Кримінально – правові заходи щодо затримання злочинців у діяльності ОВС.

Вступ

Глава 1 Інститут затримання злочинця у системі обставин, які виключають злочинні вчинки:

1) Історіко-правовий нарис формування кримінального законодавства про затримання злочинця;

1) Затримання та його місце у системі заходів обмеження волі;
Глава 2 Кримінально-правова характеристика інституту затримання злочинця:

1) Поняття і ознаки особи підлягаючої затриманню;

1) Приводи та підстави затримання злочинця;

1) умови правомірності затримання злочинця;
Глава 3 Кримінально-правові наслідки застосування заходів необхідності затримання злочинця:

1) Підстави і умови правомірності заподіяння шкоди злочинцю при затриманні;

Заключення.

Список використаної літератури.

Додатки.

Вступ

Найголовнішаа цінність у нашому сучасному суспільстві – людина, її честь, гідність, свобода і недоторканість[1]. Недоторканість особи охороняється державою, її Конституцією, законами і іншими нормативно- правовими актами.

В Законі україни « Про міліцію» говориться, що правоохоронні органи повинні забезпечити захист «законних інтересів громадян».

За останній час, передані гласності випадки грубого порушення законності у діяльності правоохоронних органів, що пов’язані з недодержанням принципу презумпції невинуватості, порушеннями прав підозрюваного і обвинуваченого на захист, незаконними арештами, змушеними зізнаннями і т.і.

Проблема недоторканості особи стала особливо актуальною у наш час, час економічної і політичної нестабільності, величезного зростання злочинності, і прикувала до себе увагу не тільки юристів, але і простих громадян.

Сьогодні ми стоємо на шляху становлення і розвитку правової держави.
На наших очах і при нашій безпосередній участі створюються нові закони, міняється законодавча база, що повинна відображати у собі не тільки основи правової держави, але і знаходитися у тісній гармонії з нормами міжнародного права, відповідати його вимозі.

Певно, що «стрижень» нашої держави – взаємовідносини держави та особи, забезпечення її свобод.

Необхідно пам'ятати, що правову державу можна назвати такою, коли в ній чітко виражені і закріплені такі ознаки:
1) Відображення правом дійсної волі народу;
1) Право засноване на гуманних загальнолюдських принципах, воно безпробельно та без суперечностей;
1) Верховенство закону і суворе підпорядкування йому усіх службових особ та громадян на основі рівності перед законом;
1) Відповідальність держави перед громадянами щодо забезпечення їхніх прав, при наявності ефективного механізму захисту цих прав;
1) Чіткий розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову і неприпустимість об'єднання їх в одному органі;

Як видно, з вищенаведеного кожна ознака впливає прямо або побічно на положення особи у державі, у тому числі у сфері кримінального судочинства.
Правова реформа держави включає у себе перегляд кримінально-процесуального законодавства. Її мета – створити ряд додаткових гарантій недоторканості особи і особистого життя громадян у кримінальному судочинстві; забезпечити звуження переліку правопорушень, що тягнуть за собою кримінальну відповідальність; більш широке застосування тих видів покарань, що не застосовують позбавлення волі.
Ця реформа повинна вирішити деякі моменти, пов’язані з інститутом затримання.
Щодо мого погляду, необхідно переглянути питання, що стосуються порядку затримання підозрюваного приватними особами; допущення захисника до участі у процесі з моменту затримання; негайної доставки затриманого до прокурора або у суд для допиту і вирішення питання про необхідність і правомірность затримання та ін. у новому кримінально-процесуальному законодавстві повинна бути проведена політика щодо гуманізації запобіжних заходів. Розроблені і включені запобіжні заходи, що стали б альтернативою арешту (наприклад, домашній арешт, підписка про належну поведінку, застава і таке інше).
Заключення під варту повинно стати виключною мірою припинення, застосованої до суду лише при здійсненні найбільш небезпечних злочинів. Заборонити застосування цього запобіжного заходу до певної категорії осіб (вагітні жінки, тяжкохворі, неповнолітні, престарілі).
Необхідно також, переглянути самі підстави утримання під вартою. Вони не повинні бути скеровані на одержання вимушених зізнань.
Адже мета затримання або арешту: позбавлення волі, що б уникнути здійснення нових злочинів з боку даної особи, не дати йому переховатися, завадити роботі слідства, дізнання або суду щодо встановлення істини при розборі даного правопорушення і т. і.
Але утримання під вартою у нашій системі ВТу порушує усі права і свободи людини, воно принижує її честь, ломає її психіку, змінює, у ненайкращу сторону, її характер. Тому необхідно провести реформування і у виправно- трудовому праві.
Також мета правової реформи – підвищити роль суду, підняти його незалежність. Перші кроки у цьому напрямку уже зроблені. Так Конституцією україни суди наділені широкими повноваженнями.
Доцільно виділити слідчий апарат у окрему структуру незалежну від місцевих органів. Щодо мого погляду, це забезпечить те, що питання про затримання або заключення під варту тієї або іншої особи, як і звільнення ъъ від цих запобіжних заходів буде вирішуватися у відповідності з обставинами діла щодо внутрішнього переконання слідчого без будь-якого втручання, тобто з боку інших службових осіб і органів. Правова реформа також повинна торкнутися прокуратури і адвокатури.
Інститути затримання та запобіжних заходів розглядаються в даній роботі в аспекті захисту прав людини і подальшого удосконалення гарантій недоторканості особи. Адже людина при затриманні позбавляється права свободи, але зберігає багато інших повноважень, з яких складається право недоторканості особи.

Глава 1 Інститут затримання злочинця у системі обставин, що виключають злочинність вчинку.

Спробу сформулювати і теоретично обгрунтувати систему доказів, достатніх для затримання або арешту, вжив Ч. Беккарія у відомому трактаті, який вийшов у 1764 році 1. Розроблений їм перелік доказів з деякими поправками і доповненнями був включений до законодавства ряду Європейських країн, у тому числі і у російський Статут кримінального судочинства 1864 року. Цей перелік, згодом, з деякими змінами був перенесений до КПК РРФСР
1923 року. Пізніше він був збережений, у значній мірі, і у КПК 1958р.
Таким чином, ми маємо діло з давнім інститутом кримінально-процесуального права, висхідним своїми витоками до теорії легальних доказів. Його формальна означенність дозволяє уникати довільних затримок.

Вперше, питання про затримання злочинця було порушено у КК РРФСР у
1922г. В ст. 145 цього першого радянського кримінального кодексу встановлювалась відповідальність за вбивство особи, яку затримано на місці здійснення злочину, з перевищенням необхідних для його затримання мір. За цією ж статтею передбачалася відповідальність і за заподіяння тих же наслідків при перевищенні меж необхідної оборони. Таким чином, перевищення мір при затриманні злочинця прирівнювалося щодо свойого покарання до перевищення меж необхідної оборони. у основних засадах кримінального законодавства СРСР і союзних республік 1924 р. та прийнятих у 1926-1928 рр. кримінальних кодексах про заходи щодо затримання злочинця нічого не говорилося, що внесло неозначенність у це питання. Розуміння даного питання було таким:
Якщо при затриманні злочинця йому заподіяна шкода з перевищенням мір, необхідних для затримання, то покарання настає не за статтями про відповідальність за перевищення меж необхідної оборони, а як за звичайний злочин проти життя і здоров'я. 3

Ясність внес Пленум Верховного Суду СРСР від 23 жовтня 1956р., що у п. 5 постанови роз'яснив: «… дії, застосовані потерпілим або іншими особами щодо затримання злочинця з метою доставки його у відповідні органи влади, як правомірні, прирівнюються до необхідної оборони» 4. Кримінальний кодекс уРСР у ч. 3 ст. 15 встановив, що дії здійснені потерпілими та іншими особами безпосередно після здійснення посягання з метою затримання злочинця є правомірними і прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали небезпеці посягання та обстановки затримання злочинця. у ст. 16 указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 липня 1966р. «Про підсилення відповідальності за хуліганство» говориться, що «дії громадян, спрямовані на припинення злочинних посягань і затримання злочинця, є правомірними і не тягнуть за собою кримінальної або іншої відповідальності, навіть якщо цими діями була вимушене, заподіяна шкода злочинцю».

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки