Предыдущая страница реферата | 1  2  3  4  5  6  7  8 | Следующая страница реферата

Наступник Потьомкіна, князь П. Зубов, заснував 1795 року нове намісництво з адміністраційним осередком у Вознесенську. Проте, 6 листопада 1796 року померла Катерина II, а 12 грудня новий цар Павло, бажаючи знищити всякі згадки про Катерину II, зліквідував намісництва й об'єднав Катеринославське та Вознесенське наміс­ництва з Таврійською областю у величезну Новоросійську губернію. Катеринослав перейменовано на Новоросійськ.

Так штучна назва “Новоросія” поширилася на всю Південну Україну, і цю аберацію — ніби країна “Запорізьких Вольностей” е Росією, а не Україною — твердо засвоїли і сучасники, і нащадки, і адміністрація, і історики — до середини XX століття.

Після смерти Потьомкіна посипалися скарги поміщиків на вте­чі селян до Південної України. Хоч наказ Потьомкіна “не повертати втікачів” не був офіційно скасований, на практиці становище селян змінилося, і декому з поміщиків завертали збігців.

У відповідь на скарги поміщиків Павло поширив на Південну Україну кріпацтво. Наказ 12 грудня 1796 року забороняв селянам Катеринославського і Вознесенського намісництв та Таврійської області переходити з місця на місце, а поміщикам дозволяв розшу­кувати своїх утікачів, і поміщик, у якого знаходили збіглих селян, мусів платити за кожного 50 карбованців або повертати тому, від кого вони втекли. Цей наказ ще не вводив кріпацтва в повному об­сягу, бо особа селянина не визнавалася власністю пана, але за тодіш­ніх умов, коли адміністрація та суд були станові, шляхетські, звичайно, селянин не міг доходити своїх прав. Наприкінці XVIII ст. в Південній Україні деякі поміщики жорстоко карали і навіть тортурували своїх селян.

Унаслідок введення закону 12 грудня 1796 року селяни почали тікати з Південної України на Дін, на Кубань, на Кавказ. Адміністра­ція безуспішно вживала різних заходів, щоб припинити цю втечу.

Наприкінці XVIII ст. центр уваги нових адміністраторів Півден­ної України перенісся на захід. Там у 1793 році біля старовинної фор­теці Гаджібея засновано місто Одесу, якому приділено 30.700 десятин землі. Заселялася Одеса спочатку слабо: 1793 року в ній було лише 8 чоловіків та 10 жінок, а року 1799 — вже 4.573 осіб обох статей. Місцевість над берегом глибокого Бозького лиману сприяла тому, що Одеса швидко зростала і на початку XIX ст. стала багатим космопо­літичним містом, де зосередилася чорноморська торгівля. За перші 25 років існування Одеси оборот її торгівлі збільшився в 11,7 рази, тоді як у цілій Російській імперії — тільки в 2,4 раза."

Заселення Південної України, з її запорізькими степами, та на­ближення до Чорного моря мали величезне значення для України, не зважаючи на те, що робилося все це “во славу Росії та її величі”. Прагнення Росії заволодіти Чорноморським узбережжям збігалося з прагненням України, яка увесь час свого історичного існування, починаючи з походів Аскольда і закінчуючи проектами Мазепи, до­магалася панування на Чорному морі.

Прагнення Росії вилилося наприкінці XVIII ст. в химерному “грецькому проекті” — модернізованій теорії III Риму. Цей III Рим — Москва-Петербург — за цим проектом мав заволодіти II Римом — Візантією. Успішне закінчення війни з Туреччиною в 1774 році, опа­нування Криму та всього північного узбережжя Чорного моря нібито робили реальною мрію російських царів. Під час тріумфальної подо­рожі Катерини II до Криму в Херсоні стояла брама з написом: “Шлях на Царгород”. У розмовах із монархами Европи Катерина II визна­чала поділ впливів: Австрія мала дістати 1-й Рим, а Росія — ІІ-й — Візантію. Для реалізації цього плану навіть дано ім'я унукові Кате­рини II — Константан: його призначала вона на поновлений престол імператора Візантії."

Але незалежно від цих планів Росії, Україна дістала вихід до Чорного моря, і перед нею відкрився шлях до небувалого економіч­ного розвитку. Поміщики переходили до інтенсивних способів госпо­дарства, заводили многопільну систему, тонкорунних овець-мерино­сів тощо. Україна стала шпихліром для цілої Европи.

Висновок

Разом з XVIII сторіччям закінчувалася і бурхлива, багатогранна культурна епоха. У результаті завоювань Петра I Росія одержала доступ до довгоочікуваного “вікну в Європу” на Балтиці, а роль України як посередника життєдайних культурних впливів поступово утрачала свій зміст. Зате імперські границі різко обрубали контакти України з Заходом. Відтепер Росія, максимально використовуючи і вихід у Європу, і “західницьку” орієнтацію своїх монархів, і — не в останню чергу — “відплив умів” у центр імперії з України, обганяє останню в культурних відносинах. Ізольована, схильна до традиціоналізму “Малороссія” усе більше нагадує провінцію. Після втрати політичної автономії їй починає загрожувати і втрата культурної самобутності.

 Чи може бути щось жахливіше для подальшої  еволюції народу, який до того був об'єднаний спільною історією, мовою, культурою і територією, ніж поступове відмирання однієї з його частин?! Розкраяний навпіл, на Правобережжя й Лівобережжя, вільнолюбивий український народ був відкинутий на багато років назад від цивілізаційного поступу європейських країн.

Ще 1671 р. один з вітчизняних церковних діячів висловив таку думку, що „коли б яку сторону (Дніпра), уховай Боже, неприятелі зламали, тоді б вже жодна із сторін не витримала і мусила б Україна згинути". Політична еліта козацької держави не змогла об'єднатися для утвердження власних завою­вань і вже була неспроможною втриматись під тиском іноземних держав. Розподіл України між двома мо­гутніми монархіями Східної Європи мав трагічні наслідки, особливо для Правобережжя. Виникли ве­ликі труднощі на шляху політичної консолідації українських земель у Гетьманській державі. Важко­го удару було завдано їхньому економічному розвитку, розірвано традиційні торговельні зв'язки, що роби­ло неможливим складання єдиного національного ринку у нову добу світової історії. Гальмівного впли­ву зазнали також етносоціальні процеси.

Аналізуючи причини „вічної відсталості" ук­раїнської нації, І.Франко зазначав, що до негативних економічних результатів безперервних війн за Ук­раїну ХVІІ-ХVІІІ ст. потрібно додати „аналогічні духовні і літературні наслідки". Адже, за його слова­ми, величезне зменшення населення на правому березі Дніпра, знищення багатьох сіл і міст, спалення дворів і храмів спричиняло також знищення такої ж кількості осередків культури та освіти. Разом з церквами, ха­тами і замками гинули також книги, рукописи, документи і цілі архіви, розвіювалися з попелом кар­тини, іншими словами, марнувався весь духовний фонд, створений багатьма поколіннями.

Занепадають такі центри культурного життя Правобережної України як Луцьк, Острог, Могилів, Овруч, Бар. Водночас постійний опір спробам де­націоналізації та покатоличення українського населення зумовив митців звернутися до тих тра­дицій духовної і матеріальної культури, які б утверджували його національну самобутність. На землях України, розділених іноземними кордонами, з'являлися твори, що ввібрали в себе багаті народні уявлення та художні традиції.

Складність політичної ситуації впливала на ста­новище освіти і шкільництва на Правобережній Україні, яке зазнавало постійного тиску з боку поль­ської влади. Православні школи збереглися тільки у селах, у містах і містечках поширювалися навчальні осередки ченців ордену святого Василія, які не зав­жди виступали провідниками культурного розвитку „руського" народу. Водночас духовній культурі ук­раїнців Правобережжя були притаманні впливи ренесансних і гуманістичних ідей, які, хоч і запізно, але приходили із Західної та Центральної Європи. Не перериваючи зв’язку з давньоруськими культурно-філософськими традиціями, національна культура стверджувалась в умовах взаємного проникнення з білоруською, литовською, польською, а згодом і російською духовними культурами.

Об'єднавчим фактором для українців „обох сторін Дніпра" залишилась також спільна релігія, однак з кожним роком церковна атмосфера на правобереж­них землях ставала напруженішою. Поляки ненавиділи „схизматиків", які були вірними право­слав'ю. Адже, за їх уявленням, вони спричинили всі українські „ребелії", втрату Річчю Посполитою не ли­ше Лівобережної України, а й зовнішньополітичної переваги у східноєвропейському регіоні. Саме релігійне питання впродовж віків не могло примири­ти два слов'янських народи. „Доки у вас унія буде і єзуїти, доти козакові при королі польському не бу­ти", — заявляв волинський шляхтич М.Чорно-луцький полякам 1686 р.

Проблема захисту православних на Правобе­режжі весь час поставала з ініціативи українського лівобережного гетьманату на переговорах між Моск­вою і Варшавою у 70-80-хх рр. ХVІІ ст. Саме тому у наступному столітті виникло „дисидентське" питан­ня, бо за „Вічним миром" усі православні парафії і монастирі в Польщі мали підлягати митрополитові, який, у свою чергу, підпорядковувався московсько­му патріархові, а з 1720 р. — російському синоду.

Окрім того, православна церква у ці роки пере­живала період внутрішньої кризи і не могла витримати суперництва з краще організованим греко-католицьким (уніатським) духовенством. Майже всі великі центри православ'я на Правобережжі поступово пе­реходять у лоно іншої української церкви. 1721 р. стала уніатською головна святиня Волині — Почаївський монастир., 1728р. — Кременецький, ще в перше десятиліття XVIII ст. після напруженої боротьби здало свої позиції львівське Ставропігійське братство, яке мало великий культурно-просвітній вплив на правобережні землі.

Процес переходу православних в „уніата" був неоднозначним. Такі відомі церковні діячі, як И.Шумлянський, В.Шептицький, Д.Жабокритський, поступаючись попереднім обрядам, виправдовували свої дії намаганням зберегти національні права ук­раїнців. Але через шалену протидію панівних кіл Польщі ні греко-католицька, ні православна церкви не могли домогтися рівноправного становища з римсь­ко-католицькою конфесією. '1717 р. невідомий автор запропонував навіть проект цілковитого знищення „руської" віри на Правобережжі, який виражав бажання більшої частини польської верхівки. Пара­лельно поглиблювалась полонізація — у XVIII ст. польська мова стала урядовою на Київщині й Волині.

Панування поляків-католиків, які на Правобе­режній Україні представляли, головним чином, шляхетський стан, над українцями-православними, що штучно стали „селянською" нацією, викликало серед останніх значні соціально-релігійні рухи. Коліївщи­на, яка була найвищим проявом цього невдоволення у XVIII ст., стала одним з найбільших у Східній Європі виступом пригнобленого народу за свої втра­чені права. Водночас руйнівні елементи, які притаманні будь-якій боротьбі, не давали можли­вості для більш високої самоорганізації українців, хоча їхні довголітні визвольні змагання лише підтвер­джували природну міцність народного характеру.

Друга половина XVII ст. й майже все XVIII ст. минули у безперервній боротьбі народу Правобе­режної України за возз'єднання з Лівобережжям. Єдину „власну свою і предків своїх вітчизну милу Ук­раїну" закликали відстоювати „правобережних" і „лівобережних" українців їхні ватажки. Але ре­альність життя була зовсім іншою. Розколота як з внутрішніх, так і зовнішніх причин Українська дер­жава до кінця XVIII ст. поступово перетворилася на провінційні частини інших країн. Однак попри її руй­націю ідея незалежної України продовжувала жити серед наступних поколінь і відродилась через багато років уже за зовсім інших історичних обставин.

Використована література

М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Ілюстр. іст. України.

Д. ДОРОШЕНКО. Нарис..., т. II, . Вид. друге “Дніпрова Хвиля”, Мюнхен, 1968.

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: контрольные 2 класс 2 четверть, экономические рефераты, отчет о прохождении практики.



Предыдущая страница реферата | 1  2  3  4  5  6  7  8 | Следующая страница реферата

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки