Предыдущая страница реферата | 1  2  3  4  5  6 | Следующая страница реферата

3. Місце виконання зобов'язання має важливе практичне значення (для визначення ціни, суми боргу, розміру шкоди тощо). За умов розвинутого обороту широко застосовували договори, контрагенти яких знаходились в різних місцях (наприклад, продавець в Африці, а покупець у Римі). Якщо місцем виконання був визначений склад покупця в Римі, то обов'язок доставити туди товар покладали на продавця, який в свою чергу встановлював ціну, здатну відшкодувати витрати на транспортування. Місце виконання зобов'язання також зумовлювало момент переходу права власності на куплений товар, несення ризику випадкової загибелі під час його транспортування. У зв'язку з цим місце виконання зобов'язання зумовлювалось у договорі, в інших випадках діяли за загальними правилами. Якщо предметом зобов'язання була нерухомість, то місцем його виконання було місце знаходження майна.
Якщо місце виконання визначалося альтернативне, то право вибору належало боржнику. В інших випадках місце виконання визначалося місцем можливого закладання позову з певного зобов'язання. Таким місцем за загальним правилом вважалося місце проживання боржника або Рим за принципом: «Рим наша спільна батьківщина» — Roma communis nostra patria est (Д.50.1.33).

4. Правильне встановлення строків виконання зобов'язань Серед вимог до виконання, мабуть, найбільше значення має строк платежу, який зумовлює усталеність цивільного обороту. В господарському житті строк як правову категорію важко переоцінити. Саме строки визначають нормальний ритм господарського життя. Тому правовому значенню строків виконання зобов'язань римські юристи приділяли належну увагу

Строк виконання зобов'язань, як правило, встановлювався сторонами в договорі. У позадоговірних зобов'язаннях він здебільшого визначався законом. Важче було, коли строк платежу (виконання) не зазначався ні в договорі, ні в законі Тоді діяло правило: «В усіх зобов'язаннях, в яких строк не передбачений, борг виникає негайно» (Д.50.17.14), а також: «Якщо договір укладено без строку і умови, то момент виникнення зобов'язання і строк виконання співпадають» — ubi pure quis stipulatus fuerit, et cessit et venit dies (Д.50.І6.213).

При настанні строку платежу (виконання), зазначеного договором або визначеного іншим шляхом, боржник повинен виконати зобов'язання. В іншому випадку він порушує строк платежу, прострочує його, тобто виявляється в про- строчці (in тога).

Для визнання боржника в прострочці вимагалися такі умови: а) наявність зобов'язання, що захищається позовом; б) настання строку платежу
(виконання), «спілість» зобов'язання: в) наявність вини боржника в порушенні строку; г) нагадування кредитора про настання строку платежу. В більш розвиненому римському праві допускалися випадки, коли прострочка наставала незалежно від нагадування кредитора Законодавством Юстініана було встановлено, якщо зобов'язання має точний строк виконання, то він ніби нагадує боржнику про необхідність платежу (виконання), тобто строк нагадує замість людини. При цьому злодій завжди вважається в прострочці.

Прострочка виконання мала для боржника важливі негативні наслідки: а) кредитор мав право вимагати відшкодування всіх заподіяних прострочкою збитків; б) ризик випадкової загибелі предмета зобов'язання переходив на винну в прострочці сторону. Наприклад, раб був переданий в найм на 5 днів.
За спливом зазначеного строку боржник раба не повернув, а на шостий день раб помер без вини боржника. За загальним правилом боржник не повинен був би нести відповідальність за смерть раба, але оскільки він знаходився в прострочці, то збитки від випадкової загибелі предмета зобов'язання (смерть раба) повинен був нести боржник; в) кредитор міг відмовитися від прийняття виконання, якщо воно втратило для нього інтерес.

Порушити строк виконання зобов'язання міг і кредитор (наприклад, відмовився прийняти виконання без поважної причини). У такому разі для кредитора також були негативні наслідки. Він зобов'язаний відшкодувати заподіяні неприйняттям збитки. Після прострочки кредитора боржник відповідає тільки за навмисне заподіяні збитки, а не за просту вину (Д.
18.6.18). Ризик випадкової загибелі речі також переходить на кредитора, що знаходиться в прострочці.

5. Виконання повинно суворо відповідати змісту зобов'язання.
Зобов'язання слід виконувати відповідно до умов договору. Без згоди кредитора воно не може виконуватися частинами (якщо це не передбачено договором), достроково, не допускається заміна предмета зобов'язання. Будь- які відхилення від змісту зобов'язання допускалися лише зі згоди кредитора.

Наслідки невиконання зобов'язань

У зв'язку із зростанням ролі зобов'язань у цивільному обороті і господарському житті приділяється більше уваги до фактів порушення їх. Будь- яке порушення умов договору чи іншого зобов'язання зумовлювало певне порушення ритму господарського життя, дезорганізовувало цивільний оборот
Тому наслідки невиконання зобов'язань ретельно регламентувалися римським правом.

Невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання визнавалося порушення умов договору або однієї з наведених вище вимог до виконання.
Наприклад, якщо договір не виконаний в зумовлений строк — це невиконання, якщо ж виконаний з прострочкою — неналежне виконання. Наслідки в обох випадках наступали однакові, їх могло бути два — або відповідальність боржника, або звільнення його від відповідальності.

Відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання зобов'язання наставала лише за наявності спеціальних умов — вини і наявності збитків. При відсутності хоча б однієї з цих двох умов відповідальність не наставала.

Відповідальність у римському праві ґрунтувалась на принципі вини: є вина — є відповідальність, немає вини — немає відповідальності. Отже, відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання зобов'язання наступала лише за наявності вини з його боку. Якщо зобов'язання не було виконано або виконано неналежне, проте в цьому не було вини боржника, він відповідальності не ніс.

Римські юристи розуміли вину як недотримання поведінки, що вимагається правом. Юрист Павло писав: «Якщо особа дотримувалась всього, що треба..., то вина відсутня» (Д.9.2 30.3). Іншими словами, вина трактувалась як протиправна поведінка. Сучасна теорія розрізняє власне вину і протиправну поведінку.

Римське право знало дві форми вини: а) умисел — dolus, коли боржник передбачав настання результатів своєї поведінки і бажав їх настання; б) необережність, необачність — culpa, коли боржник не передбачав результатів своєї поведінки, проте мав би передбачити їх. За словами Павла: «Вина наявна тоді, коли не було передбачено те, що могло бути передбачено уважною людиною» (Д.9.2.31).

Необережність буває різного ступеня — груба і легка.

Груба необережність — culpa lata — це невияв тієї міри піклування, уваги, дбайливості, обережності, яку звичайно виявляють нормальні люди.
Ульпіан писав: «Груба вина — це надзвичайна недбайливість, тобто нерозуміння того, що всі розуміють» (Д.50.16.213.2). За своїм значенням груба вина прирівнювалася до умислу. Юрист Нерва стверджував, що «надміру груба вина є умислом» (Д.16.3.32).

Легка необережність — culpa levis — визначалася порівнянням поведінки будь-якого «хорошого», дбайливого, доброго господаря з поведінкою боржника.
Якщо поведінка боржника поступалася дбайливості господаря, вона була виною, але легкою виною. Римські юристи розробили модель такого доброго, турботливого, дбайливого господаря, поведінка якого була еталоном для визначення вини боржника. Таку вину називали ще culpa levis in abstracto — виною за абстрактним критерієм, тобто мірою для порівняння слугувала якась абстракція, невизначеність.

Крім того, римське право знало ще один ступінь — culpa in concrete — конкретну вину, її визначали порівнянням ставлення особи до власних і чужих справ (речей) Якщо боржник до чужих справ (речей) ставився гірше, ніж до своїх, то наявна була конкретна вина. Як приклад конкретної вини в джерелах наводяться відносини товаришів між собою. Якщо товариш відносився до справ товариства як до власних, його поведінка була бездоганною, якщо гірше — винною (Д. 17.2.72).

За умисел і грубу вину (необережність), відповідальність наступала без будь-яких винятків, а за легку необережність (недбайливість) — не завжди.
Остання залежала від того, в чиїх інтересах було укладено договір. Якщо в інтересах боржника, то він зобов'язаний був виявляти максимум дбайливості, уваги і тому відповідав і за легку вину. Наприклад, одержавши за договором позички в тимчасове і безоплатне користування чужу річ, боржник зобов'язаний був виявити підвищену увагу до її схоронності. Якщо ж річ зіпсувалася або загинула, то він відповідав за найменшу необачність, найлегшу недбайливість і необережлість.

У договорах, що були укладені в інтересах кредитора, ї яких боржник ніякої вигоди не мав, відповідальність наступала лише за грубу вину.
Наприклад, у договорі схову той, хто зберігав річ, ніякої вигоди не мав, оскільки цей договір у римському праві був безоплатним. Отже, якщо псування або загибель речі, переданої на схов боржнику, наставали не в результаті його умислу або грубої вини, він відповідальності не ніс.

При рівній вигоді сторін, їхньому взаємному інтересі відповідальність боржника наступала за будь-яку вину

Із загального правила про відповідальність за вину в римському праві були винятки. Власники заїжджих дворів, готелів і кораблів несли підвищену відповідальність за пропажу, загибель речей, переданих їм на схов. Вони відповідали без вини, тобто за випадкову загибель — безвинна відповідальність. Претор поклав на цих осіб підвищену відповідальність у зв'язку з грабіжництвом, розбоєм і піратськими нападами, що почастішали, оскільки в деяких випадках співучасниками, організаторами могли бути зазначені особи.

У розвиненому римському праві відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання зобов'язання наступала в разі неодмінної умови, коли неправомірна поведінка боржника заподіяла майну кредитора збитки, тобто внаслідок невиконання або неналежного виконання зобов'язання майнові інтереси кредитора порушені і він мав певні збитки

Спочатку відповідальність боржника мала особистий характер його карали фізично (били різками, садовили в боргову яму, башту або навіть тюрму).
Закони XII таблиць доносять до нас картину жахливих покарань, що застосовувались до несправних боржників. У таблиці III розповідається, що кредитор мав право посадити боржника в тюрму на 60 днів. Протягом цього строку його двічі виводили в базарні дні до претора на комісії, оголошуючи при цьому суму боргу, яку він заборгував. Якщо ніхто не виявляв бажання сплатити за нього борг і викупити його на свободу, на третій базарний день боржника страчували або продавали за Тібр, тобто в рабство. Ця ж таблиця проголошувала «У третій базарний день хай розрубають боржника на частини.
Якщо відсічуть більше або менше, то хай це буде їм виною»

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: оценка дипломной работы, курсовые работы бесплатно.



Предыдущая страница реферата | 1  2  3  4  5  6 | Следующая страница реферата

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки