Предыдущая страница реферата | 1  2  3  4  5  6 | Следующая страница реферата

Судова реформа 1864 року звичайно трактується в літературі як найбуржуазніша з усіх реформ того часу. Дослідники вважають її самою послідовною. Дійсно, у принципах, на яких побудована реформа, буржуазна ідеологія відбилася найбільше повно. В жодній іншій реформіі цього немає, - там охоронний момент, захист інтересів дворянства, царату виявляються зі всією повнотою. Звичайно, треба мати на увазі, що суд та правосуддя - це системи, із якими громадянин зіштовхується не повсякденно, він може прожити життя, жодного разу не побувавши в суді. У цьому значенні для підданних
Російської імперії судова реформа була менш важлива, ніж інші. Водночас у суді зіштовхуються не стільки міжкласові, скільки внутрішньокласові відносини. Дворяни позиваються з дворянами, купці з купцями. Отже, усякого роду процесуальні гарантії важливі для всіх верств суспільства, у тому числі і для експлуататорської верхівки. Судова реформа торкнула інтересів усіх класів, усіх прошарків Російського суспільства.

Судова реформа, як і всі реформи 60-70-х років, була наслідком визначеної кризи російського товариства, у тому числі і так називаної кризи верхів, під яким розуміють звичайно усвідомлення панівним класом та правлячою верхівкою необхідності тих або інших змін. Треба сказати, що судової реформи бажали, здається, більше, ніж селянської. Якщо більшість поміщиків усупереч здоровому глузду не хотіло розкріпачення селян, то в реформі суду були зацікавлені усе, крім, хіба що, кондових суддівських чиновників, що мають недурний прибуток від неправосуддя і не бажаючих пристосовуватися до нових порядків. І, зрозуміло, прихильником судової реформи, як і реформи селянської, виступав у першу чергу сам імператор
Олександр II, а так само його брат Костянтин Миколайович, що притримувався навіть більш радикальних поглядів.

2. ДОРЕФОРМЕНИЙ СУД В УКРАЇНІ

Різноманітні важелі державної машини самодержавства почали виявляти свою нездатність до середини XIX століття, але, мабуть, жоден з органів державного апарату не знаходився в настільки кепському стані, як судова система. Для дореформеного суду характерна множинність судових органів, складність і заплутаність процесуальних вимог, неможливість часом визначити коло справ, які повинні підлягати розгляду тому або іншому судовому органу.
Справи нескінченно перекочовували з одного суду в інший, найчастіше повертаючись у першу інстанцію, відкіля знову починали довгий шлях нагору, на що нерідко ішли десятиліття.

Інший порок дореформеного суду - хабарництво. Поряд із свавіллям і неуцтвом чиновників, типове для всіх ланок державного апарату, це явище тут набуло настільки жахливого всеохоплюючого розмаху, що його змушені були визнати навіть найзавзятіші захисники самодержавно-кріпосницьких порядків.
Переважна більшість судових чиновників розглядали свою посаду як засіб наживи і самим безцеремонним способом вимагали хабарі з усіх, хто звертався до суду. Спроби уряду боротися з хабарництвом не давали ніяких результатів, тому що цей порок охопив увесь державний апарат. Вкрай низька загальна, освідченність суддів, не говорячи вже про освідченність юридичну, зумовлювала фактичне зосередження усієї справи правосуддя в руках канцелярських чиновників і секретарів.

У дореформеному суді панувала інквізиційна (розшукова) форма судочинства. Процес проходив у глибокій таємниці. Принцип писемності припускав, що суд вирішує справа не на основі живого, безпосереднього сприйняття доказів, особистого ознайомлення з усіма матеріалами справи, безпосереднього усного допиту обвинувачуваного, підсудного, свідків, а спираючись не письмові матеріали, отримані під час слідства. Та й докази оцінювалися по формальній системі. Їхня сила заздалегідь визначалася законом, що твердо встановлював, що може, а що не може бути доказом. Закон же встановлював і ступінь достовірності доказів, ділячи їх на недосконалі і досконалі, тобто такі, що давали підставу для остаточного вироку і не могли бути спростовані підсудним.

Різкій критиці піддавали російську судову систему революційні демократи (А. Н. Радищев, декабристи, А. И. Герцен, Н. П. Огарьов) і революціонери-різночинці. І навіть страшенні реакціонери не могли не визнати необхідність її реформи.

Що ж являв собою дореформений суд в Україні? У Слобідсько-Українській,
Херсонській, Катеринославській (тепер Дніпропетровська обл.) і Таврійській губерніях судову систему привели відповідно до судової системи корінних губерній Центральної Росії. Судами першої інстанції були станові суди: у повітах — земські суди для дворян і селян; у містах — магістрати та ратуші для купців і міщан. Другою інстанцією для них вважалися губернські суди
(палата кримінального і палата цивільного суду). Окрім того, в Одесі створили ще комерційний суд, а у губерніях — совісні суди для розгляду справ про злочини божевільних і неповнолітніх та надвірні суди, які розглядали кримінальні та цивільні справи осіб, станову належність яких нелегко було визначити (різночинці), а також чиновників і військовослужбовців, котрі тимчасово перебували там у справах служби.

У правобережних (Київській, Волинській і Подільській) губерніях структура судової системи була іншою. Судову систему тут очолював головний суд, який став апеляційною інстанцією для судів повітових, підкоморських, магістратів і ратуш. Повітовий суд вважався становим судом для дворян і селян, магістрати і ратуші — становими судами у містах. Підкоморський суд — це становий суд першої інстанції у межових справах. Совісні суди у цих губерніях не існували.

Головний суд складався з двох департаментів — цивільних і кримінальних справ. Компетенція суду була однотипна з компетенцією палат кримінального і цивільного суду інших губерній. Окрім цього, у зв'язку з відсутністю у цих губерніях совісних судів, головним судам були підсудні також справи про малолітніх і божевільних злочинців. Після розгляду в головному суді ці справи поступали в обов'язковому порядку в 5-й департамент Сенату. До підсудності головного суду належали також справи, які становили компетенцію надвірних судів до їх ліквідації у Волинській і Подільській губерніях 1802 p. На вироки та рішення головного суду апеляція і скарги подавалися до
Сенату.

Виконання судових вироків відповідно до Литовського статуту проводили у повітах повітові, а в містах — міські суди. У 1812 p. був уведений єдиний у всій Російській імперії порядок виконання судових вироків: воно передавалося у містах — міській поліції, повітах — нижнім земським судам.

Судова система у Лівобережній Україні за місцевими особливостями була подібна до системи Правобережної України. Головною судовою інстанцією вважався генеральний суд, що мав таке ж значення, як палати кримінального та цивільного суду в Слобідсько-Українській, Херсонській,
Катеринославській, Таврійській губерніях і головний суд у губерніях
Правобережної України. Особливістю генерального суду було те, що старшому з генеральних суддів доручалось у випадку відсутності губернатора і віце- губернатора тимчасове управління губернією. Генеральний суд складався з двох департаментів, кожен з яких укомплектовувався генеральним суддею та двома радниками, призначеними урядом і п'ятьма засідателями, котрі обиралися від дворянства кожні три роки. Повітовий і підкоморський суди будь-яких відмінностей порівняно з судами у Київській, Волинській і
Подільській губерніях не мали.

Діяльність усіх судів у губерніях була підконтрольною губернаторам.
Кримінальні справи в обов'язковому порядку подавалися губернаторам для ознайомлення. У випадку розбіжності між думкою губернатора і вироком суду справа передавалася до Сенату. Останній, як правило, підтримував думку губернатора, позбавляючи сили вирок кримінальної палати, головного або генерального суду.

Деякі особливості у губерніях України впродовж 30-х років XIX ст. були ліквідовані. Так, генеральний і головні суди перетворили на палати кримінального і цивільного суду, голови яких призначалися імператором за поданням міністра юстиції, а радники — міністром юстиції. Судова система в
Україні доповнювалася селянськими судами, що розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи на підставі звичаєвого права. У судах була запроваджена російська мова.

3. Передумови і підготовка судової реформи 1864 року.

Кримська війна 1853-1856 р., що закінчилася поразкою Росії, показала економічну, політичну і військову неспроможність царату, виявивши пороки і виразки соціально-економічної системи.

«Існуючий в країні зсув законодавчої, виконавчої і судової влади сприяє розвитку бюрократизму. Нам, російським, потрібно виховати в собі почуття поваги до закону, тому що ми звикли прибігати до темних і негласних шляхів повз відкритих і законних, коли хочемо покінчити спірну справу легко і просто. Ми збилися зі стовпової дороги законності і заблудилися по путівцях. Нас потрібно відтіля вивести, а для цього потрібно відлучити від дверей таємну поліцію і губернаторів, і зазначити на відкриті двері судових місць». У сказаному розуміння необхідності судової реформи. «Підняти юридичні норови народу, вселити йому обурення до кривосуддя і любов до правди було б воістину святою справою». Але як здійснити це? Насамперед, увести гласність та усність судочинства. «Пора виконувати над нашими виконавцями, слідчими, суддями єдино непідкупний контроль суспільної думки, пора дати спосіб оголошувати оприлюдно темні справи і приховані беззаконня.
Тоді, та тільки тоді, ми зможемо вилікуватися від старої недуги і наздогнати в правосудді інші освічені країни».

Як видно, кризовий стан державного механізму Росії став безперечним. Це стало необхідною передумовою усвідомлення неминучості реформи. «Наприкінці Кримської кампанії, - згадував Оболенський, - відчувалась неминучість суттєвих реформ».

Активно порушувалося одне з найважливіших питань - реформа правосуддя. Тут очевидні дві тенденції. Перша - показати нікчемність вітчизняної юстиції і зразковий стан правосуддя країн Заходу. Друга - обгрунтувати необхідні законодавчі зміни правосуддя. З'явилися пропозиції про знищення канцелярської таємниці, про введення гласності і публічності судочинства. Гласність у суді визначалася вимогами гласності громадського життя.

Кріпосне право виключало законність. Кріпосне право припускало залежність юстиції від адміністративної влади. Таким чином, реформувати державний механізм та юстицію було неможливо без скасування кріпосного права[2] .

«Судова реформа, - вважав Коні, - покликана була завдати удару гіршому з видів свавілля, свавілля судового, що прикривається маскою формальної справедливості. Вона мала своїм наслідком пожвавлення в суспільстві розумових інтересів і наукових праць. З старою судовою практикою науці було нічого робити».[3]

Суттєвий вплив на проекти судової реформи робило підготувка скасування кріпосного права. Губернські дворянські комітети, організовані для з'ясовування побажань дворянства про скасування фортечної залежності, у
1858 р. подали свої пропозиції. Їх «постійно й уважно читав Олександр II» - писав А. В. Головін.

Член Володимирського комітету І. С. Безобразов заявив про неможливість селянської реформи без судової. Якщо остання не буде здійснений, то вихід із фортечної залежності приведе селян до того, що
«...позбавивши їх захисту фортечної влади, передати на жертву сваволі, жадібності і хабарництва чиновників. Що, якщо одне кріпосне право, то суворе, то м'яке, буде замінене іншим, завжди суворим і таким, що ніколи не пом`якшується ? Даремні будуть труди наші, даремні жертви».

Член Рязанського губернського комітету князь С.Б.Волконський і
А.С.Офросімов бачили в судовій реформі єдину гарантію реалізації законодавства про скасування кріпосного права. «...Без судової реформи залишаться не задоволені інтереси дворянства». «Важливе забезпечення справного надходження повинностей до власників, - відзначав член
Рязанського комітету А.І.Кошельов, - полягає в належному устрої... судової влади». Якщо судоустрій залишиться «чиновницьким під наглядом інших чиновників, то недоїмок накопичаться багато: поміщики віддадуть перевагу тому, щоб їх терпіти, чим витрачати вдвічі більше на підкуп посадових осіб, а селяни, не вносячи оброків, будуть розорені данинами на користь охоронців суспільного безладдя і такої ж аморальності».

Без судової реформи неможливо забезпечити недоторканість особи і власності. Гарантувати безперешкодне володіння, користування і розпорядження землею селянству міг тільки суд. Він же забезпечував у цьому випадку й інтереси поміщика, що розраховував на винагороду. Проте юстиція була незадоволена. По силі і різкості виділялася думка А.М.Унковського - лідера тверського дворянства, що служив довгий час суддею і знав правосуддям «зсередини». «Суд у нас не значить нічого, - писав він, -
Адміністрація тримає усю владу і віддає чиновників під суд тоді, коли це буде завгодно їхнім начальникам». «Тому адміністрація наша подає цілу систему зловживання, зведену на ступінь державного устрою... При цій системі ніде немає права і панує одне низьке, неприборкане свавілля, що шанує тільки гроші і суспільне становище».

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: вид дипломной работы, классы реферат.



Предыдущая страница реферата | 1  2  3  4  5  6 | Следующая страница реферата

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки