Корран та Сунна - святий переказ та святе письмо мусульман

Категория реферата: Рефераты по религии и мифологии
Теги реферата: сочинение евгений онегин, сочинение изложение
Добавил(а) на сайт: Cveta.

Безнадійність, розпач, думки про те, що порятунок і воздаяння прийдуть після смерті, ніколи не піднімали на боротьбу, не служили надійною підтримкою людям. Якщо вважати, що "життя найближча", то є єдина земна дійсність, "тільки користування оманне", як написано в Корані
(К., 57:19-20), те чи коштує за обман бороти? Коран же цю думку ще підігріває домислом про тім, що, "хто бажає посіву для ближньої (інакше кажучи, земного життя)... немає йому в останній (посмертної) ніякої долі!" (К., 42:19). "Люди! - застерігає Коран. - Бійтеся добродії вашого і страшитеся дня, коли батько не відшкодує за дитину і породжений (від нього) не відшкодує нічим за свого батька! Воістину, обітовання Аллаха
- істина; нехай же тебе не зваблює життя найближча..." (К., 31:32-
33), - це єдине земне життя.

Характерною рисою численних закликів Корана до віри в посмертну долю, що буває двох пологів - доброї і злий, прекрасної й огидний, є те, що вона мислиться як воздаяння за земні справи людей; яка вона буде - залежить від поводження, учинків, переконань, дій людини. У доісламских культах арабів подібної віри в скільки-небудь розробленому виді не було. З чужоземних религий це знаходимо тією чи іншою мірою в християнстві й іудаїзмі і більш чітко
- у зороастризмі, якому близькі і деякі картини потойбічної
"життя", намальовані в Корані. Для того щоб араби повірили в ці обіцянки, як видно з Корана, проповідники його "істин" повинні були прикласти чимало енергії. Їм насамперед було необхідно переконати людей у тім, що їх постійні життєві спостереження, їхній досвід, що свідчать про те, що тіло, що розпалося після смерті, що змішалося з землею, розсіяне, распилене по піску і т.п., неможливо відновити, неправильні.

"У всякого народу - своя межа; і коли прийде їхню межу, то вони не сповільнять ні на годину і не прискорять... Хто ж кривдніше того, хто вигадав на Аллаха чи неправда вважав неправдою його знамення? Цих осягне їхня доля з книги (тобто визначене, визначене покарання). А коли прийдуть до них наші посланці, щоб завершити їхнє життя, вони скажуть: "Де ж ті, кого ви призивали крім Аллаха?" Вони скажуть: "Утратилися від нас!" І засвідчать проти самих себе, що вони були невірними. Він (Аллах) скаже:
"Увійдіть серед народів, що пройшли до вас із джинів і людей, у вогонь!" Кожен раз, як входив один народ, він проклинав йому подібний. А коли вони зібралися всі там, те іншої сказав про перший: "Господи! Ці збили нас, пішли ж їм покарання подвійне з вогню". Він (Аллах) сказав:
"Кожному - подвійне, тільки ви не знаєте!" І сказав перший іншому: "У ви не було переваги перед нами; укусите ж покарання за те, що ви придбали!"
(К., 7:32, 35-37).

Такі "гуманні" відносини між людьми, навіть цілими народами, виховували Кораном. Для досягнення більшого ефекту писавший одинз аятів 7- й сурі прибіг навіть до відомого євангельського виречення, утім, близькому образам аравійської дійсності: "Воістину, ті, які вважали неправдою наші (Аллаха) знамення і звеличувалися над ними, не відкриються їм врота неба, і не увійдуть вони в рай, поки не увійде верблюд у голкове вухо (порівн. євангелія від Матфея, гл.19, с.24; Луки, гл.18, ст.25;
Марка, гл.10, ст.25. - Л.К.). Так відплачуємо ми грішникам!" (К., 7:38).

У рай же, де "течуть ріки", "прийшли посланці добродії... з істиною, і було виголошено: "От вам - рай, що даний вам у спадщина за те, що ви робили!" І воззвали мешканці раю до мешканцям вогню:
"Ми знайшли те, що обіцяв нам наш господь, істиною, чи знайшли ви істиною те, що обіцяв ваш господи?" Вони сказали: "Так". І виголосив глашатай серед них: "Проклін Аллаха на несправедливих, які відвертають від шляху Аллаха і прагнуть звернути його в кривизну і не вірують вони в життя майбутню!" І між ними - завіса, а на перешкоді - люди, що знають усіх по їхніх ознаках. І воззовут до мешканців раю: "Світ вам!" - і ті, котрі не ввійшли в нього, хоча і бажали... І виголосять мешканці вогню до мешканців раю: "Пролийте на нас чи воду те, чим наділив вас Аллах!" Вони скажуть: "Аллах заборонив і те й інше для невірних..."
(К., 7:41-44, 48).

Отже, коли в попавших у рай прокинуться почуття жалю, людинолюбства, те їх відразу заглушать забороною всемилостивого Аллаха.

Більш того, "коли вони ( щопотрапили в пекло. - Л.К.) будуть благати про допомогу, їм допоможуть водою, подібної до розтопленого металу, що буде палити обличчя. Болісне питво! Томливе місце відпочинку!" (18:28).

"Щораз, як захочуть вони вийти з нього (пекла), з мучень у ньому, вони будуть повертатись в нього: "насолоджуйтеся мукою в полум'ї!" (22:22).
Коли ж страждальці валу віддадуть перевагу смерті випробовуваним мученням, їх позбавлять і смерті. "Вони викликнуть: Малік[У даному випадку слово "Малік" - власне ім'я ангела, що володарює над джаханнам - геєною, пеклом. Крім нього в кораничному пеклу 19 стражів (74:30-31).], господь твій послав би нам кончину! Він скаже: ви залишитеся тут назавжди" (43:77). Але грішники не заспокояться. "І коли вони, зв'язані одні з іншими, їм (Маліком. - Л.К.) будуть повалені в тісне поместилище, тоді вони там будуть просити собі знищення. У день цей, - учить Коран, - не просите собі однократного знищення, але просите собі багаторазових знищень" (25:14-15). Але у геєні "йому (винному перед
Аллахом. - Л.К.) ні смерть, ні життя" (20:76), "він у ньому (у великому вогні) не вмре, але і не буде жити" (87:12-13). "Там, - возвещает
Коран, - вони пробудуть, поки існують небеса і земля[Твердження, що має суперечливі тлумачення.], якщо тільки господь не захоче чого-небудь особливого: тому що господь твій є повновладний совершитель того, що хоче"
(11:109).

Таке людинолюбство розглянутої нами книги, що часом і тепер люди, як випливає в ній не розібралися чи довіряють її мінливим тлумаченням, свідомим перекручуванням, характеризують як добуток послідовного високого гуманізму.

4. Сунна

Якщо Коран — це святе письмо мусульман, то святим переказом ісламу є
Суна — збірка переказів (хадисів). Вона містить приклади з життя Мухаммада як зразок та керуванні для усього мусульманського загалу та кожного мусульманина зокрема, як виток відомостей про те, яка поведінка чи думка до вподоби Аллаху. У звичайному лексиконі суна може означати просто правильні, відповідаючі Суні вчинки («суна» — звичай,, приклад). Чотири канонічних збірки суни були укладені ще в .IX ст.
У хадісах також можна зустріти різні правові нашарування, що відбивають розвиток соціальних відносин в арабському суспільстві. Остаточне редагування хадісів було здійснено в 9 столітті, коли були складені в ортодоксальних збірниках сунни, найбільшу популярність з який одержав
Бухарі (помер у 870 р.). З сунни також виводяться норми шлюбного і спадкоємного, доказового і судового права, правила про рабів і т.д. Хадиси сунни, незважаючи на їхню обробку, містили багато суперечних положень, і вибір найбільш "достовірних" цілком відносився до розсуду богословів- правознавців і суддів. Вважалося, що мають силу лише ті хадіси, що були пересказані сподвижниками Мухаммеда, та на відміну від суннитів, шиїти визнавали дійсними лише ті хадіси, що прийшли до халіфа Алі і до його прихильників.
Таким чином, "Сунна посланника Аллаха" (повна назва Сунни - звід текстів, що описують життя Мухаммеда, його слова і справи, а в широкому змісті - збірник благих звичаїв, традиційних установлень, що доповнюють Коран.
Навчання Сунні - важлива частина релігійного виховання, а знання Сунни і підкорення їй - один з головних критеріїв авторитетних проводирів віруючих
.

6. Шаріат – правова і богословська система

Шаріат (мусульманське право) органічно пов'язане з ісламом, його вченням.
Відповідно до юридичної енциклопедії: "Шаріат – збірник релігійних і правових норм, укладений на основі Корану і Сунни (мусульманських священних переказів), що містить норми державного, спадкоємного, карного і брачно- сімейного права .
Іншими словами, шаріат - це правові розпорядження, невід'ємні від теології ісламу, тісно зв'язані з його релігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові догми як частину єдиного божественного закону і порядку.
Звідси велінням і заборонам, що складають норми шаріату, також приписується божественне значення.
Шаріат поширювався як суто конфесійне право. Особливо на початку шаріат у цілому і його нормативна частина (фікх) увібрали в себе не тільки правові встановлення, але і релігійну догматику і мораль. У результаті норми шаріату (правила, розпорядження), з одного боку, регулювали суспільні
("людські") відносини, а з іншого боку - визначали відносини мусульман з
Аллахом (ібадат). Введення в шаріат божественного проведіння і релігійно- морального початку знайшло своє відображення у своєрідності правосприйняття, а також у оцінці правомірності поводження. Так, тісний зв'язок права з теологією ісламу знайшов своє вираження у встановленні в шаріаті п'яти видів дій мусульманина, яким надано рівною мірою правовий і морально-релігійний зміст:

- обов'язкові,

- рекомендовані,

- дозвільні,

- попереджувальні, але такі, які не несуть за собою покарань;

- заборонні і такі, які належать до покарання.
Визнання божественного призначення в шаріаті з неминучістю породило і велику значимість питання про рамки волі мусульманина. Релігійно- філософські школи, що зіштовхнулися з цього приводу, зайняли різну позицію.
Так, одна з цих шкіл (джабаріти) узагалі заперечувала вільності людини .
Норми, що містять також обов'язки, визначають усе життя правовірного мусульманина (щоденна молитва, дотримання посту і правил поховання і т.д.).
Не випадковою особливістю норм, що складають шаріат, є те, що вони застосовуються тільки до мусульман і у відносинах між мусульманами.
Ранньому ісламу і шаріату були притаманні норми, що були встановлені ще до общинного ладу, вони містять елементи колективізму, милосердя, турботи про калік. Але в шаріаті знайшли своє відображення й поняття про безсилля людини перед богом, про споглядальність і покірність. У Корані особливо підкреслювалася необхідність для мусульманина виявляти терпіння і смиренність: "Терпіння, адже Аллах є терплячим"[8:48]. У такий же спосіб у шаріаті закріплювався обов'язок мусульманина підкорятися халіфу і державній владі: "Коріться Аллаху і коріться посланнику і власникам влади серед вас"
[4:62].

Як конфесійне право шаріат відрізнявся від канонічного права в країнах
Європи в тому відношенні, що він регулював не чітко обкреслені сфери суспільного і церковного життя, а виступав у якості всеохоплюючої і всеосяжної нормативної системи, що затвердилася в цілому ряді країн Азії й
Африки. Згодом норми шаріату вийшли далеко за межі Ближнього і Середнього
Сходу, поширили свою дію на Середню Азію і частину Закавказзя, на Північну, частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії. Однак настільки бурхливе і широке поширення ісламу і шаріату спричинило за собою й усе більший прояв у ньому місцевих особливостей і розходжень при тлумаченні окремих правових інститутів. Так, згодом із утвердженням двох головних напрямків в ісламі відповідним чином відбувся розкол у шаріаті, де поряд з ортодоксальним напрямком (суннізм) виник і інший напрямок - шиїзм.

Іджма

Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права займала іджма, що розглядалася як "загальна згода мусульманської громади". Поряд з Кораном і
Сунною вона відносилася до групи авторитетних джерел шаріату. Практично іджма складалася із співпадаючих думок по релігійним і правовим питанням, що були висловлені сподвижниками Мухаммеда чи згодом найбільш впливовими мусульманськими теологами-правознавцями (імамами, муфтіями, муджатахідами).
Іджма розвивалася як у вигляді інтерпретацій тексту чи Корана Сунни, так і шляхом формування нових норм, що уже не зв'язувалися з Мухаммедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов'язковими в силу одностайної підтримки муфтіїв і муджатахидів.
Такий спосіб розвитку норм мусульманського права одержав назву
"іджтіхад". Правомірність іджми як одного з основних джерел шаріату виводилася з вказівки Мухаммеда : "Якщо ви самі не знаєте, запитаєте тих, хто знає".
Велика роль іджми в розвитку шаріату полягала в тому, що вона дозволяла правлячій релігійній верхівці Арабського халіфату створювати нові правові норми, пристосовані до мінливих умов феодального суспільства, що враховують специфіку завойованих країн. До іджме як джерела права, що доповнює шаріат, примикали і фетва - рішення і думки окремих муфтіїв по правових та богословських питаннях.

Кіяс

Одним з найбільш спірних джерел мусульманського права, що викликає гострі розбіжності між різними напрямками, був кіяс - рішення правових справ за аналогією. Згідно кіясу правило, встановлене в Корані, Сунні чи іджмі, може бути застосоване до справи, що прямо не передбачена в цих джерелах права.
Кіяс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але і сприяв звільненню шаріату в цілому ряді моментів від теологічного нальоту.
Але в руках мусульманських суддів кіяс часто ставав і зброєю відвертої сваволі. Найбільше широко даний метод був обґрунтований Абу Ханіфа та його послідовниками- ханіфатами.
Як додаткове джерело права шаріат допускав і місцеві звичаї, що не ввійшли безпосередньо в саме мусульманське право в період його становлення, але не суперечили прямо його принципам і нормам. При цьому визнавалися правові звичаї, що склалися в самому арабському суспільстві (урф), а також у численних народів, скорених у результаті арабських завоювань.

Список використаної літератури:

1. Ю.А.Калінін, Є.А.Харьковщенко. “Релігієзнавство”. - Київ: Наукова думка, 1998

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки