КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни "Історія України"

Центральна Рада і пролетаріат України.

по спеціальності : Менеджмент у виробничій сфері по розділу учбового плану : Історія України викладач, консультант : Савченко Г.П.

План

1. Робітничій клас України в кінці ХІХ - на початку ХХ століття.

2. Русіфікація пролетаріату напередодні революції 1905-1907 рр.

3. Українська соціал-демократична робітнича партія.

4. Український національний рух і чорносотенці.

5. У роки Першої світової війни.

6. 1917 рік. Українська Центральна Рада.

7. Центральня Рада і пролетаріат

8. Українські соціал-демократи

9. Українська автономія з точки зору більшовиків

10. Деякі висновки

Кінець XIX - початок XX ст. знаменував початок якісно нового періоду в історії українського народу, а отже, й його робатничого класу. Канадський историк українського походження І.Лисяк-Рудницький, маючи на увазі появу нових факторів, що зумовлювали дальший розвиток процесу формування української нації, справедливо охарактеризував його як модерністичну добу.
Остання мала ряд притаманних їй особливостей, зокрема, зменшення впливу на згаданий процес економічних і соціальних аспектів. Справа в тому, що швидкий індустріальний розвиток регіону здійснювався під контролем іноземного та ро- сійського капіталу і не спричинив швидкого становлення національного пролетаріату. Робітничий клас тут був переважно російським або зрусифікованим.

Згідно з переписом 1897 р. на кінець XIX ст. 93 % росіян, які працювали на підприємствах України, становили робітники трьох важливих промислових районів: Степової України (Катеринославська, Таврійська,
Херсонська губернії), Харківщини та Київщини. На Правобережній Україні; в пореформений період на промислових підприємствах росіяни становили лише 6 % від прибулих з інших регіонів імперії. Значно більшу частку тут мали поляки, білоруси, литовці, німці та ін.

Дані перепису, інші документи свадчать про переважання росіян серед робітників, зайнятих на великих заводах і фабриках України. Значна частина російського пролетаріату працювала в Степовій Україні, де були розвинуті гірнича і гірничо-заводська промисловість, капіталістичне сільське господарство. Росіяни прибували також у Харківську та Київську губернії, однак тут їм не належало переважаючих позицій у сфері кваліфікованої праці.
Серед прибулих росіяни займали одне з останніх місць на Волині, Поділлі,
Чернігівщині та Полтавщині.

Як вважав відомий дореволюційний дослідник робітничого класу України
М. Порш, кількість робітників з інших регіонів імперії “то піднімається, то падає в залежності від становища народного господарства в поодиноких краях
України. Краї і губернії більш промислові і торгові, а до того ще й з розвиненим капіталістичним сільським господарством, натурально, потребують більш зайшлого робітництва, ваблячи його до себе ліпшою заробітною платою і взагалі ліпшими умовами праці. Навпаки, краі і губернії, вадсталі з промислового і торгового погляду, з дрібноселянським сільським господарством вимагають такого зайшлого робітництва, порівнюючи, дуже мало”.

Бурхливе зростання промисловості в 70-90-х роках XIX ст. позначилося не тільки на кількості росіян, які стали працювати на заводах і фабриках
України, а й на місці та способі їх проживання у регіонах краю. В багатьох районах калькість російських робітників зростала навіть швидше, ніж місцевого населення. Зокрема, на території Донбасу протягом 1861-1897 рр. їх чисельність збільшилася втричі. В “Истории рабочих Донбасса» зазначається, що в другій половині XIX ст. у складі донецького пролетаріату чисельно переважали російські робітники. На початку XX ст. на 9 найбільших заводах півдня України, кожний з яких давав за рік понад 10 млн. пудів чавуну, тільки один з десяти робітників був українцем. Відомий металург
М.А.Павлов писав, зокрема, що “сулинські робітники були головним чином вихідцями з Орловської та Воронезької губерній, але вони вже обжилися в
Сулині”.

На заводах і фабриках Донецького басейну працювали також російські сільські ремісники, в основному будівельних професій. Причому існувала певна їх порайонна спеціалізація, що склалася історично: теслі і муляри були, як правило, з Курської, Калузької, Орловської та інших губерній;
Тульська губернія поставляла слюсарів; Задонський повіт Воронезької губернії - штукатурів, малярів.

Російське населення в Україні було неоднорідним і за своім соціально- класовим складом. Крім робітників, у містах і селищах жили ремісники, кустарі, дрібні торговці. В місцях компактного проживання російських пролетарів існували певні національні, трудові традиції, навички, спосіб життя та праці. Наприклад, у 80-90-х роках у кам'яно-вугільній промисловості Донбасу особливого поширення набула артільна форма організації праці.

У 1897 р. росіяни становили 10 % міського населення України, зосереджуючись переважно в робітничих селищах та невеликих містах. На зламі століть великі російські колонії виникали у провідних індустріальних центрах України (Харків, Катеринослав, Луганськ, Одеса, Миколаїв та ін.).
До них прибувало найбільше росіян. Водночас засновуються російські робітничі селища. Однак у цей час зростала й частка українців серед робітників. Це пояснювалося пролетаризаціею українського села й посиленим відходом місцевих селян на підприємства гірничої та гірничо-заводської промисловості. Однак кількість робітників-українців на початку XX ст. була ще незначною. Тому корінні українські робітники поступово асимілювалися росіянами.

Напередодні революції 1905-1907 рр. русифікаторські тенденції серед пролетаріату, про які йшлося вище, посилювалися ще одним фактором - впливом на український робітничий клас російських соціал-демократів. В цей час вони розгорнули свою діяльність в Україні. Тому молодій українській соціал- демократії, яка претендувала на роль національного політичного центру й ставила своїм головним завданням “органазацію пролетаріату, що розмовляє по- українському”, необхідно було активізувати насамперед пропагандистську роботу серед робітничого класу України, щоб протистояти російському впливу.

Як відомо, Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), що сформувалася в 1905 р., складалася з молодих революціонерів, політичні погляди яких являли собою суміш антегрального націоналазму, есерівщини і марксизму. Тоді в ії керавництві налічувалося приблизно десять осіб.
Організаторами партії були українці О.Скоропис-Йолтуховський, М.Галаган,
М.Меленевський та інші. Члени цієї органазації не визнавали існування самостійної України, а відстоювали ії автономні права в складі федерації вільних народів Росії. Замість ведення регулярної політичної роботи, виконання накресленої програми і дотримання при цьому певних тактичних настанов вони, з одного боку, займалися виданням брошур на зразок “Дядько
Дмитро”, “Чи є тепер панщина?” тощо, зміст яких був далекий від ідей соціал- демократизму, а з другого, - проводили агітаційну діяльність лише серед селян. Ця робота, за допомогою якої українські соціал-демократи намагалися вплинути на політичну свідомасть трудящих, не давала бажаних результатів, бо це відбувалося в той час, коли російські соціал-демократи вже керували робітничими страйками в Харкові, Киеві, Катеринославі, Кременчуку та інших містах України.

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки