ПЛАН

Вступ………………………………………….стор.2

1. Утворення Української Держави…………....стор.3

2. Аграрна реформа в Українській Державі…...стор.5

Підсумки……………………………………….стор.7

Список використаної літератури……………..стор.8

ВСТУП

Загальновизнано, що в багатовіковій історії українського народу чимало
(іноді — занадто багато) драматичного й повчального. Періоди злетів і піднесення, розквіту державного будівництва чергуються з драматичною боротьбою за національне існування, напруженим протиборством з іноземними поневолювачами, повсякденним відстоюванням права на власну національну ідентичність, своє місце в історії. Не бракує в ній і такого, що можна, здавалося б, визначити як "пропащий час". Але й тоді нібито вже приспана назавжди національна енергія йшла вглиб, з тим, щоб згодом вийти на поверхню суспільно-політичного життя, привести в дію розбуджені сили начебто безнадійно "неісторичної нації".

Ось чому знову й знову привертають суспільну увагу, розбурхують уяву, хвилюють, викликають палкі суперечки, а іноді й гострі дебати події
Української революції 1917-1921 рр. Феномен визвольних змагань України вісім десятиріч перебуває в епіцентрі наукових дискусій, породивши таку літературу, порівняння з якою щодо кількості може витримати у вітчизняній історії хіба що доба Богдана Хмельницького.

“1917 рік почався не в Києві, а в Петербурзі”. Але й за цих обставин на землях Наддніпрянщини відбулося народження українства як політичної нації (В.Винниченко назвав це "відродженням нації"). За словами видатного історика І.Лисяка-Рудницького, "просто на очах, упродовж місяців чи максимально двох-трьох літ, відбувся у головокружно прискореному темпі процес національної кристалізації, що нормально повинен був простягатися на десятиліття. Це не міняє нічого в тому, що українська революція була поражена всіма дитячими недугами політичної недозрілости; що засадниче завдання впорядкування “стихії” осталося не розв'язане; що наддніпрянське українство, хоч і піднялося вже тоді до ідеї держави, але фактично до
“власнодержавного” життя було ще не доросло й тому не зуміло ідеї держави виповнити конкретним змістом і тільки вичерпалося в черзі непослідовних і суперечних спроб розв'язати державницьку проблему (У НР, Гетьманщина,
УРСР)".

Сьогодні широко обговорюється те, що поразку визвольних змагань
України спричинила, насамперед, внутрішня слабкість національного руху, недостатній ступінь його зрілості та консолідованості на час та в процесі вирішальних дій, різновекторність його політичних сил. Цілком зрозуміло, що за всієї різниці зрілості українського руху на сході й заході нашої
Батьківщини спільним слабким місцем національних політиків були надто тривалі парламентські та федералістські ілюзії політичної еліти (і щодо
Росії, і щодо Австрії), недооцінка (а іноді й відверте нехтування) силових чинників, насамперед війська та військовиків, у будівництві національної держави. Бракувало консолідуючих зусиль політичного проводу для згуртування всього населення довкола відновлення Української держави. Політичні провідники першого плану зустріли добу визвольних змагань із різним ступенем відповідності вимогам моменту. Декому (С.Петлюра, П.Скоропадський та ін.) знадобилося від 3 до 10 років, щоб "дозріти" до рівня національного державного діяча (і сталося це, на жаль, переважно вже "в екзилі"). Дехто
(яскравий приклад — В.Винниченко) виявив свою неспроможність бути політичним лідером, виконувати конструктивну роль будівничого національної держави, доклавши натомість значних зусиль, щоб українську історію таки не можна було читати без брому. Були й такі, що мали власну програму національного відродження, але опинилися в ізоляції— на становищі
"волаючого в пустели" (М.Міх-новський).

Перелік причин поразок у визвольних змаганнях можна продовжувати й продовжувати. Але не це найбільше нас цікавить. В центрі нашої уваги – неоднозначна постать Петра Скоропатського, його прагнення та політика, а враховуючи той факт, що тогочасна Україна була традиційно аграрною державою, я вирішив зробити наголос саме на вирішенні Гетьманом найгостріше поставленого питання – аграрного. Я спробую проаналізувати земельну реформу
П.Скоропадського з метою виявлення її “декларації” і “реалізації”. Але все по-порядку.

1. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Початок 1918р.: німецькі війська та війська Центральної Ради (Ц.Р.) перейшли у наступ, і, під їх натиском, радянські війська почали відступати.
Вже сьомого березня до Києва повернувся уряд Ц.Р., а 4 травня було вже підписано угоду про припинення військових дій. Росія і Україна утворювали так звану “нейтральну зону” завширшки від 10км. і більше на ділянці від
Рильська до Суджі.

Територія України була окупована іноземними військами і фактично встановлювався звичайний окупаційний режим. Найголовнішою функцією майже півмільйонної ворожої армії було забезпечення вивозу з України продовольства і сировини. Але слід зазначити, що окупаційне командування застосовувало здебільшого не методи реквізиції, а купівлю-продаж. В обмін на свою продукцію Україна одержувала сільськогосродарські машини, вугілля тощо, але цей обмін не можна назвати рівномірним.

Ц.Р. після повернення в Україну готувалася до скликання проголошених
III Універсалом Установчих зборів. Вони мали підтвердити її соціально- економічні реформи, в тому числі соціалізацію землі. Було оголошено дату скликання - 12 травня. Підтверджувалася чинність виборів, що відбулися взимку 1917-1918р., але не скрізь, бо перешкодила війна. Тоді обрали 172 депутатів Установчих зборів з 301 (в тому числі 115 есерів і 34 більшовиків). Довибори у “замирених” ворожими військами районах планувалося здійснити негайно.

Однак керівники Центральної Ради не враховували, що окупаційна армія своєю присутністю ліквідувала революційну ситуацію, за якої здійснювалися реформи. Зросла активність заможніших верств селянства, настроєних відновити приватну власність на землю. Поміщики почали вимагати повернення конфіскованого майна. Невдоволення бідняцьких верств селянства знаходило вияв у партизанському русі, що поширювався, наче пожежа. Природне в умовах громадянської війни та окупації послаблення державних інститутів призводило до повсюдного хаосу й анархії, і зрозуміло, що в таких умовах проблема стабільного постачання Німеччини українською продукцією ставала ще більшою.
Окупаційні власті остаточно дійшли думки здійснити державний переворот,
Союз із соціалістами Центральної Ради завжди здавався кайзерові протиприродним.

Отут і виходить на велику політичну арену постать Петра
Скоропадського, який в цей час був вже досить відомим. Зростаючий авторитет представника військово-земельновласницької еліти непокоїв українських лідерів, і вони чинили йому всілякі перешкоди, що змусило генерала піти у відставку і зайнятися політичною діяльністю.

Досить еклектичне політичне кредо П.Скоропадського формувалося під впливом двох факторів: з одного боку, він поділяв погляди істеблішменту самодержавної Росії, з другого - усвідомлював правомірність українських домагань і необхідність деяких змін у суспільстві. У березні 1918 р. за участю П.Скоропадського виникла політична організація "Українська Громада"
(згодом - "Українська Народна Громада"). Її платформа виявилася близькою до позиції Української демократично-хліборобської партії та "Союза земельных собственников". Політичний консерватизм у програмних засадах "Української
Громади" поєднувався з прагненням до поміркованих перетворень у соціально- економічній сфері. Якщо рівень організації "Союза земельных собственников"
П.Скоропадський визнавав досить високим, то прагнення його членів відстоювати лише власні інтереси непокоїли його, породжували незгоду.
Водночас "хлібороби" імпонували П.Скоропадському тим, що відстоювали дрібне землеволодіння в Україні. Саме такий шлях у поєднанні з акціонуванням переробної промисловості, на його думку, мав стати магістральним у розвитку української економіки. Німецький уряд вбачав у Гетьмані політичного діяча
“сильної руки”, який би міг забезпечити умови окупаційного режиму, до того ж його проекти реформ, зокрема повернення приватної власності, були підтримані і західними капіталістами, які прагнули повернути назад втрачені землі і капітал.

24 квітня 1918 р. керівники німецької адміністрації в Україні зустрілися з генералом П. Скоропадським. На цьому побаченні вони висунули вимоги, при задоволенні яких давали згоду підтримати український уряд
«сильної руки».
Ці вимоги після взаємних узгоджень набули такого вигляду визнання:
1) Визнання Брестської угоди;
2) Розпуск Центральної Ради, відкладення скликання Установчих зборів до повного “заспокоєння краю”;
3) Погодження з німецьким командуванням кількості та умов використання українських збройних формувань;
4) Визнання необхідності відновлення цивільного судового апарату й обмежання компетенції військово-польових судів лише розглядом акцій, спрямованих проти австро-німецьких військ;
5) Впорядкування адміністративного апарату та розпуск усіх комітетів

“революційного походження”;
6) Забов’язання України щодо забезпечення військ Центральних країн;
7) Відродження вільної торговельної та іншої підприємницької діяльності;
8) Відновлення власності, збереження до певної норми великих господарств для забезпечення експортної здатності хліборобства, парцеляція (поділ землі на невеличкі ділянки) великих (вище від встановленої майбутнім законодавством норми) маєтків, передача землі селянам за викуп у кредит;
9) Виплата за військову допомогу Україні.

Забов’язавшись виконувати дані вимоги, Гетьман отримав окупаційних військ, яка на той момент мала визначальний характер.

29 квітня у найбільшому в Києві приміщенні - цирку зібрався хліборобський конгрес, на який прибуло з усієї України майже 8 тис. делегатів. Як тільки в ложі з'явився Скоропадський, у залі знялася овація, залунали вигуки: «Хай живе гетьман!» Після цього головуючий запросив
Скоропадського у президію, і той подякував присутнім за те, що вони довірили йому владу. На цьому процедура «виборів» завершилася. У ніч на 30 квітня прибічники захопили державні установи. Переворот відбувся малою кров'ю: у сутичці з охоронцями Центральної Ради - січовими стрільцями - загинули три офіцери-гетьманці. У переповненому німецькими військами Києві стати на захист законного уряду ніхто не наважився.

Отже переворот відбувся, а що ж далі…

2. Аграрна реформа в Українській Державі

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки