Предыдущая страница реферата | 2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12 | Следующая страница реферата

У наступному, четвертому розділі “Листів” В. Липинський остаточно пристає на громадянське розуміння нації, поєднуючи громадянство з такими національними ознаками, як територія, держава, закон.[75] Тобто не саме спільне проживання на якійсь території робить людей нацією, а бажання мати на ній свою окрему державу: “З цієї свідомості і цього хотіння родиться патріотизм: любов до своєї землі, до своєї Батьківщини і до всіх, без виїмку, її мешканців. Патріотизм – свідомість своєї території, а не сама територія – лежить в основі буття і могутності держав”.[76]

Оскільки громадянство є атрибутом існуючої держави, то напрошується висновок, що націотворенню обов’язково має передувати державотворення, тобто обидва процеси розділенні в часі. Націологічна концепція В. Липинського передбачає взаємозв’язок цих понять, що грунтується на синхронному їх розвиткові. З одного боку, нація в його уяві – це продукт складних взаємостосунків держави і громадянства. Водночас “нація – це реалізація хотіння до буття нацією”. Виведена В. Липинським взаємозалежність між нацією і громадянством передбачає, що умовою появи нації не обов’язково може бути вже створена держава, а хоча б прагнення до неї, те, що сам він називав “національними аспіраціями”: “Якщо національні аспірації репрезентовані на даній території тільки такими громадянськими силами, які не в стані завоювати собі на своїй території політичну владу і створити на ній власну державу, або не здатні оцими своїми аспіраціями до такого завоювання іншій, політично дужчій, місцевій силі допомогти, то така нація перебуває в стадії недорозвиненій, в стадії виключно ідеологічній, яку треба називати народністю, а не нацією”.[77]

Для нас цей вислів важливий наголосом на тому, що ознакою наявності нації обов’язково має бути політизований стан населення певної території. Причому політизація мусить мати своїм втіленням не просто ідеологізацію , а реальну політичну дію, яка в ідеалі має завершитися державотворенням.

В. Липинський, до речі, не позбувся повністю етнологічного підходу до визначення нації. Зокрема, він бідкався на “неусталеність раси” населення України і це вважав однією з причин її бездержавного стану: “Споконвічний брак расової єдності серед тієї людської громади, що живе на українській землі, сполучений з невиховуванням її в напрямі розвитку єдності політичної, спричинився до того, що основною прикметою українських людей є повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків”.[78] Але й долати цю хибу (хай вона і була “вітряком”, породженим реліктами етнологічних уявлень) В. Липинський пропонував не расовою нівеляцією населення, а визнанням національної приналежності за всіма громадянами незалежно від їхніх расових ознак.

“Територіальна” концепція нації В. Липинського по суті своїй є концепцією “етатистською”. Причому серед ознак нації він виділяв не тільки наявність держави, а й політичні дії для її здобуття. Збиральною ознакою нації, на наш погляд, можна визначити політизацію населення на грунті спільних суспільно значимих цілей, серед яких найважливішою є здобуття державного статусу.

Еволюція націологічних поглядів В. Липинського видається одним із аргументів на користь типологізації націй, у якій виділяються лише два типи – моно- і поліетнічна нації. У визначенні державотворчого субстрату він йшов від етнографічної маси до поліетнічного населення. Тобто такі ознаки нації, запропоновані ним, як національні аспірації, політична боротьба за державність, територіально-державне громадянство вчений застосував і до того, й до іншого субстратів. Те, що може бути розцінене як взаємозаперечення у націологічних поглядах В. Липинського, насправді відбиває врахування ним історичних реалій, коли одні й ті самі націоформуючі ознаки можуть бути притаманні й етнічно гомогенному, й етнічно гетерогенному населенню.

Націю полікультурного типу становлять сучасні етнічні українці, чия ідентичність не збігається з якоюсь однією мовно-культурною орієнтацією. Однак полікультурність української етнічної нації, як і поліетнічність населення України загалом, не заперечують того, що національне самовизначення українців 1991 року було самовизначенням насамперед титульної нації. Участь інших етнічних сегментів полягала тоді у виявленні солідарності з нею.[79] З іншого боку, ця обставина не може бути аргументом для консервування суто етнічного розуміння української нації, особливо в очах неукраїнських етнічних груп, які у більшості підтримали прагнення українського етносу, тобто стали разом з ним на шлях спільної політизації та етатизації.

Становлення єдиної нації на основі багатьох етнічних компонентів не має якогось одного зразка. В різних випадках вирішальну роль відігравало багато чинників, але завжди поліетнічні і полікультурні нації відрізнялися, з одного боку, збереженням у їх компонентів окремої етногрупової ідентичності, а з іншого – виникненням ідентичності, спільної для їх усіх. Феномен подвійної ідентичності став постійним супутником усіх багатоетнічних націй, історична витривалість яких визначалася якістю формули такої подвійної ідентичності, її збалансованістю і компромісністю.[80]

Пошук такої формули для українських громадян утруднений складними історичними обставинами, етнорегіональною різницею, протилежними ідеологічними, конфесійними уподобаннями різних груп населення, зовнішніми чинниками тощо, дія яких робить перспективу формування української поліетнічної нації поки що досить невизначеною. Певною мірою прояснити стан формування загальнонаціональної ідентичності в Україні можна, придивившись до ситуації у тих сферах суспільного життя, де зосереджено головні проблеми міжгрупових взаємин.[81]

Насамперед необхідно придивитися до стану ідентичності української етнічної нації. Очевидно, що ця ідентичність переживає кризу і тим самим мусить полегшувати виникнення ідентичності української полікультурної нації. Втім, будь-яка криза має своєю альтернативою одужання і зміцнення суб’єкта, який кризу переживає. Криза ідентичності української етнонації – вияв загальної суспільної кризи. Подолання її залежатиме від інтеграції різних етнокультурних компонентів у єдиний самоусвідомлений соціум. Великою мірою успіх цієї інтеграції залежатиме від запобігання етнічним та конфесійним конфліктам. А це, у свою чергу, потребує повного знання про причини і чинники, що можуть спровокувати конфлікт такого роду.

Споріднена проблема — забезпечення стабільного політичного розвитку в країні, створення і підтримання умов національної інтеграції, зокрема такої неодмінної умови, як державний суверенітет. Хоча міжетнічні конфлікти – справа внутрішньодержавна, але це не означає, що на її вирішення не можуть впливати зовнішні чинники. Досвід розв’язання кримськотатарської проблеми, яка суттєво перешкоджає інтеграції кримського соціуму, а відтак і всього українського соціуму, доводить позитивний вплив, що його здатні справляти міжнародні організації на узгодження спірних питань, які можуть виникати між етногрупами. Ідентичність полікультурної нації визначається спільною національною свідомістю, компонентами якої є спільна історична пам’ять, а також сукупність уявлень про своє історичне призначення, про свою стратегічну мету і перспективні завдання, тобто так звана національна ідея.[82]

Зрозуміло, що проблеми такого роду потребують тривалих комплексних досліджень силами великих наукових колективів. Всебічне вивчення аспектів процесу національної інтеграції в Україні з позицій різних наукових дисциплін ще тривалий час залишатиметься однією з найактуальніших проблем українського суспільствознавства.

Проаналізувавши теоретичне бачення націй, як політичних так і етнічних в полікультурних суспільствах, різними дослідниками, хотілось би звернути увагу і на засади формування світових політичних націй. Про сучасний стан як української, так і світових політичних націй буде іти мова у третьому розділі. Зараз же маємо на меті дати коротку характеристику початків становлення всесвітніх великих націй, політичних націй.

Особливу увагу при розгляді даного питання заслуговують дві найпотужніші та найвизначніші нації світової історії, а саме – Еллінська та Римська політичні нації.

Греки (елліни) – один з найдавніших етносів у світі, спадкоємність та неперервність у розвитку якого спостерігається принаймні протягом останніх 4-4,5 тисяч років. Саме греки дали класичний приклад етнічного підходу до формування політичної нації. Такий підхід набуває особливого значення і в тому контексті, що він органічно був поєднаний із засадами демократії – цього величного принципу громадського співжиття давніх греків і, наразі, сучасного людства.

Зародком громадянського життя в античному світі був старогрецький поліс. Старогрецький поліс був єдністю міста, громадянської общини і держави. Але неодмінно треба зауважити, що всі ці елементи становлять не тільки єдність, але й мають відносну самостійність і принципово відмінні функції в обріях полісної структури. Більше того, функції полісу як міста і як держави постають другорядними, підпорядкованими серцевині його внутрішнього змісту—громадянській общині, або цивільній громаді. Про це свідчить історична практика та суспільна думка тієї доби.[83]

Для старожитньої ментальності поліс уявлявся перед усе як певний гурт, або належним чином організована спільнота людей. Саме таку думку підтверджує Фукидід коли пише, що “поліс—це люди, а не мури і не порожні кораблі”. Суголосне твердження про те, що поліс є передусім колективом громадян зустрічаємо у Аристотеля. У розвиток цією тези він тільки уточнює: “Поліс є спільнота вільних людей”.[84]

Разом з тим, антична суспільно-політична думка ніколи не відокремлювала поліс як колектив від матеріальних умов його існування, а розглядала його саме як єдність громадянської спільності з матеріальними умовами, що забезпечували її функціонування. Тому, мабуть, визнання полісу як одного з типів громади, як цивільної громади, є цілком слушним. Але, в такому разі, перш за все постає питання про те чим цивільна громада, чи громадянська община принципово відрізняється від іншого типу громад (родової, сусідської, територіальної і таке інше).

Саме грецька держава почала запроваджувати найперші риси та, визначальні на майбутнє, особливості демократії, демократичного режиму. Традиції первісної демократії справили значний вплив на античну демократію. Яскравим прикладом античної демократії була Афінська республіка, яка являла собою:

колективістську форму демократії, оскільки індивід легко ідентифікував себе з полісом і відчував себе вільним в якості органічної частки єдиного цілого. В суспільстві не існувало чіткого поділу на суспільну і приватну сферу. Держава була гомогенна (однорідна в класовому, етнічному, релігійному відношеннях);

обмежену демократію, бо до політичної діяльності допускалися лише вільні громадяни-чоловіки; раби, жінки не розглядалися як суб'єкти політики;

в афінському полісі панувала пряма демократія, головним інститутом влади якої були Народні збори;

до певної міри афінську демократію можна назвати соціальною, оскільки створювалися сприятливі умови для забезпечення участі громадян в управлінні державою, тобто за рахунок використання праці рабів громадяни мали вільний час, незаможні отримували підтримку з державної казни платню за відвідування громадських заходів. [85]

Взагалі, слово демократія – дуже давнє грецьке слово. Йому понад дві з половиною тисячі років. Та все одно, кращого способу управляти державою, якщо вірити такому знавцю, як Уїнстон Черчілль, люди не придумали. Слово демократія — народилося зі сполучення двох слів: “демос” і “кратейя”. “Демос” — “народ”, “громадяни” (“епідемія” — загальне захворювання), а “кратія” — Влада”, “сила”. Разом — влада громадян поліса. Що трохи різниться від народовладдя, як ми цей термін нині розуміємо. Кожне маленьке місто в Давній Греції складалося з багатьох (поллой) громадян, звідси його назва: “поліс”. Місто-держава. Середній розмір такої держави — кілька тисяч громадян. Тому “демос” — це не просто народ узагалі, а громадяни — люди, які мають право голосу. У полісі всі громадяни зобов’язані були брати участь у політиці — управлінні полісом. Як це в них виходило? По-перше громадян було небагато і вони могли всі разом зібратися, по-друге, на них працювали варвари — не греки. Раби вивільняли їм час для політики, полеміки та риторики. Однак за такої всенародної (всегромадянської) участі антична демократія давала збої. До речі, сам Платон був не в захваті від такого державного устрою. Про це ж свідчить і давньогрецьке поняття “народний вождь”, буквально: “демагог”. Уявити, щоб у наш час усі державні питання прямо вирішувалися на загальній сходці громадян — дуже складно. Хіба що за допомогою референдумів, але й тут думка населення більше залежить від уміло поставлених запитань. [86]

Якщо звернутись до грецької традиції то помітимо, що вона виводила поняття громадянина з поняття полісу, громади. Згідно з нею, як ціле завжди мусить передувати частині, так поліс передує родині і кожному окремому індивідові. Тому Аристотель схиляється до функціонального визначення, підкреслюючи, що громадянами можна і необхідно вважати тих, хто бере участь у суді і народних зборах. Вияснити хто ж може брати участь у цих громадянських інституціях, допоможе розкриття суті відносин власності.

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: реферат машины, права человека реферат, дипломная работа.



Предыдущая страница реферата | 2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12 | Следующая страница реферата

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки