Люди говорять різними мовами. Пх нараховується приблизно 6 тисяч. На жаль, філологи попереджають, в XXI столітті щонайменше 40% цих мов вимеруть. А це страшенна втрата для людства, бо кожна мова, це геніальний прояв людського духу, унікальне бачення нашого світу. Справа в тому, що 95% тих шести тисяч мов охоплюють дуже малу частину світового населення. За даними ЮНЕСКО, ними розмовляють всього 4% людства.

Дейвид Кристал, один із світових експертів з питань мов, автор книги “Мовна смерть” вважає, що мовна різноманітність це унікальна річ, і втрата кожної мови, збіднює наш світ.

Мовна різноманітність – це еквівалент людської різноманітності. Людство зазнало такого успіху на цій планеті, завдяки тому, що воно спроможне пристосуватися до найрозмаїтіших обставин. Я думаю, що мова, це інтелектуальний еквівалент наших біологічних можливостей. Дуже важливо, щоб наш розум весь час працював, і один шлях, яким можна це здійснити є через мову – це подивитися, як кожна мова по різному охоплює бачення світу. Що разу, коли втрачаємо якусь мову, ми втрачаємо унікальне бачення світу.

21 лютого відзначається Міжнародний День рідної мови. Це відносно молоде свято – до календарів усього світу воно ввійшло тільки у 1999 році. І в
Україні воно також лише почало писати свою історію, хоча сама проблема української мови на українських землях нараховує кілька століть. Де і коли народилася традиція Міжнародного дня рідної мови?

історія свята, на жаль, має дуже трагічне начало. Себто, святкуємо ми цей день з присмаком гіркоти. 21 лютого 1952 року у Бангладеші влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання в країні бенгальської мови. Відтоді цей день у Бангладеші став днем полеглих за рідну мову. Минуло багато років. Аж у жовтні 1999 року на Тридцятій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було запроваджено Міжнародний День рідної мови, а починаючи з 21 лютого 2000 року, цей день відзначають і в нас.

На жаль, ми маємо дуже трагічні паралелі з нашою історією. Тільки якщо про події в Бангладеші ми вже знаємо добре, то про події з нашої історії нам доводиться ще багато чого розповідати і відкривати. 1951 року студенти
Харківського університету виступили проти складання іспитів російською мовою. 33 найактивніших розстріляли, 800 репресували. Отож, чи ми святкуємо, чи ми тризнуємо – це, мабуть, риторичне запитання ініціативою відзначати свято рідної мови вийшли у Львові ще в 1998 році.
Тоді Ірина Фаріон разом зі студентами Інституту архітектури Львівської політехніки до Дня української писемності, що відзначається 9 листопада, в
День Нестора-літописця, організували першу виставку плакату на тему
“Передамо нащадкам наш скарб – рідну мову’’.

І цього року, готуючись до Дня рідної мови також силами студентів
Львівської політехніки були виготовлені тематичні плакати і розклеєні по місту. Однак цього разу виставка студентських плакатів, спрямованих проти засилля російської мови, була піддана критиці з боку Російського молодіжного братства, яке звинуватило організаторів у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. До кого насамперед виставка звернена – до національних меншин чи російськомовних українців, чи загалом до всіх громадян України?
Ми сповідуємо дуже просту ідеологію – ідеологію твердого егоїзму. Не апелюємо до самих себе, бо нічого ціннішого для кожної людини, ніж вона сама, безперечно, немає. Тому ми апелюємо до тих, напевно, 3,5 мільйонів українців, які назвали себе українцями, але за рідну мову визнали мову російську.

Ірина Халупа
Питання статусу української мови в Україні дуже часто є абсолютно незрозумілим для європейських чи американських аналітиків, котрі досліджують ситуацію на пострадянському просторі. З якого дива ця мова продовжує де-факто залишатися упослідженою в незалежній Українській державі? Чому в медіа-просторі абсолютно домінує зовсім інша мова? На яких підставах тих, хто віддає перевагу всьому українському, їхні опоненти досі лають “українськими націоналістами”, вживаючи цей термін у негативному сенсі? І так далі.

Більше того: у сфері мовних проблем чимало загадок і для частини українських громадян. Особливо тих, хто вірить цифрам, якими маніпулюють певні видання та автори. От і відбувається зміщення понять, яке резонує за межами України. Тим часом наука дає недвозначні факти й оцінки чинної в
Україні мовно-культурної ситуації.
Сергій Грабовський

Тим часом наукові дані – і статистичні, і соціологічні – говорять зовсім інше. За вислідами Всеукраїнського перепису населення, 67,5% українських громадян назвали українську своєю рідною мовою. А за результатами всеукраїнського опитування, проведеного на початку 2004 року Фондом
“Демократичні ініціативи” і Центром “Социс”, 56% респондентів розмовляють удома переважно українською.

Меншу кількість тих, хто спілкується українською, порівняно із тими, хто визнав її рідною, етнопсихологи пояснюють передусім силою звички, яка лишилася у багатьох з радянських часів. Та за будь-яких обставин 2/3 громадян України ставлять українську мову у коло своїх чільних життєвих цінностей – адже саме це, на думку науковців, і позначає поняття “рідна мова”.

Полишимо осторонь питання, яка частина громадян України назвала б рідною мовою українську, якби, скажімо, україномовні книги завдяки розумній податковій політиці уряду сягали б не 5% обсягів українського ж книжкового ринку, як зараз, а хоча б 50%, не кажучи вже про 67,5%, що було б цілком логічним.
Іван Дзюба

Права людини й права нації – єдина і неподільна проблема. Дрібнити її на
“пріоритети” – таке ж саме безглуздя, як дрібнити права людини на окремі з цих прав і їх ставити наріжним каменем будови свободи. Примусова національність так ж огидна, як і примусовий шлюб. Можеш зрікатися націй, до якої очужів, або просто тихо й спокійно відійти в бік. Можеш долучитися до іншої нації, яку полюбив, або в якій тобі зручніше жити, чи вигідніше.
Але при цьому не напускай ідеологічного туману, будь чесний. Не запевняй, що ти належиш уселюдськості. Ти належитимеш до конкретної нації, суспільства, держави.

Найбільш фальшивим з усіх “общєчєловєков” мені видаються наші українські російської “закваски”. Вони ті ж самі “русотяпи”, тільки з трохи
“благороднішою” фразеологією, адже їхня взагалі людяність зводиться до гордовитого дистанціювання від світу української духовності і до егоїстичної втечі від тяжких проблем українства в світ російської культури, але без справжнього укорінення у ній і без життєвого зобов’язання перед нею. Зате з деякою “припудреністю” приблизними поняттями з євроатлантичного світу.

А світи інших культур “общєчєловєку” такі ж чужі й далекі, як і будь-якому
“русотяпу”. Його свідомість зосереджена на відштовхуванні, а не на засвоєнні – на відштовхуванні від українства. От саме в цьому і полягає зловредність “общєчєловєка”. Він хоче паралізувати піднесення конкретних культур, тобто реальне творення загальнолюдськості, паразитуючи на чужих результатах. Він завжди пристає до сильнішого супроти слабшого. Він топче слабшого в ім’я свого “общєчєловєчєства”.

Році у вісімдесят другому у Львові виходила молодіжна газета, яка називалася “Ленінська молодь” І працювали в ній на той час нині славні і відомі письменники і поети, а тоді – журналісти-початківці. Серед них був, до речі, і Володимир Яворівський, і був поет Богдан Стельмах – той самий, що писав вірші на музику Ігора Білозіра, автор знаменитого “Перевесла”, “
Маминої світлиці” і десятків інших чудових українських пісень.

Ірина Халупа

Одного разу Богдан Стельмах увійшов в кабінет редактора газети і поклав на стіл заяву. “Прошу звільнити мене з роботи в цій газеті, бо я стомився.” Я чомусь сьогодні пригадала цю історію, бо я стомилася від зрусифікованого
Києва. Якби-то можна було покласти комусь на стіл заяву: “Прошу звільнити мене від русифікації, бо я стомилася”. А тоді встати і піти. І опинитися десь у львівському центровому провулку на початку дев`яностих. Зустріти покійного Ростислава Братуня у рукавичках, у елегантному капелюсі, який у
Львові завжди підносять при зустрічі, і почути його “Доброго здоров`ячка, прошу пані”.

Або зустріти на трамвайній зупинці самого Людкевича, який ще донедавна носив зверху на черевиках галоші і знімав їх обов`язково, коли заходив у трамвай. Або сісти в таксі і почути приблизно таке... До речі, мушу вам розповісти цю історію. Отож їду в таксі. Рік, може, вісімдесят п`ятий.
Львів. Таксівки – дефіцит. Тому шофер підбирає на шляху ще й інших пасажирів. Зупиняє машину дівчина:

- На вокзал подвезете?

- Куди? Куди? – перепитує таксист.

- Я же сказала – на вокзал.

- Та якби ти по-українськи, то я б відразу і зрозумів.

- А у нас в Кієвє только деревенскіє говорять по-украінски! – відповідає претендентка у пасажирки.

- А у нас у Львові, знаєш, лише... не говорять по-українськи, - роззлостився шофер і натиснув на газ.

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки