Конфуціанство

Реферат

Выконав студент групи РКК 07 а Таперік Р. Ю.

Донецький національний технічний університет

Донецьк 2008

Витоки конфуціанства і його історичний розвиток

Всі особливості системи вірувань і культів в стародавньому Китаї зіграли величезну роль в становленні основ традиційної китайської цивілізації: не містика і метафізичні абстракції, але строгий раціоналізм і конкретна державна користь; не емоційне загострення пристрастей і особистий зв'язок індивіда з божеством, але розум і помірність, відмова від особового на користь суспільного; не духівництво, що направляє емоції віруючих в русло, що звеличує бога і що підсилює значення релігії, але жерці чиновники, виконуючі свої адміністративні функції, частиною яких були регулярні релігійні відправлення. Всі ці специфічні особливості системи цінностей, що складалася в шансько-чжоуськом Китаї, за тисячоліття, що передувало епосі Конфуція, підготували країну до сприйняття тих принципів і норм життя, які назавжди увійшли до історії під найменуванням конфуціанства. Суть їх вже тоді, задовго до Конфуція, зводилася до ослаблення ірраціонального почала релігії і звеличенню раціонального початку етики, до підпорядкування релігійно-етичних норм вимогам соціальної політики і адміністрації.

Не зв'язок типу «бог – особа», пряма або опосередкована фігурою жерця, богослова, як це було характерне для інших релігій, а зв'язок принципово іншого типа: «Небо як символ вищого порядку - земне суспільство, засноване на чесноті», опосередкована особою правителя, що осяяв небесною благодаттю, була імперативом стародавнього Китаю. Цей імператив, стократно посилений конфуціанством, визначив на тисячоліття важливі сторони життя Китаю, включаючи структурну міцність держави і суспільства і обмеження ролі особи з її емоціями і пристрастями.

Конфуцій. Конфуцій (Кун-цзи, 551-479 до н. э.) народився і жив в епоху великих соціальних і політичних потрясінь, коли чжоуській Китай знаходився в стані важкої внутрішньої кризи. Влада чжоуського правітеля-вана давно слабшала, хоча номінально він продовжував вважатися сином Неба і зберігав свої функції первосвященика. Руйнувалися патріархально-родові норми, в жорстоких усобицях гинула родова аристократія, на зміну їй приходила централізована влада правителів окремих царств, що спиралися на адміністративно-бюрократичний апарат, що складався навколо них, з незнатних службовців чиновників. Як виявляється із старокитайської хроніки Чуньцю, що за традицією приписується самому Конфуцію і що охоплює події VIII-V вв. до н. э., правителі і їх родичі, аристократи і сановники в нестримній боротьбі за владу, вплив і багатство не зупинялися ні перед чим, аж до безжального знищення рідних і близьких. Крах стародавніх засад сімейно-кланового побуту, міжусобні розбрати, продажність і пожадливість чиновників, біди і страждання простого народу - все це викликало різку критику ревнителів старизни. Об'єктивна обстановка спонукала їх виступати з новими ідеями, які можна було б протиставити пануючому хаосу. Проте для того, щоб це заперечення сучасності мало моральне право на існування і придбало необхідну соціальну силу, воно повинне було спиратися на визнаний авторитет. Конфуцій знайшов такий авторитет в напівлегендарних зразках глибокої старовини.

Прагнення спиратися на стародавні традиції і тим самим впливати на сучасників в бажаному напрямі знайомо історії всіх суспільств, це свого роду загальносоціологічна закономірність. Проте особливістю конфуціанства було те, що в його рамках це природне прагнення було гіпертрофовано і з часом перетворилося мало не на самоціль. Пріоритет перед старовиною, що ідеалізується, коли правителі відрізнялися мудрістю і умінням, чиновники були безкорисливі і зраджені, а народ благоденствував, через декілька століть після смерті філософа став основним і постійно діючим імпульсом суспільного життя Китаю. Виступивши з критикою свого віку і високо ставлячи століття минулі, Конфуцій на основі цього зіставлення створив свої ідеал довершеної людини - цзюнь-цзи.

Основи віровчення і культу конфуціанства

Культ предків і норми сяо. Йдеться про куксу предків - як мертвих, так і живих. Значно змінивши зміст і форми цього культу, відомого в своїх основних рисах чи не всім народам («Шануй батька і матерь свою», - сказано в Біблії), конфуціанство додало йому глибокий сенс символу соціального порядку і перетворило його на щонайперший обов'язок кожного китайця, універсальну і загальну норму поведінки. Саме з цією метою Конфуцій розробив вчення про сяо, синову шанобливість.

Сяо, як вважав Конфуцій, - це основа гуманності. Бути шанобливим сином зобов'язаний кожен, а особливо - людина грамотна, утворена, гуманна, прагнуча до ідеалу цзюнь-цзи. Сенс сяо, як його тлумачить Ліцзі, - служити батькам чи за правилами, поховати їх чи за правилами і приносити їм жертви чи за правилами. Згідно цим правилам, детально і докладно розтлумаченим в Ліцзі, шанобливий син повинен все життя предайно піклуватися про батьків, прислужувати і догоджати їм, бути готовим на все в ім'я їх здоров'я і блага, шанувати їх за будь-яких обставин. Навіть якщо батько недобродійний, якщо він лиходій, злодій або вбивця, шанобливий син зобов'язаний лише покірливо перестерігати батька, принижено просити його повернутися на дорогу чесноти. У середньовічному Китаї вважалося нормальним і навіть заохочувалося законом, що син не сміє свідчити проти батька, що знову-таки сходить до Конфуція, який якось в полеміці заявив, що прямота і чесність не в тому, щоб зрадити батька, а в тому, щоб покрити його, навіть якщо він «вкрав барана».

Культ синової шанобливості з часом досяг в Китаї загального визнання, став нормою життя, а видатні приклади сяо, зібрані в збірці «24 зразка сяо», перетворилися на об'єкт захоплення і наслідування. Ось декілька зразків сяо з цієї збірки: бідняк, що продав сина, щоб нагодувати вмираючу з голоду матір, знаходить в городі судину із золотом і написом «за твоїм сяо»; восьмилітній хлопчик в літні ночі не відгонить від себе комарів - хай вони краще жалять його, а адже то стануть турбувати його батьків; шанобливий син в голодний рік відрізував від себе шматок тіла, щоб зварити бульйон для батька, що ослабів; добродійний ханьській імператор Вень-ді під час трирічної хвороби матері не відходив від її ложа, особисто готував їй їжу і пробував ліки, що все призначалися їй. Ці і багато інші аналогічні розповіді покликані були з дитинства виховувати в шанобливому сині готовність до самопожертвування в ім'я культу предків.

Культ сім'ї і клану. Конфуціанський культ предків і норми сяо сприяли розквіту культу сім'ї і клану. Сім'я вважалася серцевиною суспільства, інтересам сім'ї надавалося набагато більше значення, ніж інтересам окремо взятої особи, яка розглядалася лише в аспекті сім'ї, крізь призму її вічних - від далеких предків до віддалених нащадків - інтересів. Сина, що підріс, одружували, дочку видавали заміж по вибору і рішенню батьків, причому це вважалося настільки нормальним і природним, що проблема любові при цьому зовсім не вставала. Любов, тобто щось особисте і емоційне, завжди знаходилася в зовсім іншій площині, на невимірний нижчому рівні, ніж інтереси сім'ї, що вважалися категорією високого морального боргу (и). Любов могла прийти після браку, могла і не приходити зовсім (чоловіки із спроможних сімей могли компенсувати її відсутність вибором собі наложниці на смак - цьому дружина не мала права перешкоджати, хоча на практиці траплялося по-різному). Але це ніколи не заважало нормальному існуванню сім'ї і виконанню подружжям свого усвідомленого соціально-сімейного боргу, який виражався знову-таки в дотриманні інтересів сім'ї, тобто в народженні дітей, перш за все синів, покликаних продовжити рід, зміцнити позиції сім'ї в століттях.

Звідси - постійна тенденція до зростання сім'ї. Велика нерозчленована сім'я (та сім'я, яку мав на увазі Конфуцій, коли він порівнював її з державою) існувала і до Конфуція, але по перевазі серед знаті. Конфуціанство своїм культом предків і сяо створило додаткові стимули для її небувалого розквіту: за наявності хоч би хоч трохи сприятливих економічних можливостей прагнення до сумісного мешкання близьких родичів ставало вирішальним імпульсом і різко переважало над сепаратистськими тенденціями. В результаті великі сім'ї, що включали декілька дружин і наложниць голови сім'ї, чимале число одружених синів, безліч внуків і інших родичів і домочадців, стали вельми поширеним явищем впродовж всієї історії Китаю (спосіб життя одній з них добре описаний в класичному китайському романі «Сон в червоному теремі»). Такі сім'ї ділилися звичайно лише після смерті батька, а то і обох батьків. Старший син займав місце голови сім'ї і одержував велику частку спадку, у тому числі і будинок з храмом предків, тоді як решта частини загального майна ділилася порівну між всією рештою синів. Все нові сім'ї, засновані молодшими братами (а кожний з них ставав главою свого, бічного по відношенню до головного, культу предків), протягом тривалого часу продовжували знаходитися залежно від старшого брата, що був тепер главою основної лінії культу, загального для всього клану. Виникав могутній розгалужений клан родичів, що міцно трималися один за одного і населяли деколи ціле село, особливо на півдні країни, де клани бували найбільш сильні.

Зрозуміло, в рамках такого клану, у принципі, діяли всі ті ж соціально-економічні закономірності, що і в масштабах суспільства в цілому. Одні сім'ї за десятиліття ставали біднішими і приходили в занепад, інші, навпаки, могли розбагатіти, причому в цьому випадку до ним починали тяжіти збіднілі родичі і їх будинок ставав центром клану. Бідні родичі за дрібні подачки допомагали своєму розбагатілому родичу, а багатий господар клану вміло використовував сімейно-кланові традиції для безсоромної експлуатації їх праці. Виникала сімейно-кланова корпорація, в рамках якої верхи і низи були міцно спаяні як спорідненістю, так і традиціями, нормами кланової взаємодопомоги, заснованими все на тому ж культі предків і сяо.

Сила і авторитет цих корпорацій визнавалися владою, що охоче надавали їм рішення різних дрібних тяжб і внутрішніх сільських справ. І самі клани ревниво стежили за збереженням за ними цих прав. Символом їх кланової єдності був родовий храм предків з могильними і храмовими землями, відчужувати які вважалося неприпустимим. У ці храми в дні урочистих свят збиралися всі члени клану, часом сотні родичів. Після ритуальної частини на таких зборах розв'язувалися і ділові питання. Прийнято було виносити на суд родичів всі турботи, як цивільні і майнові, так і суто інтимні: не було нічого святого, свого, особистого, чого не повинні були б знати сім'я і клан.

І в сім'ї, і в суспільстві в цілому будь-який, зокрема впливовий голова сім'ї, важливий чиновник імператора, завжди був перш за все соціальною одиницею, вписаною в строгі рамки конфуціанських традицій, вийти за межі яких було неможливо: це означало б «втратити особу», а втрата особи для китайця рівносильна цивільній смерті. І якщо синки багатих батьків в молодості могли дозволити собі протринькати дещицю батьківських грошей в злачних місцях великих міст, то це бувало лише епізодом в їх житті, не більше. У принципі, відхилення від норми не допускалися, і ніякої екстравагантності, оригінальності розуму або зовнішнього вигляду китайське конфуціанське суспільство не заохочувало: строгі норми культу предків і відповідного виховання пригнічували егоїстичні схильності з дитинства. Людина з перших років життя звикала до того, що особисте, емоційне, своє на шкалі цінностей несумірно із загальним, прийнятим, раціонально обумовленим і обов'язковим для всіх. Розглянуті вище аспекти теорії і практики конфуціанства не вичерпують всього того, що включало це учення. Але саме ці найважливіші принципи соціальної політики і етики були головними в конфуціанстві, їм судилося зіграти вирішальну роль в долях Китаю.

Соціально-етичні погляди конфуціанства

Соціальний ідеал конфуция. Високоморальний цзюнь-цзи, сконструйований філософом як модель, еталону для наслідування, повинен був володіти двома найважливішими в його уявленні достоїнствами: гуманністю і почуттям обов'язку. Поняття гуманність (жень) трактуючи Конфуцієм незвичайно широко і включало безліч якостей: скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей і т.п. Жень - це високий майже недосяжний ідеал, сукупність досконалості, якою володіли лише стародавні; з сучасників Конфуції, включаючи і себе, вважав гуманним лише свого рано померлого коханого учня Янь Хуея. Проте для сьогодення цзюнь-цзи однієї гуманності було недостатньо. Він повинен був володіти ще однією важливою якістю - почуттям обов'язку (и), продиктованим внутрішньою переконаністю в тому, що слідує поступати саме так, а не інакше. Борг - це моральне зобов'язання, яке гуманна людина через свої чесноти накладає на себе сам. Почуття обов'язку, як правило, обумовлене знанням і вищими принципами, але не розрахунком. «Благородна людина думає про борг, низька людина піклується про вигоду», -учил Конфуцій. У поняття «и» тому включалися прагнення до знань, обов'язок вчитися і осягати мудрість стародавніх. Конфуцій розробив і ряд інших понять, включаючи вірність і щирість (чжен), благопристойність і дотримання церемоній і обрядів (чи).

Проходження всім цим принципам було обов'язком благородного цзюнь-цзи, який в збірці висловів Конфуція Луньюй визначається як людина чесна і щира, щира і безстрашна, усевидюща і розуміюча, уважна в мовах обережний в справах. У сумніві він повинен стримуватися, в гніві - обдумувати вчинки, у вигідному підприємстві - піклуватися про чесність; у юності він повинен уникати жадань, в зрілості - сварок, в старості - скупилося. Істинний цзюнь-цзи байдужий до їжі, багатства, життєвих зручностей і матеріальної вигоди. Всього себе він присвячує служінню високим ідеалам, служінню людям і пошуку істини. Пізнавши істину вранці, він «може спокійно померти увечері».

Таким чином, «благородна людина» Конфуція - це умоглядний соціальний ідеал, повчальний комплекс чеснот. Проте з часом і у зв'язку із зростанням авторитету Конфуція і його учення цей абстрактно-утопічний ідеал все більш ставав обов'язковим для наслідування еталоном, наблизитися до якого було справою честі і соціального престижу для кожного, і особливо для тих представників вищого стану учених-чиновників, професійних бюрократів-адміністраторів, які з епохи Хань (III в. до н.е. - III в. н. э.) стали управляти китайською конфуціанською імперією. До цього часу багато що в створеному Конфуцієм ідеалі змінилося.

Конфуцій цілком щиро прагнув створити ідеал лицаря чесноти, що боровся за високу мораль, проти тієї, що панувала навколо несправедливості. Але, як це нерідко трапляється, з перетворенням його учення в офіційну догму на передній план виступила не суть, а зовнішня форма, що виявлялася переважно в демонстрації відданості старизні, пошана до старшої, удаваної скромності і чесноти. Численні послідовники і шанувальники Конфуція, сліпа відданість яких кожному слову філософа теж неабиякою мірою сприяла перетворенню його учення в закостенілу догму, стали бачити в ідеалі цзюнь-цзи не стільки вираз внутрішньої цілісності і благородства, скільки зовнішнє оформлення благопристойності. У середньовічному Китаї поступово склалися і були канонізовані певні норми і стереотипи поведінки кожної людини залежно від займаного їм місця в соціально-чиновній ієрархії. Вони знайшли своє найбільш наочне віддзеркалення в тому, що звичайно іменується «китайськими церемоніями».

У будь-який момент життя, на будь-який випадок, в щасті і горі, при народженні і смерті, надходженні в школу або призначенні на службу - завжди і у всьому існували строго фіксовані і обов'язкові для всіх правила поведінки. У епоху Хань було складене докладне зведення цих правил зовнішньої чемності і церемоніала- трактат Ліцзі, компендіум конфуціанських норм, що мав обов'язкову силу впродовж двох з лишком тисяч років. Всі записані в цьому обряднике правила слід було знати і застосовувати на практиці, причому з тим більшим тщанієм, чим вище положення в суспільстві людина займала. Так вчення Конфуція про цзюнь-цзи, модернізоване і пристосоване до потреб централізованої імперії з її могутнім бюрократичним апаратом, стало однією з основ, на яких грунтувалася гігантська будівля китайської держави.

Соціальний порядок по Конфуцію. Конфуцій, відштовхуючись від сконструйованого їм соціального ідеалу, сформулював основи того соціального порядку, який хотів би бачити в Піднебесній: «Хай батько буде батьком, син - сином, государ - государем, чиновник – чиновником», тобто хай все в цьому світі хаосу і сум'яття стане на свої місця, всі знатимуть свої права і обов'язки і робити те, що їм покладено. Впорядковане таким чином суспільство повинне складатися з двох основних категорій: верхів і низів -тех, хто думає і управляє, і тих, хто трудиться і покоряється. Такий соціальний порядок Конфуцій і другий основоположник конфуціанства - Мен-цзи (372-289 до н. э.), як і всі їх послідовники, вважали вічним і незмінним, таким, що йде від мудреців легендарної старовини. Критерієм розділення суспільства на верхи і низи повинні були служити не знатність походження і тим більше не багатство, яке Конфуцій і Мен-цзи відверто зневажали, але тільки знання і чесноти, а точніше - ступінь близькості людини до ідеалу цзюнь-цзи.

Формально цей критерій відкривав шлях вгору для будь-якого, і сам Конфуцій гордився тим, що давав свої знання всякому, хто приносив «зв'язку сушеного м'яса», тобто платню за навчання. Фактично ж справа йшла багато складніше: стан чиновників було відокремлено від простого народу важковизначуваною перешкодою – «стіною ієрогліфів», тобто письменністю, яка і визначала соціальне положення і майновий ценз людини впродовж всієї історії Китаю. Вже в Ліцзі було спеціально обумовлено, чи (тобто церемонії, обряди) що не мають відношення до простолюддя і що грубі тілесні покарання не застосовуються по відношенню до грамотіїв. Правда, удачливі вихідці з низів, оволодівши грамотою, могли зробити кар'єру і опинитися вгорі. Але у принципі це нічого не міняло: здобувши освіту і конфуціанське виховання, будь-хто ставав опорою того порядку, до незмінності якого закликало саме учення.

Кінцевою і вищою метою управління Конфуцій і Мен-цзи проголошували інтереси народу. Конфуцій суворо засуджував свого колишнього учня Цю, що став міністром, за непомірні побори з селян («Він не мій учень!»). Мен-цзи учив, що з трьох найважливіших елементів держави на першому місці стоїть народ, на другому - божества і лише на третьому - государ. Проте ті ж апостоли конфуціанства були глибоко переконані в тому, що самому народу його власні інтереси незрозумілі і недоступні і що без постійної батьківської опіки освічених конфуціанців-управителів він обійтися ніяк не може: «Народ слід примушувати йти належним шляхом, але не потрібно пояснювати, чому» (Луньюй, гл. VIII).

Однієї з важливих основ соціального порядку, по Конфуцію, була строга покора старшим. Будь-який старший, будь то батько, чиновник, нарешті, государ, - це беззаперечний авторитет для молодшого, підлеглого, підданого. Сліпа покора його волі, слову, бажанню - це елементарна норма для молодших і підпорядкованих як в рамках держави в цілому, так і у рядах клану, корпорації або сім'ї. Не випадково Конфуцій нагадував, що держава - це велика сім'я, а сім'я -малое держава. Цим порівнянням підкреслювався не тільки патерналізм усередині суспільства, але і той лад сімейного життя, який реально існував і зберігався в старому Китаї аж до недавнього часу: основа сім'ї - беззаперечна покора молодших старшим, дітей батькам.

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: диплом на заказ, реферати, докладная записка.



1  2  3 | Следующая страница реферата

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки