Понятие и виды цiнних паперiв

Категория реферата: Рефераты по гражданскому праву и процессу
Теги реферата: сочинение, диплом государственного образца
Добавил(а) на сайт: Greshnev.

1. ПОНЯТТЯ ЦИВІЛЬНО – ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ

1. Дискусійний підхід до визначення сутності цивільно – правового захисту

Права і свободи людини, інших учасників цивільних відносин, забезпечують кожному можливість бути самостійним субєктом суспільного життя. Держава зобовязана запезпечити реалізацію і захист субєктивних прав. Стосовно громадянина Конституція України визнає право кожного захищати свої права і свободи , права і свободи інших людей від посягань, у тому числі посягань від представників влади або посадових осіб.
В умовах побудови правовї держави однією з гарантій прав і свобод учасників цивільних відносин є правовий захист. Суть правового захисту в правовій літературі трактується неоднозначно.
На думку Г. М. Стоякіна правовий захит включає в себе три моменти:
. Видання норм, які встановлюють права та обовязки, визначають здійснення їх, захисту та застосування санкцій;
. Діяльність субєктів із здійснення і захисту своїх субєктивних прав;
. Попереджувальна діяльність держави і громадських організацій, а також діяльність з реалізації правових санкцій.
До певної поведінки ( повернути майно, сплатити неустойку) – реалізація державного примусу органічно повязана з виконанням рішення, без чого правовий захист не можна вважати таким, що відбувся. В. І. Тертишніков захистом права називає таке здійснення права та перетворення правовідносин, яке можливе лише з допомогою спеціального державного органу.
М. С. Малеїн вважає, що правовий захист – це система юридичних норм, які спрямовані на запобігання правопорушенню та ліквідацію його наслідків.
С. С. Алексеєв додержується думки, що правовий захист – це державно – примусова діяльність, спрямована на поновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обовязку.
З. В. Ромовська вважає, що “правовий захист– завжди акт, що вже відбувся “.
У деяких випадках для реалізації заходу державного примусу достатньо винесення судового рішення. Оскільки в рішеннях про визнання права чи розірвання договору відповідач не примушується до певної активноїповедінки, акт правосуддя і правовий захист збігаються у часі. Якщо ж відповідач присуджується
Для досягнення правового захисту необхідна певна процедура. Тому особливе значення має результат цієї дільності, який виражений в акті відповідного державного органу[1].
Систематизуючи вище сказане, ми зробимо висновок щодо поняття “цивільно – правовий захист”:
1. Це система правових засобів, спрямованих на забезпечення та здійснення відповідних цивільних прав;
2. Система юридичних норм, спрямованих на попередження правопорушень та усунення їх наслідки;
3. Це діяльність суду чи інших юрисдикційних органів із попередження та відновлення порушеного права.

2. Відмінність правового захисту і правовї охорони

Правовий захист нерозривно повязаний з правовою охороною. Проте , це різні категорії. Різниця циз понять визначені в законі. Так у ст. 5 Цивільного кодексу України ( далі ЦКУ ) йдеться про охорону цивільних прав, а ст. 6 – про захист та способи захисту цивільних прав.
Вирішуючи проблему змісту правового захисту переважна більшість юристів дійшла висновку про те, що при цьому слідрозмежувати поняття “правовий захист” і”правова охона” , вкладаючи в них різний зміст. На їх думку, правовий захист є лише складовою частиною правовою охороною, до якої мають включатися лише засоби, повязані з реалізацією особою права на захист.
Так , З. В. Ромовська вважає, що призначенням правової охорони є регулювання суспільних відносин на першому етапі та визначення заходів з охорони конкретного субєктивного права на другому етапі, а сама можливість захисту цього права і конкретне його здійснення є одним з чинників правової охорони0, а правовий захмст – лише результат реалізації особою права на захист.
Я.М. Шевченко вважає, що “поняття охорони включає в себе поряд із заходами економічного, політичного, ідеологічного характеру, що забезпечують нормальне регулювання суспільних відносин, попередження правопорушень, усунення причин, що їх породжують ( регулятивні норми), а також і заходи, спраямованя на поновлення чи визнання прав у разі порушення чи оспорювання їх, а саме – захист (охоронні норми)”. Отже , автор прямо визнала правовий захист складовою частиною правової охоронию. 1
Завершуючи огляд юридичної дискусії з приводу цього питання, слід відзначити чітку тенденцію до визнання правової охорони більш широким поняттям порівняно з правовим захистом . в основі правової охорони визначальними є принцип забезпечення непорушності та здійснення цивільних прав, спрямові на попередження порушень цих прав. У той же час захисні норми спрямовані на відновлення порушеного права та усунення перешкод у його здійснені шляхом вчинення відповідних дій.
У норматворчій діяльності досить часто застосовують поняття “охорона” і
“захист” без чіткого розмежування їх і без додержання при застосуванні їх узаконодавчих актах певних однакових критерієв.
Так , закони України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” , “ Про охорону прав на промислові зразки” містять як загальнорегулятивні, так і захисні норми.
У деяких статтях ЦКУ передбачаються положення як про охорону, так і про захист цивільних прав. Так , у ст. 5 у якій зокрема записано, що “ цивільні права охороняються законом” , встановлюються загальноохороний принцип, який гарантується усією правовою системою. Водночас , у ст 6 , яка має назву
“Захист цивільних прав” визначається та частина правовохоного механізму, що вступає в дію у разі порушення субєктивного цивільного права. У проекті нового ЦКУ( в редакції від 25 серпня 1996р) в загальній частині містяться норми щодо правового захисту, а норми щодо, правової охорони передбачені лише учетвертій книзі, присвяченій праву інтелектуальної власності[2]
У юридичній літературі була запропонована певна класифікація охоронних та захисних норм. Наведена класифікація правових норм може мати лише не лише теоретичне, а й практичне зачення у законотворчій діяльності, незважаючи на наявність можливостей її подальшого вдасконалення. Так , у наведеній класифікації правооохороних норм не знайшлося місце нормам, які встановлюють правові гарантії прав власників, визначають органи, що здійснюють захист права власності тощо. Однак це лише свідчить про необхідність подальшого наукового аналізу даної проблеми.

1.3 Способи і засоби захисту цивільних прав

Цивільно – правовому захистові притаманні свої специфічні методи та засоби, які істотно різняться від існуючих в інших галузях права. Безперечно , цивільне право, як і інші галузі права, має на меті виховання громадян і юридичних осіб у дусі поваги до власності інших осіб, утримання від порушень прав власників. Ця мета досягається за допомогою спеціальних цивільно – правових методів та засобів.
Відповідно до ст. 6 ЦКУ встановлюються такі способи захисту цивільних прав
:
. Визнання цих прав;
. Відновлення становища, що існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право
. Присудження до виконання обовязку в натурі
. Компенсація моральної шкоди
. Припинення або зміна правовідносин
. Стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, - неустойки (штрафу, пені),
. А ткож іншими засобами, передбаченими законом.
У проекті ЦКУ ( у редакції від 25 серпня 1996р) коло засобів захисту цивільних прав та інтересів дещо розширено. Так , у ст. 15 зазначається, що суд здійснює захист шляхом:
1. визнання права
2. визання правочину недійсним
3. відновлення становища, яке існувало до порушення права, та припинення дій, які порушують право
4. примусового виконаня обовязку в натурі
5. припинення або зміни правовідносин
6. відшкодування збитків
7. компенсація моральної шкоди
8. визнання незаконим акта державного органу або органу місцевого самоврядування[3].
Важливо зазначити, що захист цивільних прав не вичерпується переліченими засобами. Він може здійснюватися й іншими засобами, передбаченими спеціальними нормами, які враховують особливості тих чи інших цивільних відносин.
Як випливає із змісту ст 6 ЦКУ, захист цивільних прав здійснюють:суд, громадські організації; у випадках, передбачених законом – в адміністративному порядку.
У проекті ЦКУ також передбачаються положення про можливість захисту цивільних прав та інтересів осіб, крім суду, державними органами місцевого самоврядування нижчого рівня а також нотаріусами шляхом вчиненння виконавчого напису на борговому документі.
Між тим, за Конституцією України права і свободи людини і громадянина захищаються судом., уповноваженим Верховної Ради з прав людини. За певних умов громадяни після викорстання всіх інших нацональних засобів правового захисту мають право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна ст55.

Отже, у чинному цивільному законодавстві та у проекті ЦКУ названо органи позасудового захисту, не предбачені безпосередньо Конституцією України, що викликає певні сумніви у правомірності здійснення захисту цими позасудовими органами. Щоб уникнути певної невідповідальності галузевих правових норм конституційним нормам, позасудовий захист доцільно розглідати лише як допоміжний, який може у певних випадках сприяти оперативному захисту права власності, який може застосовуватися за бажанням особи, права якої порушені. Однак у будь – якому разі потерпілий власник не позбавляється права судового захисту своїх прав та інтересів.
Як всяке субєктивне право, право на захист включає як засоби матеріально – правового характеру, так і засоби процесуально – правового характеру, що взаємодіють.
З точки зору матеріально – правового змісту право на захист надає уповноваженій особі три групи можливостей:
Самозахист цивільних прав –це здійснення управомоченою особою не заборонених законом дій фактичного порядку, спрямованих на охорону його особистих або майнових інтересів. Він завжди здійснюється після вчинення правопорушення. Проте тут слід застосувати загальне правило: застосування засобів самозахисту допускається, якщо це не суперечить закону і відповідає звичайно прийнятим правилам.[4]
Стаття 17 ЦКУ закріплює право особи на самозахист своїх прав від їх порушень і протиправних посягань. У цій статті не вказується, яким чином має здійснюватися самозахист, а лише зазначається, що способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушено, та характерові дій, якими ці права порушені, і не можуть суперечити вимогам закону.3
Під засобами оперативної дії розуміють такі, юридичні засоби правоохороного порядку, які застосовуються до порушника цивільних прав та обовязків безпосередньо управомоченою особою без звернення за захистом права до відповідних уповноважених органів. Зазначені засоби застосовуються лише у випадках, зазначених у законі.
Можливість звернутися до компетентного державного чи іншого органу за захистом своїх прав – належне управомоченій особі право на захист. Саме цей вид реалізації управомоченою особою право на захист є одним із основних.
Субєктивне право на захист включає і засоби процесуально – правового порядку – це певна процедура ( порядок) звернення за захистом порушеного права, безпосередньо визначена законом. Сюди входить перш за все право на звернення за судовим захистом, і носієм цього права є кожний з учасників цивільних правовідносин чи будь – яка інша заінтересована особа1.
Право на звернення за судовим захистом включає не тільки подання до суду позовної заяви ( чи скарги), а й можливість подання до суду зустрічного позову чи заперечення проти нього брати участь у розгляді справи, користуватися примусового виконання судового рішення. Кожен з цих елементів існує за наявності певних передумов, у певних часових межах і реалізується у певній специфічній формі.
Поки що в цивільному законодавстві України немає норм, які б безпосередньо надавали власникові право звертатися до суду з вимогами про захист від можливого порушення його права в майбутньому. Однак , у проекті ЦКУ це питання розвязано позитивно. У ньому закладено положення про те, що власник має також право вимагати усунення будь –яких перешкод або сумнівів з боку інших осіб у здійсненні правомочностей володіння, користування або розпорядження майном.
Отже, матеріальні та процесуальні норми, які регулють способи, форми порядок захисту, мають єдину мету – забезпечити повний, всебічний швидкий захист субєктивного права і становлять єдиний комплексний інститут правового захисту.

2. ЗАХИСТ ПРАВА ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ

1. Сутність і засоби захисту права власності

Оскільки економічною основою кожного суспільства є власність у різних її формах, то одним найголовніших обєктів державного захисту виступає саме право власності. Так відповідно до ст. 13 Конституції України “ держава забезпечує захист прав усіх субєктів права власності і господарювання”.
Конституція України і закони “Про власність” власникам надаються ріхні умови для захисту права власності.
У ЦКУ, хоч і немає визначення поняття захисту права власності, але визначаються порядок та засоби ( способи) захисту або охорони порушеного права. Так у ст. 6 ЦКУ зазначається що “захист цивільних прав здійснюється у встановленому порядку судом, арбітражем або третейським судом” переліченими в статті засобами. А відповідно до ст. 86 ЦК “ право власності в Україні охороняється законом”. У законі України “Про власність” відтворені і розвинуті основні положення щодо захисту права власності, викладені в ЦКУ.
Специфіка цивільно- правового захисту права власнгості насамперед полягає у застосуванні таких юридичних механізмів ( засобів чи способів), які забезпечують, як правило, усунення перешкод у здійсненні права власності та відновлення майнового становищеа потерпілого власника за рахунок майнових благ порушника чи іншої зобовязальної особи. Цьому не можеть сприяти повною мірою норми інших галузей права, зокрема кримінального, санкцій якого в першу чергу спрямовані на особу порушника чи на його майно у вигляді міри покарання ( конфіскація, штраф)4.
Правозахисні норми щодо права власності зосереджені в галві 13 “Захист права власності” ( такий самий підхід зосереджується у проекті ЦК) . дещо інші принципи закледені в законі України “Про власність”. Так у главі8
“Захист права власності” містяться:
1. Норми позитивного регулювання відносинвласності ст. 48
2. Норми, що визначають механізм захисту у разі порушення права власності ст 48. 52 – 54
3. Норми, що встановлюють відповідальність державних органів за порушенн праввласників ст 56 – 57 .
Більше того, деякі статті цього закону (ст 48 і 55) містять комплексні норми регулятивного та захисного характеру.
Отже, підсумовуячи сказане, можна зазначити,що цивільно – правовий захист права власності – це система активнихзаходів, що їх застосовують власник, компетентні державні чи інші органи, спрямовані на усунення порушень права власності, покладання виконання обовязку з відновлення порушеного права на порушника1.
Цивільно – правові засоби захисту цивільних прав досить неоднорідні за своїм змістом та умовами застосування. Одні з них безпосередньо спрямовані на захист права власності, інші –опосередковано. Однак сам закон певної класифікації засобів захисту права власності не дає.
Тому в літературі висловлюється досить різні погляди на класифікацію засобів захисту права власності. Але найпоширенішим є поділ цивільно – правових засобів захисту права власності на речово – правові і зобовязально
– правові. Цей поділ довів свою доцільність своїм багатовіковим існуванням, адже він був відомий ще римському приватному праву. Речово – правовізасоби захистуспрямовіні на захист субєктивного права власності як абсолютного цивільного права громадян чи організацій, які на момент порушення права не перебувають у договірних чи інших зобовязальних відносинах з порушником.
Зобовязально – правові способи захисту мають на меті захист інтересів власника як учасника зобовязальних відносин1.
Законодавство пердбачає й інші цивільно – правові засоби захисту права власності, які зокрема містяться в нормах про наслідки явки громадянина, визнаного безвісно відсутнім чи оголошеного померлим, і позовах до державних органів про оспорювання законності їх індивідульних чи нормативних рішень, які порушують право власності, та про відшкодування заподіяних рішеннями збитків (захист від правомірного чи неправомірного втручання державних органів чи організацій).
Однак, юридична наука ще не запропонувала до якої класифікаційної групи віднести перелічені засоби захисту права власності.
Виходячи з відсутності єдності в поглядах юристів на досліджувану проблему пропонуємо таку класифікацію засобів захисту права власності.( рис. 1).

Віндикаційний позов позов про визначення права власності позов про виключення майна з опису
Негаторний позов позови про захист прав спілкування у

разі виділу поділу та продажу спільного майна.

2.2. ВІНДИКАЦІЙНИЙ І НЕГАТОРНИЙ ПОЗОВИ

Одним із найдавніших і ефективних речово – правових засобів захисту права власності є витребування майна з чужого незаконного володіння. Цей засіб дістав назву віндикація ( від лат. Vsndico – захищаю, заявляю претензію, вимагаю). Тобто віндикаційний позов – це позов неволодіючого власника до незаконноволодіючого невласника з метою відновлення порушеного володіння річчю шляхом вилучення її у натурі.
Віндикаційний позов предявляється у випадках:
- коли власник втратив володіння річчю;
- річ була індивідуально визначена;
- річ знаходиться в чужому незаконному володінні.
Віндикації присвячена ч. 1 ст. 50 Закону України “Про власність”, у якій зазначається, що “власник має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння” і ст. 145 ЦКУ: якщо “ майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це мацно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передано власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею”.
Позивачем за віндикаційним позовом можуть бути:
- неволодіючий власник ( фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів);
- титульний власник – особа, яка володіє майном за цивільно- правовими договорами( майнового найму, підряду, зберігання, застави), осби, які володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі передбачений законом.
Зрозуміло, що позивач має підтвердити своє право власності на витребувану річ або інше титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази
(свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, технічний паспорт на автомашину, довіреність на розпорядження майном, договір, баланс тощо).
Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися ( добросовісний набувач).
Предметом віндикаційного позову становить вимого неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально – визначеного майна з чужого незаконного володіння. Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтвержують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння.
Важливою умовою звернення з віндткаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобовязально – правових відносин1.
Для вирішення віндикаційного позову істотне значенння має добросовісність ( недобросовісність) незаконного володільця, яка характеризує його субєктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірності його придбання. Розглянемо можливі випадки.
Майно витребується із чужого незаконного володіння:
- від недобросовісного набувача – у всіх випадках;
- від добросовісного набувача – залежить від обставин вибуття майна з володіння та оплатності ( безоплатності) придбання цього майна набувачем.

За чинним законодавством ч. 3 ст. 145 ЦК, якщо майно набуто безоплатно у осби, яка мала права його відчужувати, власник має право витребувати майно в усіх випадках. Від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно у особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише у разі, коли майно було загублене власником або осбою, якій майно було придбане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волоею.
Але тут діє загальне правило: гроші і цінні папери на предявника не можуть бути витребувані у добросовісного набувача.
При віндикації майна власник в праві вимагати:
1. від недобросовісного володільця – відшкодувати усі доходи, які він здобув або повинен був здобути за весь час володіння;
2. від добсовісного володільця – усі доходи, які він здобув або повинен бути здобути з часу, коли дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність володіння або отримання повстки за позовом про повернення майна.
Від власника в праві вимагати:
- добсовісний набувач – відшкодування проведених або необхідних витрат з того часу, з якого власнику належали доходи;
- недобросовісний набувач – має право залишити за собою проведені поліпшення, а якщо їх не можливо відділити від основної речі – то вимагати відповідних відшкодувань, але не більше розміру вартості речі[5].
Поряд з віндикаційним позовом не менш ефективним речово – правовим засобом захисту є негаторний позов, що являє собою вимогу власника ( або титульного володільця) усунути порушення у здійсненні його права, які не повязані з позбавленням володіння майном.
Права на такий захист передбачене ч.2 ст. 48 Закону України «Про власність», згідно з якою « власник може вимагати усунення будь – яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднанні з позбавленням володіння, і відшкодування завданих збитків». Подібна стаття містилася в чинному ЦКУст.149.
Отже, негаторний позов предявляється у випадках, коли власник має свою річ у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно її використовувати або розпоряджатися нею. Позивачем цього позову може бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем – лише особа, яка перешкоджає пзивачеві у здійсненні його законного права користуватися чи розпоряджатися річчю.
Характерною особливістю цього позову є: відсутність спорів з приводу належності позивачеві майна на праві власності чи іншому титулі; протиправне вчинення третьою особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або користування належним йому майном; негаторний позов має на меті усувати тривалі порушення зазаначених повноважень власника, а не ті, що мали місце у минулому, що зумовлює непоширення на вимоги за негаторним позовом строків позовної давності.
Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що прешкоджають йому належним чином користуватися і розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом. Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користуватися і розпоряджатися майном та факти, які підтвержують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення цих правомочностей1.

2.3 Зобовязально – правові засоби захисту права власності

Ці засоби забезпечують захист права власності та інших цивільних прав осіб, між якими виникає цивільно – правове зобовязання, тобто між особами, повязаними між собою певними правилами та обовязками. Зобовязальні засоби захисту права власності та інших цивільних прав базуються на можливості застосування примусових заходів у правовідносинах з цілком конкретно визначеними учасниками відносинах правовідносин, у яких є уповноважена і зобовязана особи.
Як відомо, усі зобовязання поділяються на договірні і задоговірні.
Відповідними особливостіми характеризуються засоби захисту субєктів договірних і позадоговірних зобовязань5.
Так, у договірних зобовязаннях уповноважена особа (кредитор) може захистити свої цивільні права та інтереси шляхом: а) примусу боржникавиконати обовязоку натурі; б) розірвання договору; в) застосування мір відповідальності; г) застосування інших заходів, передбачених договором або законом (зокрема, статті 234, 263 і 269 ЦК).
Підставами виникнення зобовязань можуть слугувати заподіяння шкоди ( делікт) особі або майну громадянина, заподіяння шкоди організації та придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.
Деліктна (позадоговірна) відповідальність настає тоді, коли заповідач шкоди і потерпілий не перебувають у договірних відносинах щодо блага, якому заподіяно шкоду. Основними способами відшкодування шкоди, заподіяної майну особи слегують: відшкодування її в натура ( надати річ того самого роду і якості, виправити пошкоджену річ і т. ін) або повне відшкодування заподіяних збитків (ст 453ЦК).
Як уже зазначалося, віндикаційний позов може бути поданий, якщо майно збереглося у натура. Тому коли, наприклад, злочинець зіпсував, спожив, відчужив невідомим особам вкрадену річ, власник про відшкодування вартості цієї речі відповідно до ст 440 ЦК України.
Особа, яка одержала майно за рахунок іншої особи без достатньої підстави, встановленої законом або договором, зобовязана повернути його цій особі. У разі невиконання цього обовязку безпідставно одержане майно підлягає стягненню у примусовому порядку через суд або арбітражний суд.
Відповідно до ст. 471 ЦК України не вважається безпідставно одержаним і не підлягає витребуванню: 1) майно, передане на виконання зобовязання до настання строку виконання; 2) майно, передане на виконання зобовязання після закінчення строку позовної давності, якщо таке виконання допускається ст. 82ЦК України; 3) сплачена зайве або на підставі, що згодом відпала, авторська нагорода на відкриття, винахід, раціоналізаторську пропозицію і промисловий зразок, якщо виплату організація провела добровільно за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку одержувача. За ст. 1269 проекту ЦК України цей перелік ( за винятком пункту
3) доведений ще таким видом: грошові суми та інше майно, надані фізичній особі за відсутності недобросовісності з її боку як засіб для існування ( заробітна плата, відшкодування шкоди, завданої життю та здоровю, аліменти тощо ) і використанні набувачем. Цей перелік проекту не є вичерпним.
Щодо безпідставного збереження, то воно має місце у випадках, коли певна особа повинна була витратити частину своїх коштів, але не зробила цього, тим самим збегігши їх внаслідок витрат іншої особи. Проект ЦК України ( глава81) цей спосіб захисту називає « безпідставним збагаченням», який включає в себе лише безпідставне набуття майна.
У разі неможливості повернути майно в натурі має бути відшкодувати його вартість, яка зазначається на момент придбання. Крім, того зобовязана особа повинна повернути або відшкодувати усі доходи, які вона отримала або могла отримати з того часу, коли вона дізналася або повинна була дізнатися про безпідставність одержання майна.
Стаття 470 ЦК України передбачає ще один із видів повернення безпідставно придбаного майна, а саме – стегнення його в доход держави. Підставою для застосування цього способу є наявність у діях особи мети, яка явно суперечить інтересам держави і суспільства.

2.4 Загальна характеристика інших засобів захисту права власності

Позов про виключення майна з опису( звільнення майна з – під арешту)відповідно до ст. 186 КПК України при общуку або виїмці можуть бути вилучені предмети і документи, які мають значення для справи, а також цінності і майно обвинуваченого або підозрюваного з метою забезпеченння цивільного позову або можливої конфіскації майна, які у встановленому порядку перелічуються у протоколі обшуку або виїмки чи в даному до нього опису. Опис майна здійснюється також у порядку вжиття заходів щодо охорони спадкового майна державним нотаріусом або посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад наролних депутатів, що оформляється у встановленому порядку актом опису майна ( пункти 95 – 107
Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, пункти 47 – 69 інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів України) [6].
Позивачем за таким позовом можуть бути особи, які вважають, що описане майно належить їм, а не боржникові, звернутись до суду з позовом до стягувача і боржника про визнання права на описане майно і про виключення цього майна з опису ( ст. 385 ЦПК України). Потреба у поданні такого позову виникає тому, що накладання арешту на майно та виключення його до опису супроводжується встановленням обмежень у його правовому режимі і, нарешті, може призвести до звернення стягнення на нього, конфіскації тощо.
Опис майна боржника – громадянина проводить судовий виконавець ( нині ці функції виконує створювана державна виконавча служба) в кількості, необхідній для задоволення стягнення і покриття витрат, повязаних з виконанням рішення. Описане майно передається на зберігання боржникові під розписку на акті опису або спеціальним охоронцям.
З позовом про виключення майна з опису мають право звертатися особи, дії яких не спричинили накладання арешту на майно, але, на думку яких, до опису включено належне їм майно. Ними можуть бути члени сімї боржника, обвинуваченого, інші особи. Щодо самого боржника, обвинуваченого, то вони можуть захистити свої інтереси та оспорити законність опису майна в ході розгляду справи, порушеної у звязку з їх діями.
У справах про виключення майна з опису завжди залучається два або більше відповідачів: боржник; особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, в необхідних випадках – особа, якій було реалізоване майно. Коли опис проводиться доя забезпечення кофіскації чи стягнення майна на користь держави, відповідачем притягується відповідний фінансовий орган ( п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976р) [7].

Позов про визнання права власності

Такі позови можливі як за участю громадян, так і за участю юридичних осіб.
Позов про визнання права власності на майно необхідний позивачеві тоді, коли у інших осіб виникають сумніви у належності йому цього майна, створюється неможливість таких сумнівів чи втратою належних правовстановюючих документів на жилий будинок, автомашину тощо. Зп таких обстивин коли субєктивне право власності інші особи не порушили, особа може звернутися до суду з позовом про визнання права власності. У такому випадку навіть відсутьня така сторона, як відповідач.
Водночас можливі позови про визання права власності, в яких є конкретні відповідачі. Такими можуть бути позови одного з подружжя про визнання права розподільної чи спільної власності на те чи інше майно, позови про визнання права власності на майно, створенен відповідно до договорів про сумісну діяльність7.

Захист права спільної власності

У співвласників може виникнути потреба у припиненні права спільної власності. Вони можуть це зробити, зокрема, шляхом виділення своєї частки у спільному майні ( його поділу). Згідно зі ст. 115ЦКУкраїни кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділення своєї частки зі спільного майна. Якщо угоди про спосіб виділення не буде досягнуто, то за позовом учасника майно ділиться в натурі, коли це можливо, а якщо це неможливо, то власникові, що виділяється, присуджується грошова компенсація.
Законодавець встановлює для учасників спільної часткової власності додаткові гарантії на випадок відчуження одним з них частки у спільному майні стороннім особам. Так, при продажу частки в спільній власності сторонній особі решта учасників спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частки, що продається за ціною, за якою вона продається іі на інших рівних умовах, крім продажу зприлюдних торгів.
Відповідно до ст. 114ЦКУкраїни продавець частки спільній власності зобовязаний повідомити у письмовій формі інших учасників спільної власності про намір продати свою частку сторонній особі, зазначивши ціну та інші умови продажу. Продавець має право продати свою частку сторонній особі, у таких випадках: 1)коли всі інші учасники спільної власності відмовлявся від здійснення права привілеєвої купівлі; 2) коли співвласники не здійснять цього права протягом 1 місяця – стосовно будинку чи 10 днів – стосовно іншого майна з дня одержання ними повідомлення. Продавець має право вибору покупця у разі, коли кілька учасників виявили бажання викупити його частку.

У разі якщо продавець частки у спільному майні порушив зазначений порядок продажу, іншій учасник спільної власності має право звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав власності та обовязків покупця протягом трьох місяців. 1
Спільна власність подружжя може бути припинена шляхом її поділу відповідно до вимог статей 28 і 29 Кодексу про шлюб та сімю України. За загальним правилом, у разі поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Водночас суд може відступити від засад рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного подружжя, що заслуговують на увагу.

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки