Предыдущая страница реферата | 1  2  3  4  5  6  7  8 | Следующая страница реферата

На цьому ґрунті йшла вперта боротьба, бо козаки не відмовляли­ся від своїх прав, а дідичі вважали їх за своїх посполитих нарівні з селянами. Справа ускладнювалася тим, що були села, в яких ко­зацькі та селянські дільниці або двори селян та козаків стояли суміжно. Вже “Румянцевський” опис викликав велику тривогу серед козацької маси: вважалося, що записаний до опису був уже прикріп­лений до певного місця. Але опис не набув практичного значення.

 80-ті роки внесли багато хвилювання: з одного боку козацька стар­шина діставала права російського дворянства, а з другого — селян, а разом із ними й козаків, що жили на поміщицьких землях, позбав­лено права переходу. Рядові козаки занепокоїлись, і посипались від них скарги та домагання до “депутатських комісій” та до Сенату про надання дворянських прав.

У той же час в Україні почалися повстання, ініціаторами яких були закріплені панами козаки. Вище була мова про повстання в Кліщинцях 1761-1770 рр. Але найбільшого значення набуло повстан­ня в с. Турбаях. Там закріпачені дідичами, братами Базилевськими, козаки почали легальне добиватися прав, але, не знайшовши захисту в суді, перейшли до активної боротьби. Вони забили дідичів і зоргані­зували самоврядування на зразок козацького. Протягом 4-ох років військова сила не могла подолати повстанців. Потьомкін звернувся до Катерини II з листом, в якому писав, що вважає за шкідливе вжи­вати військову силу проти “своїх і внутрі землі”, бо, мовляв, вістки про це можуть викликати за кордоном погані чутки." Потьомкін до­бився включення до Катеринославського намісництва села Турбаї, разом з іншими селами Градижського повіту. Він запропонував влас­никам продати маєток і мав на меті переселити козаків на південь — до Очаківського степу, але цей план зреалізовано вже після його смерті, а саме переселення відбулося після жорстокого покарання ватажків повстання.

Південна Україна. Південна Україна мала винятково становище серед інших частин України. Після ліквідації Запорізької Січі вся територія Вольностей, разом із Новоросійською губернією, перейшла під владу Г. Потьомкіна. Уся величезна територія Запо­різьких Вольностей, яка охоплювала понад 13 мільйонів десятин землі — разом із Новоросійською губернією та новопридбаним за Кучук-Кайнарджійським мировим договором районами трикутником між Богом та Дністром, трикутником між Ноном та рікою Еєю і Єгор-ликом були поділені на дві губернії: Новоросійську - на правому березі Дніпра та Озівську— на лівому. Року 1782 вони об'єдналися в намісництво Катеринославське, під владою намісника та генерал-губернатора Потьомкіна. Влада його ще більше зросла після приєд­нання до Російської імперії Кримського ханства: Крим, під назвою Таврійської области, також був переданий під владу Потьомкіна.

Особа Потьомкіна дуже цікава й багато дечого пояснює в дальшій історії Південної України. Потьомкін мав великий вплив на Кате­рину II, користався її пошаною і необмеженим довір'ям в управлінні колосальною країною — від Бога до Кубані, від Полтави до Криму він залишався весь час необмеженим володарем: у розпорядження його не втручалися ні цариця, ні Сенат, і він міг витрачати на Пів­денну Україну величезні кошти.

Головною метою правління Потьомкіна було — якомога скоріше заселити Запорізькі Вольності, на яких за приблизним обрахунком сучасників було понад 100.000 душ чоловічої статі. В одному з перших наказів Потьомкіна, року 1776, сказано: “втікачів не повертати”, і цей наказ залишався в силі до його смерті в 1791 році. Наслідки цьо­го наказу були величезні: до Південної України посунули втікачі з всіх частин України: посполиті кріпаки, скарбові селяни. На те, що з Катеринославського намісництва не повертають утікачів скаржи­лися поміщики своїм маршалам, губернаторам Катеринославського намісництва, Сенатові, самому Потьомкінові. Але його наказ був міцніший за всі скарги, і втікачі залишалися на місцях. Потьомкін у своїх листах до Катерини II пояснював, що, якби почати видавати втікачів, то вони втікатимуть до Польщі. В іншому випадку черні­гівським дідичам, які подали колективну скаргу про те, що їм не повертають втікачів, він відповів так: “Ці люди в Херсонському повіті стали корисними для держави селянами. Чому ж примушені були вони тікати з батьківщини? Очевидно, жорстокість панів при­мусила їх покинути свої села та землі й тікати.

Колонізацію за Потьомкіна можна поділити на три роди: помі­щицьку, селянську та міську.

Поміщикам роздавали землі за планом, який був укладений для Новоросійської губернії в 1764 році, але його трохи змінено. Усі землі були відмежовані, і в кожному повіті була докладна мапа із позна­ченням кожної дільниці. Розмір дільниць збільшено: на один селянський двір давали по 60 десятин землі. Поміщикам давали не менше як 1.500 десятин, на яких він мусів оселити 25 селянських дворів, і не більше як 12.000 десятин — на 200 дворів. Полегшено й реченець заселення: половину належного числа селян треба було заселити про­тягом 5-ти років, а повне число —протягом 10-ти.

З цих мап та “ордерів Потьомкіна”, наказів його, видно, що з усієї маси поміщиків 2.143 душ найбільші дільниці — по 12.000 десятин — дістали тільки 1,1%, а до 1.000 десятин — 57,70%. Щодо соціального становища поміщиків, то представників аристократії було серед них тільки 28, себто 1,3% Головна маса поміщиків складалася з російських військових старшин та цивільних урядовців нижчих і середнім рангів — 68,2%; українських старшин та урядовців було 10,5%. Та­ким чином, більшість поміщиків складалася з середніх категорій урядовців. Серед них було багато запорізьких старшин, які залиши­лися й дістали дільниці землі. З-поміж поміщиків було дуже мало чужинців: на все намісництво 23 особи, себто 1,0%. Таким чином ці цифри спростовують поширену думку про те, що Запорізькі Воль­ності роздано аристократам та вельможам, а також чужинцям."

Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселити її — дуже тяжко. Знайти 25 або й більше селян, щоб закріпити за собою надані землі, було справою не легкою. Поміщики приймали втікачів без будь-якого контролю, висилали до Польщі агентів, які викликали селян, заманювали селян у сусідів, перехоплювали тих, хто їхав до інших поміщиків, і, не зважаючи на те, через 10-15 років господарю­вання часто не було навіть половини належного числа селян.

Наприклад, у селі Івангороді, поміщика генерала Іжицького, на 5.574 десятинах було 18 лише селян, замість 93; у селі Аврамівці, секундмайора Коростовцева, — 39 селян замість 53. На пана оброб­ляли селяни невеликі клаптики землі, наприклад, у селі Андріївці, прапорщика Байдака, з 1.345 десятин тільки ЗО; у селах Олександрів­ні та Тритузному на поміщика, сенатора І. Безбородька, обробляли тільки 1/11 частину того, що обробляли собі; в селі Іванівці, колиш­нього радника Кудашева, на поміщика обробляли 1/24 частину. Ці приклади показують, як тяжко було господарювати поміщикам і як кало прибутку давали їм землі. Отже, зрозуміло, як повинні були поміщики цінити кожного селянина, який закріпляв за ними право на володіння землею, і які легкі умови праці повинні були ставити вони селянам.

Бували випадки, що, не обмежуючись вільними “підданими”, по­міщики переводили на свої землі кріпаків, куплених без землі, “на свод”, переважно з російських губерній, але в цілому число кріпаків було невелике: на 150.068 “підданих” — вільних селян було тільки 5.653 кріпаків.

Другим родом колонізації, була селянська. Значну частину скар­бових сіл заселили скарбові селяни, серед яких були й запорожці. Вони одержували по 60 десятин на двір. Так само начальство скарбо­вих сіл усіма засобами намагалося притягти селян — і найбільшу частину їх давали втікачі.

Населення скарбових та приватних сіл було українське. Незначну частину його становили росіяни, серед яких були старовіри, “однодвірці”, колишні солдати. У цілому селян у скарбових оселях було 200.323 душ чоловічої статі. Крім українців та росіян були також греки та вірмени, виселені 1778 року з Криму, та німці, переважно меноніти (анабаптисти), але їх було небагато — вони становили лише 2% загальної кількості населення Катеринославського намісництва.

Третім родом колонізації була міська. У Запорізьких Вольностях майже не було міст, і тому довелося будувати їх для всіх повітів. У Катеринославському намісництві було 15 міст. Деякі з цих повітових міст не розвинулися, і населення їх мало відрізнялося від сільського. Але інші вже в перших роках свого існування почали грати значну роль в економічному житті країни. По містах оселялися купці ре­місники, засновувалися цехи. Серед міст виключно скоро залюднені були Нахічеван та Маріюпіль, де замешкали вірмени та греки з Кри­му. Почав розвиватися Катеринослав, головне місто намісництва, в якому незабаром постали ряди крамниць, адміністраційні будинки, передбачали заснувати університет та музичну академію. Великого значення набув Херсон, де скупчувалися купці з України, Росії, Польщі, Франції, Австрії. Херсон став пізніше головним торговель­ним портом на Чорному морі, з якого вивозили збіжжя до Західньої Европи.

Кількість міської людності зростала. Наприклад у 1774 році куп­ців було 1.692, а у 1789 році було їх уже 2.236; число цехових із 1.054 душ у 1774 році зросло до 16.149 в 1789 році."

У містах було більше чужинців. Крім Нахічевану та Маріюполя, в інших містах теж було багато росіян — купців, ремісників. Особ­ливо космополітичний характер мав Херсон, в якому було багато французів, поляків, турків, італійців. Тут були торговельні контори французів-братів Антуан, австрійських купців Біллесгофен, польсь­ка контора графа Прото Потоцького.

Населення Катеринославського намісництва протягом 17 років (1775-1792), не зважаючи на війну 1787-1791 рр., збільшилося при­близно в чотири рази: року 1774 було 107.108 душ чоловічої статі, а в 1792 році вже 419.849."

Окреме місце в історії заселення Південної України кінця XVIII століття належить козакам.

Після зруйнування Січі в 1775 році значна частина — переважно запорожців-сіромах, себто тих, що не мали жадної власності, помандрували на Тилигул. Від російського начальства діставали вони “бі­лети” на рибну ловлю, але додому не верталися. Турецька влада оселила їх за Дунаєм. Таких утікачів рахують приблизно тисяч на п'ять. Решта запорожців, що жили в Січі та в паланках, у зимівниках та слободах, залишилися. Старшина зберегла свої зимівники й, за “планом”, дістала землі до норми—від 1.500 до 12.000 десятин землі. Дехто дістав навіть більше, як наприклад, Пишмич — 12.400 десятин, полковник Старець — 14.636, отаман Кірпак — 11.9.12. Багато-хто з колишньої запорізької старшини стали дідичами, одержали російські ранги, а дехто — посади в новому управлінні країни. Серед старшини було чимало статечних господарів, які мали добрі господарства, зай­малися скотарством, рільництвом, розводили коней, овець, мали значні суми готівки.

Залишилося багато рядових козаків, яких приписано до скарбо­вих селян. У 1776 році зимівники знесено і запорожців переселено до великих слобід як військових поселян. Потьомкін закликав козаків вступати до пікінерних полків, але вони до тих полків ішли неохоче.

Не кидаючи думки про поновлення козацтва, Потьомкін вирішив використати для цього запорожців. У 1783 році він розпочав перего­вори з колишньою запорізькою старшиною: Сидором Білим, Г. Легко-ступом, Чапігою про створення покірного собі нового Запорізького війська. Так зародилася нова організація — “Військо чорноморських козаків”. У своїх планах Потьомкін мав, з одного боку, створити на­дійне козацьке військо, а з другого — притягти запорожців, що осе­лилися за Дунаєм.

Року 1787 почалася російсько-турецька війна і загострилося пи­тання про можливість нападів турків на Південну Україну. Чорно­морське військо, яке набуло ще більшої важливості, одержало назву “Військо вірних чорноморських козаків”, а року 1790 Потьомкін ді­став титул “Великого гетьмана чорноморського війська”. Так проект В. Капніста з року 1788 про відновлення козацьких полків, не апробований Катериною II для Лівобережної України, використав Потьомкін для України Південної.

Чорноморське військо було зорганізоване на зразок старого Запо­різького війська. В Олешках засновано Кіш, де зібралося 12.000 коза­ків під командою Сидора Білого. Але старшину не обирали, а її при­значав сам Потьомкін. На ті часи організація навіть такого війська приваблювала колишніх запорожців і селян, які масами втікали з України. Спроби приєднати до чорноморських козаків російські за­логи старовірів, російських міщан, не вдалися. Проте, Потьомкін успішно побільшував їх число, купуючи у поміщиків села й повер­таючи їх населення на військових поселян."

Року 1790 під Чорноморське військо приділено між Дністром і Богом землю, де засновано 25 слобід і поселено коло 9.000 душ обох статей. Але 1791 року Потьомкін помер. Чорноморців виселили на Тамань, але згодом їм вдалося добитися дозволу перейти над ріку Ку­бань і створити там своє військо, яке пізніше дістало назву “Кубан­ського війська”, їм видали навіть деякі реліквії Запорізької Січі, ікони, грамоти. Тоді багато запорожців також перейшло на Кубань, творячи там курені та паланки. Вони зберегли запорізькі пісні, перед кази, звичаї і аж до революції 1917 року залишалися останніми спадкоємцями старого Запоріжжя, не зважаючи на всі заходи російського уряду зрусифікувати їх.                              

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: скачать реферат по истории, экзамен, греция реферат.



Предыдущая страница реферата | 1  2  3  4  5  6  7  8 | Следующая страница реферата

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки