Предыдущая страница реферата | 1  2  3  4  5  6  7  8 | Следующая страница реферата

1784 року російський уряд скасував козацький устрій України. Замість 10 козацьких полків зорганізовано 10 карабінерних, по 6 ескадронів у кожному. З них складався окремий корпус — “Малоро­сійська кіннота”. Але реформа ця не була доведена до кінця, і ка­рабінерні полки зберегли рештки територіальної організації, а голов­не — в них була українська старшина. У російській армії карабінерні полки являли собою майже автономну організацію.

Карабінерні полки в Україні зберігали багато рис старої україн­ської козацької організації. Рядовий склад здебільшого становили козаки старого полку, командний склад — здебільшого колишня пол­кова та сотенна старшина.

У Стародубському полку першим командиром був полковник І. Максимович, унук мазепинця. Його змінив у 1789 році полковник М. Миклашевський, правнук мазепинця."

Сама реформа — перетворення козацьких полків на регулярні — викликала велике незадоволення старшинської маси та рядового ко­зацтва, особливо, коли року 1788 полки поділено: Стародубський, Чернігівський, Ніженський, Київський та Глухівський залишено як “важкокінні”, а Переяславський, Лубенський та інші стали “легко-кінними”.

Незадоволення в Україні заміною карабінерними полками ко­зацьких було так велике, що під час війни з Туреччиною постала думка про поновлення козацьких полків. Року 1788 В. Капніст подав Катерині II проект, що мав назву; “Положение, на каком может быть набрано и содержано войско охочих козаков”. Це було б, на думку В. Капніста, окреме, фактично не зв'язане з російською армією козаць­ке військо з добровольців з командою, що складалася б із старшин-українців, обраних козаками.

Проте, не зважаючи на тяжкі зовнішні умови — бо тільки що поча­лася знову війна з Туреччиною — О. Безбородько переконаний про­тивник гетьманату, висловився з цього приводу негативно: окремішність українського війська та виборність уважав він за речі небез­печні. У той же час Г. Потьомкін, намісник Південної України, вва­жав цей проект дуже корисним і радив взяти за зразок Донське вій­сько. Катерина II також прихильно поставилася до проекту, споді­ваючись, що до козацького війська можуть приєднатися втікачі до Правобережної України. Але реалізація плану була перенесена на Південну Україну, і в січні 1790 року Потьомкіна проголошено “Ве­ликим Гетьманом козацьких Катеринославських та Чорноморських військ”. Це було не те, чого хотіли Капніст та його однодумці."

Ліквідація українських установ та полків робила величезний переворот у соціальних відносинах України. Десятки урядовців і старшин, що мали впливові посади, звільнено. Більша частина з них дістали значні пости в нових уже, російських, установах і змінили українські ранги на російські, відповідно до “Табелі о рангах” Петра І. Полковники стали бригадирами. Дехто із старшин зробив при цьо­му велику кар'єру вже в Росії або в російських установах України. Полковник Київський Олександер Безбородько, син видатного гене­рального писаря, зробив надзвичайну кар'єру: він став секретарем Ка­терини II, а за Павла — найяснішим князем та канцлером Російської імперії. О. Безбородька характеризував історик права, Б. Нольде, такими словами: “одна з найблискучіших постатей, що їх створила імперська бюрократія від часів Петра І до доби Миколи ІІ включно”. Сучасник Безбородька, ІІ. Завадовський, що почав кар'єру секрета­рем Малоросійської Колегії, закінчив її з титулом графа, як міністер освіти. До високих постів дійшли інші сучасники: В. Кочубей, з титулом князя, був віцеканцлером, Д. Трощинський — міністром уділів та юстиції і т. д.

Багато представників української старшини посіли видатні пости в Україні — в російських установах: І. Гудович з 1798 року був губер­натором Малоросійської губернії; А. Милорадович з 1781 року — пра­вителем Чернігівського намісництва; ПІ. Коропчевський року 1797 дій­шов до посади віцегубернатора Малоросійської губернії: М. Микла­шевський з 1797 року був цивільним губернатором Малоросійської губернії; з року 1785 намісником Новгородсіверським був колишній генеральний суддя І. Журнал; віцегубернатором — поручником правителя став В. Туманський, колишній член Малоросійської Ко­легії, а після нього, з 1785 року — останній полковник Стародуб­ський, Я. Завадовський."

Губерніальними маршалами були: Катеринославським — М. Кап­ніст (1795); Київським — В. Капніст ,(1785). Новгородсіверським мар­шалом був поет О. Лобисевич, а Чернігівським — А. Полетика. Це було в 1785-1788 роках."

Суспільний лад України за російської окупації

Шляхетство. Поруч з ліквідацією автономії України й пере­творення її на звичайну російську область, ішло перетворення укра­їнської старшини на загальноросійський стан — на “шляхетне ро­сійське дворянство”. У цьому дуже сприяла сама старшина, яка про­тягом багатьох років вимагала надання їй прав російського дворян­ства. У попередній частині була вже мова про ті категорії старшини, які оформилися у XVIII ст. Найвищі з цих категорій без заперечень були визнані російським урядом за шляхетські. Року 1781 було вста­новлено, що значкові товариші належать до шляхетського стану. Цим встановлювалося межу між “рядовим” козацтвом і його верхів­кою, яка протягом понад сто років викристалізовувалася, набувала різного роду привілеї та права. У наслідок цієї еволюції “Україна мала зверхній стан суспільства”.

Року 1785 Катерина II поширила на Україну права російського дворянства. Це було логічним наслідком позбавлення України авто­номних прав: оскільки Лівобережна Україна ставала органічною частиною Російської імперії — становий поділ населення був при­рівняний до станового поділу населення Росії, з додатком козацтва, якому не відповідали стани Росії.

Претендентам на дворянство треба було довести свої права. В кін­ці XVIII ст. і на початку XIX ст. українська старшина гарячкове роз­шукує докази своїх дворянських прав. Щоб одержати ці права, треба було довести претендентові своє походження або від справжніх дідичів, шляхти польських часів, або — від вихідців-дворян з інших країн, або довести, що ще в Польщі визнавали за ним шляхетську гідність," або виставити 12 свідків “благородного образу жизни”. В останній стадії питання вирішував департамент герольдії Сенату.

У цьому питанні знову поділилися старшини південних і північ­них полків. У південних полках справа стояла зле: старшині тяжко було довести походження від “шляхетних” предків, отже залиша­лося або доводити службу предків в рядах козацької старшини, або виставляти 12 свідків. Наслідки були сумні: дуже багато старшин, особливо значкових товаришів, не дістали дворянства. Краще було в північних полках: там доводили головним чином переходи пред­ків, білоруських шляхтичів із Могилівського та Мозирського повітів до Стародубського та Чернігівського полків.

Тільки в 1835 році справа була закінчена: дворянство було при­знане бунчуковим та військовим товаришам, але значкові товариші цих прав не здобули. Правда, за довгий час клопотань чимало знач­кових товаришів здобули право дворянства персональною службою,  все ж число, яким не надано дворянства, було велике. З цього кола вийшли “різночинці” — службова інтелігенція, духовенство, а дехто був приписаний до козацтва.

На Лівобережній Україні діяли особи, які ставили своїм зав­данням допомагати сучасникам доводити свої права на дворянство. Цю справу вважали вони за “подвиг” для слави України. Відомо ба­гато людей, які присвятили себе цій справі: А. Чепа, В. Полетика, Р. Маркевич, В. Чарниш, М. Милорадович, Т. Калинський та ін. Чепа казав, що робить це “по усердию и любови к нации”, Т. Калинський — “от безпристрастного к отечеству поревнования”. Здебільшого були вони самі безперечні дворяни, значні дідичі, матеріяльно не за­інтересовані наслідками праці, а робили це тільки для “блага нации”.

Цей рух мав дуже велике значення: особи, що розшукували до­кази прав на дворянство, вивчали літописи, хроніки, універсали і т. п. джерела історії України. Питання “нації” стало основним, і воно об'єднувало людей з різних таборів."

Інші умови були на Правобережній Україні, де дідичі були май­же виключно поляки. Російський уряд не визнавав національного питання; ввесь суспільний лад залишився недоторканим, і польське шляхетство зберегло всі свої права.

Селянство. Різко змінилося становище селян. Уже зверта­лося увагу на те, що протягом цілого XVIII ст. воно погіршувалося. Зникали вільні посполиті, які або ставали економічно залежними від землевласників, або тікали на Запоріжжя, на Південну Україну, на Дін. Року 1735 вільних селян залишалося тільки 35%. Року 1763 російський уряд, щоб покласти край переходам селян, видав наказ, яким заборонялось переходи селян без дозволу пана. Проте, після того втеча селян ще більше підсилилась, бо вони побачили в тому на­казі початок закріпачення.

Року 1783, після зруйнування Запорізької Січі, заборонено селя­нам переходити з того місця, на якому застала їх ревізія. Цим закріпачено селян і зрівняно їх із російськими селянами. Але мета не була досягнута: хоч не було вже Запоріжжя, залишилися запорізькі сте­пи, що, після зруйнування Січі, перейшли під управління Катерино­славського намісництва, правитель якого, Потьомкін, вже в 1776 році наказав не повертати втікачів. І дійсно, до Катеринославського намісництва стягалися втікачі з усієї України.

Наказ 1783 року позбавив селян права переходу. Це ще не було кріпацтво, пан ще не мав прав на особу селянина, не міг продати його без землі, перевести до іншого маєтку, але де факто це було кріпацт­во, бо селянин був позбавлений можливости покинути свою садибу свого пана, а в умовах станової держави все управління, суд, перебу­вали в руках шляхетства, і скарги до якої б то не було інстанції мог­ли тільки погіршити становище селянина. Залишалися, як було завжди перед тим, два шляхи: втеча світ-заочі, на Південну Україну, Дін, пізніше — на Кубань (Правобережна Україна перестала бути місцем для втечі) або — повстання, число яких збільшувалося в кінці XVIII ст.

Року 1795 приєднано до Росії Правобережну Україну. Надії там­тешніх селян, що єдиновірна, православна Росія звільнить їх з-під влади польських панів, не справдилися. Навпаки, становище селян стало ще гіршим. Російський уряд підтвердив права польських па­нів і навіть збільшив їх. Ніколи за польського панування не мали вони такої влади над селянами, яку дістали від російського уряду.

До того ж селяни позбавлені були тепер можливости робити повстан­ня, бо не було Запоріжжя.

Козацтво. Головна маса козацтва не дістала дворянських прав і створила окремий стан, який зайняв місце між дворянством і селянством. Козаки в Чернігівській та Полтавській губерніях зали­шилися як вільна сільська людність. Козаки мали свої окремі права, які були застережені законами Російської імперії і в майбутньому ввійшли до “Своду законов Российской Імперии”. Так існували ко­заки протягом цілого XIX ст. і тільки революція 1917 року знищила козаків як стан і скасувала їх права та привілеї. Характеристичне побутове явище: козаки здебільшого не зливалися з селянством, пи­шалися своїм козацтвом і рідко мали шлюбні зв'язки з селянами."

Але не всі козаки зберегли свої права. Вже була мова про те, як у середині XVIII ст. багато козаків “зубожило”. Тяжкі війни, а го­ловно — примусова праця то на каналах, то на будуванні фортець, безправне становище супроти власної сотенної старшини, зменшення земельних володінь внаслідок поділу їх між спадкоємцями, тощо, призводили до того, що козаки переходили до панів, як вільні поспо­литі, виконували для них різні повинності, відбували панщину, але почували себе вільними й могли в перший-ліпший час покинути пана.

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: скачать реферат по истории, экзамен, греция реферат.



Предыдущая страница реферата | 1  2  3  4  5  6  7  8 | Следующая страница реферата

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки