Мова нашого народу

Категория реферата: Рефераты по языковедению
Теги реферата: изложение по русскому языку, оформление доклада титульный лист
Добавил(а) на сайт: Третьяков.

У Російській імперії завжди порушувався закон рівноправності мов. Мова переможниця (російська) платить за свою перемогу дорого: це не тільки агресивність підкорених нею народів, але й свідоме і несвідоме спотворення ними "панівної" мови.

Філологи відзначають, що російська мова у "післяжовтневі" роки перестала поповнюватися термінами філософського, політичного, економічного словника інших мов, як це було наприкінці XIX ст. Заборонялося вживати складні звороти мови з метою максимально наблизити її до мови простолюду.
Поетичне слово поглиналося словом прозаїчним. Отже, російська мова свідомо нівелювалася, скорочувалася, елементаризувалася; культивувалася трафаретна газетна мова, мова постанов, звітів, рішень; команд, доносів. Витворився загальносоюзний спрощений для вжитку лексикон.

Різниця в історичному розвитку двох мов у тому, що російська насаджувалася законодавчо зверху вниз, а українська, навпаки, знизу, з уст народу, підносилася вгору письменниками, які надавали їй високого рівня досконалості.

Ідеологічна наша домінанта визначалася століттями і ґрунтується вона на високих національних цінностях, що вирізняли нашу націю з-поміж всіх інших і поширювались на величезних наших етнічних просторах. Наша національна свідомість формувалась на філософії, яка мала в своїй основі життєстверджувальну ідею Софії – Мудрості, що була поставлена в центрі нашого златоверхого Києва, героїчній і трагічній історії, релігійній зорієнтованості на неодмінне воскресіння. Саме тому наш народ найменш перейнятий фаталістичною ідеєю кінця світу і це надає нашій національній думці особливого забарвлення. Адже наші національні ідеї неперехідні.

Українська мова – національне надбання українського суспільства, вона повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя українського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії. Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку нашої країни.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці
Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:

"Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову
– і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?"

Отже, будучи творінням людини, мова весь час перебуває під її впливом.
Традиції нормування мови існують, мабуть, стільки, скільки існує людство.
Кожна мова засвідчує в своєму складі слова, які “оцінюють” характер мовлення: промовляти “говорити чітко, урочисто”, мовити “користуватися мовою”, ректи “урочисто виголошувати істини”, говорити “здійснювати акт говоріння”, белькотати “говорити плутано, невиразно”, лебедіти “говорити з почуттям любові до співбесідника” і т.д. В розвинутому в кожній мові синонімічному гнізді дієслів мовлення криється уявлення людини про мову вироблену й невироблену, “високу” й “низьку”. А ще, звичайно, про мову свою і чужу, зрозумілу і незрозумілу. Ще й досі в багатьох великих селах
України, особливо на Чернігівщині й Житомирщині, у різних кутках є відмінності і в назвах предметів, і у вимові слів. Прислухаються, наприклад, “ікаючи” мешканці села Кобинці до мови свого ж таки, але
“ухаючого” кутка Мальківки (Малькувки) і складають про них таку характеристичну примовку: На Малькувці грун кушку вбив; за хвуст, та на вуз, та й повюз. Скільки таких примовок по всій Україні і за її межами! А скільки назв мешканців різних кутків і навколишніх сіл. Ось уривок з роману
В.Земляка “Зелені млини”: “Уже прибули і “каштеляни”, і “чорні клобуки”, і
“зокоті мухи” (донедавна ще звалися “дохлими мухами”), і всі менші народи, з якими Вавілон затівав колись многолітні та невтихомирні війни, а нині жив у мирі та злагоді. Декотрі знали один одного ще по тих війнах, за часів відомого вавілонського отамана Журавки, а згодом по ярмарках глинських, шаргородських та шниківських, то тепер впізнавали давніх воїнів, браталися, кепкували зі свого минулого…”.

І примовки, і назви своїх сусідів за різними ознаками – це воістину
“народне мовознавство”.

Але ось поряд з мовою близьких і далеких сусідів з’являється ще одне мовне явище – літературна мова. Визнання чи невизнання її масами народу – не така проста річ, як може здатися на перший погляд. Здебільшого мова народна і мова літературна розуміються як “буденне, звичне” і “високе, носій освіти”. Але не завжди. Нова українська літературна мова, наприклад, при її зародженні сприймалася як щось екзотичне. Чому? Тому що народ – переважно селянство – розмовляв своєю “буденною, звичною” мовою, а інтелігенція – переважно панство – російською та ще, за звичаєм російського дворянства французькою. Тому твори Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненко,
А.Межлинського, Л.Боровиковського, Є.Гребінки, писані українською мовою, викликали до себе інтерес, будили національні почуття, але не сприймалися як провісники нової літератури, а якщо й сприймалися, то лише як зародок провінційної літератури народною (як пісні, думи, легенди), а не літературною мовою. Розбити стіну “провінційності” української літератури вдалось тільки геніальному Шевченкові, в творчості якого пізнали себе і народ і інтелігенція. Але шлях до того, щоб українську літературну мову визнали за єдиного репрезентанта творчого потенціалу нації носії народної мови, був довгий і тернистий. Ще й тепер інколи почує такі діалоги:

- Вчора Петро заходив, отой, що знаєш, тоді на площадці був…

- То й що?!

- Такий смішний… Як забалакає по літературному…

Цей діалог ведуть дівчата – штукатури, кожна з яких, безперечно, закінчила принаймні восьмирічку, а отже їй прищеплювалися знання українською літературною мовою. Звичайно, написаний українською текст звучить для них “по-нашому”, але усна літературна мова настільки відрізняється від щоденної побутової, що здається “не нашою”.

Кожен з нас був свідком, в офіційній обстановці чимало українців віддають перевагу російській мові. Я пам’ятаю, яке глибоке здивування відбилося на обличчях київських туристів, коли віденський гід попросив у них вибачення за те, що даватиме їм пояснення не українською мовою, якої не знає, а російською. А офіційні виступи? Відомий український письменник
Б.Олійник має підстави для такого твердження: “Авторитет української мови одразу б піднявся, аби в наших установах вона зазвучала на повний голос, звичайно, без примусу, в устах тих, кому од природи органічно…”

Тільки суспільно-політичними заходами можна піднести престиж мови, сприяти дальшому процесові прилучення української нації до своєї літературної мови.

Повернемося знову до встановлення змістового обсягу поняття “духовна культура”. Ознайомившись із сприйняттям певним етносом літературної мови на народній основі і об’єднавши це з властивими йому етичними настановами, ставленням до праці як до джерела творчості, можна зробити висновок, що духовна культура – це реалізація на практиці правил поведінки, що випливають з досвіду в цілому та кожної нації зокрема і сприяють утвердженню свого існування примноженням матеріальних і духовних цінностей у процесі постійного самовідтворення. Тому духовне культура пронизує всі без винятку соціальні явища. Вона присутня в кожному акті матеріальної діяльності, духовного виробництва суспільної людини, обов’язково відбиваючись при цьому в її свідомості. Активний характер такого відображення є одночасно і його наслідком і передумовою.

А чи присутня мова в кожному акті матеріального і духовного виробницва?
Ю.Д. Детерієв відповідає на це питання так: “Особливості мови, її структурних елементів не відображаються у всіх сферах культури, тоді як усі сфери культури, їх структури, і структурні елементи виділювані суспільною свідомістю, повинні всеохоплююче відображатися в мові”. Тобто значеннєва сторона мови (а отже, не тільки національні, але й інтернаціональні особливості культури) повинна охопити весь обсяг інформації про світ. При цьому треба мати на увазі, що значення мовного знака – це таке культурне утворення, яке виникає тільки в процесі людської діяльності.

Стільки в світі мов, стільки разів у них відбився історичний досвід різних етносів у пізнанні світу й людини зокрема. Тому, звичайно, мову недаремно називають засобом творення національної культури. Мовна свідомість, як і комунікація, – явище соціальне; це не просто сума індивідуальних дій, а характерне для даного колективу явище, що відбиває його спільну діяльність.

Кожному конкретному, історичному типові культури відповідає певний спосіб використання мови як засобу розвитку культури, наприклад, у період феодалізму твори словесної культури пригнічених і панівних класів були протипоставлені за мовною ознакою: перші творилися на базі простої народної мови (переважно словесний фольклор), другі послугувалися писемними літературними мовами, що нерідко мали міжнародне вживання (латинь у
Західній Європі, старослов’янська мова в Східній Європі та на Балканському півострові тощо). Чому? Тому що словесна творчість у середньовіччі (крім фольклору) була невіддільна від релігії. А оскільки церква послугувалася для своїх відправ лише кількома мовами, то й література творилася ними ж.
Нації – продукт розвитку капіталістичних відносин – сприяють утворенню й поширенню загальнонародних літературних мов, хоч, як уже йшлося раніше, цей процес не скрізь проходить однаково. Чим старіша нація, тим більш визнаною в народі є її літературна мова. Отже, й на самому етапі причетність до багатьох конкретних елементів культури, в тім числі й до літературної мови, простає як соціальний привілей, яким, одначе, не всі охоче користуються.
Уже йшлося про стосунок маси українського панства до вироблення української літературної мови. Але й сьогодні дійсність підтверджує: молоді нації не завжди можуть забезпечити літературний розвиток своїм народним мовам. Так, у колишніх колоніальних країнах, особливо на Африканському континенті, місцева еліта всіляко гальмує розвиток народних мов у літературні. Одним із способів, яким при цьому користуються, є національна ізоляція місцевих мов від мов світових, що увібрали в себе досвід усього людства, прагнення лишити місцеві мови на примітивному рівні розвитку.

У розвинутій мові діалектично поєднуються її національні і інтернаціональні якості. Кожна мова обслуговує певну історичну спільність людей (плем’я, народність, націю) і разом з тим є одним із різновидів мови людства в цілому. Кожна окремо взята мова могла б обслуговувати не тільки свій етнос, але й усю людність Землі. Приклади такого поширення окремих мов справді є. Скажімо, південноамериканський континент майже повністю посіли іспанська й португальська мови, північноамериканський – англійська, частково французька, австралійський – англійська і т.д. У сучасному світі поширюється соціальна двомовність, тобто цілі народи володіють гне тільки рідною, але й вивченою мовою.

Поєднання національного й інтернаціонального в кожній мові визначає дві її найважливіші якості:

1) будь який текст, представлений однією мовою, може бути адекватно переданий засобами іншої мови;

2) кожна мова містить специфічні слова і категорії, які служать для передачі понять, пов’язаних з особливостями культури народу-носія.

На перший погляд, ці два положення суперечать одне одному: якщо в кожній із мов існують слова і категорії, що передають поняття, специфічні для даної культури, то чи можна досягти адекватності при перекладі з мови на мову? Однак ця суперечність знімається завдяки тому, що кожна мова при належному ступені її розвитку може за допомогою інших слів і форм описати поняття, які не властиві культурі народу-носія. Ще ширше національна специфіка кожної мови виступає у значеннєвій мотивації слів, в особливостях слів утворювати переносні значення, в природі загальномовних образів.
Скажімо нім. Ratte “пацюк” означає миловидну жінку, а спільнокореневе англ. rat (теж “пацюк”) – зрадника; нім. Schaf “вівця” переносно передає значення укр. баран, тобто “дурень”, а англ. sheep – “боязлива людина”. Богохульні прокляття, дуже сильні в німецькій мові, не справлять при їх перекладі ніякого враження на східного слов’янина. Для деяких народів Азії і Африки верблюд є мірилом жіночої краси, тому вислів верблюжі очі в орієнтальній поезії є поетичним. Для українця, росіянина, білоруса осел є символом упертості, що межує з дурістю, а для тюркомовних народів Середньої Азії – зразком витривалості, працездатності.

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки