з приватизаційними паперами здійснює Фонд державного майна України. Ним також регулюються питання видачі дозволів та ліцензій на здійснення фінансовими посередниками представницької, комерційної та посередницької діяльності з приватизаційними паперами.
Контрольні й регулятивні функції здійснює також Національний банк
України. На сьогодні НБУ регулює питання щодо емісії нових та обліку випущених приватизаційних паперів, порядку їх розміщення, порядку розміщення та обігу державних цінних паперів і деякі інші питання.
Антимонопольний комітет України відповідно до Закону України від 18 лютого 1992 р. "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції" та ряду нормативних актів здійснює контроль за придбанням крупних пакетів акцій підприємств, що займають монопольне становище на ринку, а також пакетів акцій інших підприємств, сумарна вартість придбання яких перевищує 100 тис. доларів США (контроль за економічною концентрацією). Крім того, Антимонопольний комітет України контролює питання дотримання антимонопольного законодавства у процесі здійснення спільного інвестування інвестиційними фондами та інвестиційними компаніями, а також іншими учасниками ринку.
Певні регулятивні функції здійснюють також Міністерство юстиції,
Міністерство економіки, Державна податкова інспекція та Державний митний комітет.
Розосередження регулятивних функцій між такою кількістю міністерств і відомств призводить до неузгодженості між законодавчими, й особливо між відомчими, нормативними актами, а неврегульованість багатьох питань щодо регулювання фондового ринку створює умови для зловживань, внаслідок чого можливі значні суспільні потрясіння, викликані масовим невдоволенням населення, та дискредитація ринкових реформ.
Можна стверджувати, що наслідком саме такого розподілу регулятивних функцій стала, наприклад, ситуація, коли діяльність довірчих товариств, що залучали кошти громадян, та структур, які пропонували громадянам послуги щодо додаткового пенсійного забезпечення і "селенгу" (небанківських фінансових установ), не контролювалась жодним із державних органів.
Зокрема, Фонд державного майна України формально несе відповідальність за діяльність довірчих товариств та інших фінансових посередників, які акумулюють кошти вкладників для інвестування в цінні папери підприємств, що приватизуються. Однак ця відповідальність поширюється лише на аспект їх діяльності, пов'язаний з приватизаційними паперами, отже не розповсюджується на усі інші види операцій з грошовими коштами та майном.
Внаслідок цього діяльність переважної більшості довірчих товариств, недержавних пенсійних фондів, різноманітних будинків "селенгу" на ринку цінних паперів певний час не регулювалась жодним державним органом виконавчої влади. Національний банк України не взяв на себе функцій контролю за діяльністю небанківських фінансових установ, а Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю здійснює функції нагляду лише за діяльністю страхових компаній.
З метою комплексного правового врегулювання відносин, що виникають на ринку цінних паперів, забезпечення захисту інтересів громадян України та держави, запобігання зловживанням та порушенням у цій сфері Указом Президента
України від 12 червня 1995 р. № 446/95 створено Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку.
Згідно з цим Указом комісію було створено як центральний орган державної виконавчої влади, який забезпечує реалізацію єдиної державної політики щодо цінних паперів і функціонування фондового ринку в Україні та координацію діяльності міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади у цій сфері.
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку ініціювала прийняття
Указу Президента України від 18 листопада 1995 р. № 1080/95 "Про внесення зміни до Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії", згідно з яким державний контроль за діяльністю інвестиційних фондів і взаємних фондів інвестиційних компаній забезпечують Міністерство фінансів України, а в межах повноважень, визначених законодавством України, — Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Крім того, відповідно до Закону
України "Про цінні папери і фондову біржу" ця комісія здійснює контроль за випуском та обігом цінних паперів, призначає державних представників на фондовій біржі, а також веде реєстрацію емісій всіх видів цінних паперів та видає дозволи на діяльність по їх випуску й обігу, а також від імені держави випускає державні цінні папери.
Додаткові повноваження щодо контролю за дотриманням законодавства на ринку цінних паперів, запобігання та припинення його порушень, накладення санкцій були надані комісії Законом України від ЗО жовтня 1996 р. "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні".
Основними завданнями Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку згідно з цим законом є: формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів; координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних; здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, дотримання законодавства у цій сфері; захист прав інвесторів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень; сприяння розвитку ринку цінних паперів; узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення.
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку відповідно до покладених на неї завдань: встановлює вимоги до випуску (емісії) й обігу цінних паперів та їх похідних, інформації про випуск цінних паперів, у тому числі — іноземних емітентів, які здійснюють випуск цінних паперів на території України, та порядок реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів; встановлює стандарти випуску (емісії) цінних паперів, інформації про випуск цінних паперів, що пропонуються для відкритого продажу, в тому числі іноземних емітентів, які Здійснюють випуск цінних паперів на території
України, та порядок реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, що пропонуються для відкритого продажу; видає дозволи на обіг цінних паперів українських емітентів за межами території України; здійснює реєстрацію випусків цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, у тому числі цінних паперів іноземних емітентів; встановлює вимоги щодо допуску цінних паперів іноземних емітентів та обігу їх на території України; реєструє правила організаційно оформлених ринків цінних паперів; встановлює вимоги та умови відкритого продажу (розміщення) цінних паперів на території України; встановлює порядок та видає дозволи на здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів, на депозитарну, реєстраційну, -розрахунково- клірингову діяльність з цінними паперами та інші передбачені законодавством спеціальні дозволи (ліцензії) на здійснення окремих видів підприємницької діяльності на ринку цінних паперів, а також анулює ці дозволи (ліцензії) у разі порушення вимог законодавства щодо цінних паперів; визначає за погодженням з Міністерством фінансів України, а щодо діяльності банків на ринку цінних паперів — також з Національним банком України, особливості ведення обліку операцій з цінними паперами та складання звітності з них та їх похідних; встановлює порядок і здійснює державну реєстрацію фондових бірж і торговельно-інформаційних систем, призначає державних представників на фондових біржах, у депозитаріях та торговельно-інформаційних системах; встановлює порядок і реєструє саморегулівні організації, що створюються особами, які здійснюють підприємницьку діяльність на ринку цінних паперів
(далі — саморегулівні організації); встановлює вимоги та стандарти обов'язкового розкриття інформації емітентами та особами, які здійснюють підприємницьку діяльність на ринку цінних паперів, забезпечує створення інформаційної бази даних про ринок цінних паперів відповідно до чинного законодавства; бере участь у підготовці відповідних проектів міжнародних договорів
України, здійснює співробітництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав, міжнародними організаціями з питань, що віднесені до їх компетенції; координує роботу щодо підготовки фахівців з питань фондового ринку, видає дозволи та здійснює контроль за навчальними закладами з підготовки фахівців, встановлює кваліфікаційні вимоги до осіб, які здійснюють професійну діяльність з цінними паперами та проводить сертифікацію фахівців; організовує проведення наукових досліджень з питань функціонування фондового ринку в Україні; інформує громадськість про свою діяльність та стан розвитку ринку цінних паперів; роз'яснює порядок застосування чинного законодавства щодо цінних паперів.
ДКЦПФР також надано значних повноважень щодо застосування санкцій до учасників ринку цінних паперів за порушення чинного законодавства України.
Так, відповідно до ст. 11 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку накладає на юридичні особи штрафи: за випуск в обіг та розміщення цінних паперів, не зареєстрованих відповідно до чинного законодавства, — у розмірі до 10 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або в розмірі 150 відсотків прибутку (надходжень), одержаних в результаті цих дій; за діяльність на ринку цінних паперів без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено чинним законодавством, — у розмірі до 5000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірної інформації — у розмірі до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за ухилення від виконання або несвоєчасне виконання розпоряджень, рішень про усунення порушень щодо цінних паперів — у розмірі до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
ДКЦПФР може також накладати адміністративні стягнення на посадових осіб учасників ринку цінних паперів.
Частину своїх повноважень щодо регулювання та контролю ринку цінних паперів
ДКЦПФР може делегувати самореіулівним організаціям учасників ринку цінних паперів, створення яких передбачено ст. 17 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні". Так, вона може передати саморегулівним організаціям функції: розробки та впровадження правил, стандартів і вимог щодо здійснення операцій на фондовому ринку; сертифікації фахівців фондового ринку; надання дозволів (ліцензій) особам, які здійснюють підприємницьку діяльність на фондовому ринку; збору, узагальнення та аналітичної обробки статистичної інформації про підприємницьку діяльність на фондовому ринку.
Можливе делегування самореіулівним організаціям й інших повноважень, якщо це не суперечить чинному законодавству.
Порядок створення та діяльності саморегулівних організацій в Україні визначається Положенням про саморегулівну організацію ринку цінних паперів, затвердженим наказом ДКЦПФР № 329 від 11 грудня 1996 р. та зареєстрованим у
Міністерстві юстиції України 26 грудня 1996 р. за № 749/1774.
Відповідно до Положення саморегулівна організація є безприбутковою організацією з правами юридичної особи.
Саморегулівна організація створюється в організаційно-правових формах, передбачених законодавством, діє на основі Статуту, установчого договору
(якщо це передбачено для обраної організаційно-правової форми) (далі — установчі документи), а також правил цієї організації.
Статус саморегулівної організації можуть одержати: а) громадські організації фізичних осіб — професійних учасників ринку цінних паперів; б) об'єднання юридичних осіб — професійних учасників ринку цінних паперів.
Статус саморегулівної організації надається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку тим організаціям чи об'єднанням, кількість учасників яких становить не менш ніж 25 відсотків від загальної кількості осіб, що здійснюють конкретний вид професійної діяльності на ринку цінних паперів на підставі дозволів (ліцензій), виданих ДКЦПФР.
Метою заснування і діяльності саморегулівної організації є: забезпечення високого професійного рівня діяльності учасників ринку цінних паперів; представництво учасників саморегулівної організації та захист їх професійних інтересів; професійна підготовка та підвищення кваліфікації фахівців — учасників саморегулівної організації, уповноважених здійснювати операції з цінними паперами; інформування своїх учасників стосовно законодавства про цінні папери та про всі зміни, що вносяться до нього; розробка та контроль за дотриманням норм і правил поведінки, регламентів, правил здійснення операцій з цінними паперами, вимог до професійної кваліфікації фахівців — учасників саморегулівної організації, уповноважених здійснювати операції з цінними паперами, та інших документів, передбачених законодавством; впровадження ефективних механізмів розв'язання спорів між учасниками саморегулівної організації, учасниками саморегулівної організації та їх клієнтами; розробка та впровадження заходів щодо захисту клієнтів учасників саморегулівної організації та інших інвесторів, а також додержання етичних норм і правил поведінки учасників саморегулівної організації у їх взаєминах з клієнтами.
Саморегулівна організація на підставі своїх установчих документів і правил та делегованих Державною комісією згідно із статтею 17 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" повноважень може мати право: перевіряти діяльність своїх учасників у порядку, узгодженому Державною комісією; контролювати дотримання своїми учасниками законодавства, прийнятих саморегулівною організацією правил і вимог щодо провадження професійної діяльності та угод (операцій) з цінними паперами; представляти інтереси своїх учасників у Державній комісії; збирати, узагальнювати та аналітичне обробляти статистичну інформацію про професійну діяльність на фондовому ринку; розробляти та впроваджувати відповідно до законодавства та цього Положення правила, стандарти та вимоги до здійснення операцій на фондовому ринку, провадження професійної діяльності та операцій з цінними паперами своїми учасниками, удосконалювати механізм обігу цінних паперів, ведення обліку та звітності стосовно операцій з цінними паперами; відповідно до кваліфікаційних вимог Державної комісії розробляти навчальні програми та плани, готувати фахівців для провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів, визначати їх кваліфікацію та проводити сертифікацію фахівців фондового ринку; надавати дозволи (свідоцтва) особам, які здійснюють професійну діяльність на фондовому ринку.

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки