Предыдущая страница реферата | 1  2  3  4  5  6  7  8 | Следующая страница реферата

Правобережна Україна з 70-х рр. XVII ст.  поступово втрачала свій державотворчий потенціал. Іноземні держави, захоплюючи правобережні землі, впроваджували тут власний адміністративно-територіальний устрій. Уряди Польщі і Туреччини за будь-яку ціну намагались утримати їх під своєю владою.

Ще 1672 р. Османська імперія, відвоювавши у поляків Поділля, включила його до свого складу. Кам'янецький еялет, який охоплював територію ко­лишніх Подільського, Могилівського і, частково, Брацлавського й Уманського полків козацької України, проіснував під султанським управлінням до 1699 р. Очолював новостворену турецьку провінцію бейлербей, що призначався султаном і мав всю пов­ноту влади на підлеглій території. Еялет поділявся на чотири адміністративні одиниці — санджаки, яким підпорядковувалися менші округи — нахії. Згідно з традиційною османською процедурою, сформова­ною ще у XVI ст., першим етапом організації завойованої території був перепис місцевого насе­лення. На Поділлі він проводився турецькими чиновниками одразу після заключення Бучацького договору.

Вирішення економічних питань було другим ета­пом „подільської" політики турків. Українські землі розподілялися між султанськими володіннями, маєтностями санджакбеїв і представників військово-службової еліти. Трохи згодом підраховувались очіку­вані прибутки, які разом з привілейованими листами на земельні наділи вносились до спеціальних щоден­ників — дефтерів. На початку 80-х рр. процес утвердження турецької адміністрації на Поділлі скінчився. Але в наступні роки (1683-1699) влада бейлербея головним чином обмежувалася невеликим районом навколо Кам'янця-Подільського, який об­лягали й блокували поляки та українські козаки.

Війська Речі Посполитої, щоб викликати голод се­ред кам'янецької залоги, почали систематичні акції щодо виселення подільських селян до сусідніх воєводств. У листопаді 1684 р. єпископ С.Воєнський повідомляв до Варшави: „Ми спустошили решту країни навколо Кам'янця... виселили в інші сторони мешканців усіх ближніх сіл і містечок". Наприкінці XVII ст. Польщі все ж таки вдалося, не без підтрим­ки країн „Священої ліги", повернути цю частину Правобережної України під свою владу.

Відновлення та функціонування польського дер­жавно-політичного устрою на правобережних землях (остання чверть ХУІІ-ХУІІІ ст.) відзначалися знач­ними складнощами. Викликані внутрішніми негараздами та причинами зовнішньополітичного ха­рактеру, вони не давали змоги уряду Речі Посполитої повністю підкорити „свавільний" край. Поразка ук­раїнського народу у Визвольній війні призвела до поступового відновлення на Правобережній Україні воєводсько-повітового поділу у складі Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського воєводств.

Найвищими за рангом урядовцями тут були воєво­ди. Адміністративні обов'язки щодо управління краєм покладались на сеймики, які періодично збирали маг­нати й шляхта кожного з воєводств. На них вирішувались усі важливі економічні, військові, су­дові та інші питання. Київська шляхта збиралася у Житомирі, волинська — у Луцьку, подільська — у Кам'янім-Подільському (під час турецького пануван­ня — у Львові), брацлавська — у Володимирі. Сеймики обирали послів до головного (вального) сейму країни. Депутати повинні були там обстоюва­ти вимоги місцевої шляхти, що оформлялися у спеціальних письмових інструкціях. Поряд з обго­воренням регіональних проблем на засіданнях сей­миків розглядалися й питання загальнодержавного характеру.

Першочерговим завданням у формуванні власної політики щодо Правобережної України панівні кола Речі Посполитої та Османської імперії вважали вирішення козацького питання. Територія над­дніпрянського Правобережжя, південно-східна час­тина Київщини та Брацлавщина розглядались турецьким урядом як козацькі землі, де під протек­торатом султана мав управляти український гетьман.

Однак спротив, з одного боку, Московської держа­ви і лівобережної Гетьманщини, а з другого — польського короля, перешкодив Порті здійснити плани щодо утвердження тут свого впливу.

Натомість верхівка Речі Посполитої вважала те­риторію Правобережжя історичними польськими землями, які в результаті „козацького свавілля" ли­ше на певний час вийшли з-під Ті влади. Але, щоб колонізувати й захистити відроджені східні воєводства від турецької загрози, король Ян III Собеський зно­ву звертається за допомогою до козацтва. Надаючи 1685 р. козакам „прадавні привілеї й вольності", уряд Польщі цілком усвідомлено намагався поверну­тися до тих правових норм у польсько-козацьких відносинах, які існували напередодні 1648 р. Боязнь поширення влади лівобережних гетьманів на Право­бережну Україну змусила короля дозволити козакам заселяти територію колишньої козацької республіки, створювати органи власного самоврядування.

Невдовзі козацтво, з точки зору польських уря­довців, виконало свою місію. Проте знищення за домовленістю з російським царем правобережного козацького устрою не дало панівним колам Речі Пос­политої бажаних результатів. Слабка державно-адміністративна влада не могла забезпечити ефектив­ності управління Правобережною Україною у XVIII ст. Кількість відділів коронного війська, яке базува­лось у Київському, Брацлавському, Волинському та Подільському воєводствах, не перевищувала 4-6 тис. чоловік. Водночас надвірна міліція з місцевих маг­натів складалася з 2-3 тис. осіб. Децентралізаторські тенденції в середині країни призвели до того, що са­ме велике магнатство стало визначати політику щодо населення Правобережжя, яка у багатьох випадках не сприяла нормалізації польсько-українських взаємовідносин. Польська еліта протягом усього століття так і не могла вирішити „українського питан­ня", що стало однією з причин занепаду колись наймогутнішої держави Східної Європи.

Згідно з другим поділом Речі Посполитої (1793) землі Київщини, Брацлавщини та Східної Волині ввійшли до складу Російської імперії. Правобереж­на Україна поділялась на Ізяславську і Брацлавську губернії, що входили до Ізяславського намісництва (генерал-губернаторства). Через два роки відбули­ся нові зміни в адміністративно-територіальному устрої — тут утворювалися Брацлавська, Волинсь­ка й Подільська губернії, які незабаром перетворились у намісництва. Здійснюваний російським урядом адміністративний поділ Правобережжя не врахову­вав специфічних особливостей окремих його регіонів, а тому 1797 р. за наказом царя Павла І було утворе­но Київську, Подільську й Волинську губернії. Російська влада над Правобережною Україною, так само як і польська чи турецька, була іноземною для корінного населення і не забезпечувала його повно­кровного розвитку.

Козацький устрій та визвольні рухи

Хоча за міжнародними договорами другої по­ловини XVII ст. Правобережна Україна й потрапила під сферу впливу польського ко­роля і турецького султана, влада кожного з монархів була спочатку суто номінальною. Незважаючи на те, що спроби українців до утвердження власної дер­жави отримали відносну поразку на теренах Правобережжя, стереотипи визвольних змагань про­довжували жити у свідомості еліти. У 80-х рр. тут почав відроджуватися головний чинник української державності нової доби всесвітньої історії — полково-сотенний устрій. Також дістав новий поштовх інститут гетьманства.

Підкоряючись одному з монархів, українські гетьмани тим самим намагалися надати законності своїй владі й легітимізувати її в очах всього населен­ня Правобережної України. Крім того, погоджуючись на протекторат, гетьмани бажали зберегти чи відно­вити козацькі полки як основу національної адміністрації. Однак проект створення Українсько­го князівства (1677-1681) під зверхністю Османської імперії не мав політичної перспективи з огляду на перманентні військові дії, що велися на його території та непродуману політику „князя й вождя Русі-України" Ю.Хмельницького. Його наступнику, мол­давському господарю Г.Дуці (роки правління 1681-1683) теж не вдалося скористатися значними адміністративними правами для управління регіоном. Та й взагалі, діяльність таких „турецьких" і „татарсь­ких" козацьких гетьманів, як Т.Сулимка, І.Самченко, С.Лозинський (Стецик), П.Іваненко (Петрик), І. Багатий, в останній чверті XVII ст. не відзначала­ся конструктивними державотворчими тенденціями. Лише 1711-1713 рр. гетьману П. Орлику шляхом складних дипломатичних комбінацій удалося отрима­ти „з рук" султана Ахмеда III владу над козацьким Правобережжям, яка, проте, не була довготривалою.

Роки гетьманування „від імені його королівської милості" Є.Гоголя (1675-1679) та С.Куницького (1683-1684) відзначалися переважно участю ко­зацьких відділів у воєнних операціях проти армії турецького султана та його васалів. Це не давало можливості хоча б якоюсь мірою стабілізувати політичну ситуацію на Правобережній Україні. Не змогли застосувати певні військово-адміністративні права для створення повноцінних державних органів інші „польські" гетьмани — А.Могила (1684-1689), Г.Гришко (1689-1692) та С.Самусь (1694-1699).

Однак була особа, яка все ж таки добилася цілком незалежного управління над територією від Дніпра до Случі. Цією людиною був полковник новоствореного Фастівського (Білоцерківського) полку С.Палій. Під його керівництвом значна частина Правобереж­ної України в останньому десятилітті XVII — на початку XVIII ст. фактично звільнилась з-під поль­ської влади, на ній встановлювалась політична й економічна влада козацької старшини. Для утриман­ня своєї адміністрації українські полковники накладали повинності на шляхетські маєтки, збира­ли з населення різні податки: „борошно", комірне, медову данину тощо. Селянство звільнялось від еко­номічного визиску польських магнатів.

Протягом 90-х рр. XVII ст. неухильно продов­жувався процес відродження державного ладу на Правобережжі. Якщо спочатку тут існували лише Фастівський (Білоцерківський), Брацлавський, Богуславський і Корсунський полки, то згодом до них приєдналися відроджені з попелу Чигиринський, Уманський та Могилівський полки. В містечках і се­лах створювалися органи козацького самоврядування, які на чолі з отаманами вирішували всі питання по­всякденного життя сільських громад. На всій території, підвладній старшині, діяли козацькі суди. Ф.Потоцький не без підстав порівнював С. Палія з бранденбурзьким курфюрстом і зазначав, що той мав „собі в голові удільну державу". Без сумніву, риси правобережної української державності були аналогічними устроєві Лівобережної України. Водно­час полкова адміністрація козацького Правобережжя перебувала у складних воєнно-політичних умовах і не могла претендувати на досконалість своїх інсти­тутів.

С.Палій та його однодумці А.Абазин, С. Воло­шин, 3. Іскра, С.Самусь, А.Ганський упродовж тридцяти років вважали територію Київщини, Брацлавщини, Центрального Поділля і Східної Волині частиною гетьманської України, що практично була непідвладна польським урядовцям. Правобережна Гетьманщина, спираючись на свій військовий по­тенціал, підтримувала дипломатичні відносини з литовськими князями, молдавськими царями та кримськими ханами. Звичайно, особливі відносини бу­ли з лівобережними гетьманами, які постійно дома­галися реальної влади над Правобережжям.

Складність внутрішньополітичної ситуації поля­гала в тому, що утвердження українцями власної незалежності на Правобережжі відбувалося на фоні постійної боротьби з поневолювачами. Визвольний рух останньої чверті XVII — початку XVIII ст., як і раніше, спирався на військову організацію і мав за мету національне, соціальне та релігійне звільнення від польського панування, об'єднання з Лівобереж­ною Україною. Саме тому повстання 1702-1704 рр. характеризувалось сучасниками як „нова Хмельнич­чина", адже воно повторювало гасла попередніх років. За короткий проміжок часу майже вся територія Київщини та Брацлавщини була позбавлена присут­ності коронних військ, успішно діяли повстанські загони на волинських та подільських землях. Лише втручання російських військ допомогло Речі Пос­политій локалізувати поширення визвольного руху.

У наступні роки шляхта знайшла собі нового про­тивника — на Правобережжі поширився рух гайда­маків. Політична анархія в Речі Посполитій, свавілля польських панів та євреїв-орендарів, зростаюча експлуатація селян, що поєднувалася з релігійним фанатизмом польської шляхти, довгий час живили гайдамацький рух.

Спочатку гайдамацькі загони були невеликими і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи ці бу­ли стихійними і не мали виважених політичних цілей, що зумовлювало формування у свідомості певних кіл стереотипу українця - „різуна". Але згодом виступи гайдамаків переросли у масовий визвольний та антикріпосницький рух українського народу.

Перший значний прояв народного гніву на Пра­вобережжі спалахнув 1734 р. Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Во­лині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Мотор­ний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паволоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, що знаходились у руському воєводстві. 1750 р. гайда­мацькі загони вчинили напади на Білу Церкву та Мошни, оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими правобережними містами. Од­нак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами.

Великою організацією відзначалось повстання 1768 р., що увійшло в історичні аннали під назвою Коліївщини. Під керівництвом М.Залізняка та І.Ґон­ти воно продовжило традиції попередніх визвольних змагань. У звільнених містах і селах Правобережної України створювалися органи управління, які насліду­вали риси полково-сотенного ладу. Один з ватажків С.Неживий так визначав завдання „коліїв":

„Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб віра християнська ...більше не осквернялась і щоб не бу­ло ворогів на державу".

За короткий проміжок часу (травень-червень) підрозділи „коліїв", очолювані А.Журбою, М.Швач­кою, І. Бондаренком, М. Москаленком та іншими ватажками, оволоділи майже усіма правобережними землями. Захопивши після кровопролитних боїв у червні 1768 р. Умань, полковник М.Залізняк розси­лає свої універсали по всій Україні. Проповіді ігумена Мотронинського монастиря Мелхиседека Значко-Яворського знаходять відгук серед населення, пробуджуючи релігійну та національну свідомість правобережних українців. Ідея об'єднання українських земель, розподілених чужоземними державами, де­далі оволодівала повсталими. Брак політичної культури, віра в „доброго царя", складність геополітичної ситуації поряд з іншими чинниками призвели до поразки народних прагнень. КоліЇвщина була розгромлена спільними діями польських і російських військ, а її ватажки після неймовірних допитів і тортур скарані.

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: контрольные 2 класс 2 четверть, экономические рефераты, отчет о прохождении практики.



Предыдущая страница реферата | 1  2  3  4  5  6  7  8 | Следующая страница реферата

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки