Національний технічний університет України

“Київський політехнічний інститут”

Фізико-технічний інститут

Реферат

з історії України

студента групи ФБ-11

Купермана Дмитра

Тема: “Дисидентський рух в Україні”

Київ, 2001

План

1. Зародження дисидентського руху.
2. Прояви дисидентства.
3. Культурне життя періоду "застою".
4. Опозиція в 60-70х роках.
5. Українська Гельсінкська група.
6. Релігійне дисидентство.
7. Придушення дисидентства.
8. Персоналії (біографічні довідки).
9. Використана література.

Зародження дисидентського руху

У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори.
Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах
"соціалістичного табору", зокрема 1956р. в Угорщині, потім Польщі, Східній
Німеччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини".

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися.
Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій
Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм.
На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту.
Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства на Україні, як і в
Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов’язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив на
Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.

Шестидесятники

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген
Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар’єру. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України.
Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв’язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім’ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції.
Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

Євген Сверстюк писав у 1993 році:

"…Серед ознак шестидесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає. …

Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції. … Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді - за шукання істини - замість ідеї спущеної зверху для оспівування.

Як третю ознаку я б виділів непрйняття, опір, протистояння офіціальній літературі та всьому апаратові будівничих казарм."

На останній хвилі відлиги встигло розквітнути багато талантів, які потім страждали за це.

У 1962 році побачила світ перша поетична збірка Василя Симоненка, одного з найяскравіших поетів "українського відродження". 1965 та 1973 років у Мюнхені були опубліковані інші його твори, але автор цих видань не побачив. У 1963 році невідомі злочинці жорстоко побили його і того ж року він помер.

Однією з найобдарованіших представниць шестидесятників стала Ліна
Костенко. У своїй творчості вона звертається до історичного минулого, одвічних проблем духовності українського народу.

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки