Предыдущая страница реферата | 1  2  3  4  5  6 | Следующая страница реферата

У перші роки після введення Судових статутів у складі почесних мирових судів, за словами А.Ф.Коні, було чимало чуйних, порядних людей.
Мировий суддя Н.В.Почтьонов, дуже освічена людина, вносив у розгляд справ
«живий струмінь». У нього правосуддя було поставлено добре, і місцеві жителі відносилися до нього з довірою. Значний вплив на з'їзд світових судів робив А.Р.Шидловский - уособлення працьовитості, педантизму і коректності.

Судова реформа 1864 року створила систему загальних судів. Судами першої інстанції були окружні суди. Кожний окружний суд засновувався для розгляду цивільних і кримінальних справ, що виходили за рамки підсудності світового судді[10] .

Другою інстанцією в системі загальних судів була судова палата. У ній в апеляційному порядку розглядалися справи по скаргах на вироки і рішення окружних судів, винесені без присяжних засідателів. Крім того, до її підсудності були віднесені справи про особо небезпечні злочини - державних і посадових. Ці справи повинні були розглядатися коронним судом із становими представниками, по одному від кожного стану: губернський (або повітовий) ватажок дворянства, міський голова і волосний старшина.

На відміну від суду присяжних особлива присутність судової палати являла собою єдину колегію коронних судів і народних представників, причому права всіх членів були рівні й у процесі судового слідства, і при винесенні вироку. Але ця формальна рівність не призводила до підвищення їхньої ролі в порівнянні з присяжними засідателями. Навпроти, як зауважив
Г.А.Джаншиєв, «ця форма нічим майже не відрізняється від звичайного коронного суду»[11] , а В.І.Ленін писав, що станові представники
«представляють із себе безоких статистів, грають жалюгідну роль понятих, що крадуть те, що завгодно буде ухвалити чиновникам судового відомства»[12] .

Велике значення для незалежності суду і зміцнення принципу законності в карному і цивільному процесах дореволюційної Росії мало створення адвокатури і реорганізація прокуратури. Адвокатура, створена судовою реформою, відразу заявила про себе рішуче і сміло.

В адвокатуру потягнулися видні юристи-професори, прокурори, обер-прокурори Сенату і кращи юристи, що працювали при комерційних судах.
Сюди і ввійшов друг М.Е.Салтикова-Щедріна відомий діяч руху селянського розкріпачення А.М.Унковский. На сторінках газет і часописів усе частіше стали зустрічатися імена адвокатів: Ф.Н.Плевако, В.Д.Спаговича,
К.К.Арсеньєва, Н.П.Карабчевського, А.М.Унковського, А.І.Урусова,
С.А.Андрєєвського, П.А.Алєксандрова, В.М.Пржевальського, А.Я.Пассовєра й інших[13] .

Адвокатура по судових статутах була двох категорій. Адвокатами вищої категорії були присяжні повірники, що об'єднувалися в корпорації по округах по округах судових палат. Присяжні повірники обирали Рад, що відав прийомом нових членів і наглядом за діяльністю окремих адвокатів.

Другу, нижчу категорію адвокатури складали приватні повірники. Вони займалися незначними справами і могли виступати в тих судах, при яких состояли.

Велике значення для затвердження нових демократичних принципів судочинства мала і реорганізація прокуратури. Після судової реформи прокуратура звільнилася від функції загального нагляду, її діяльність обмежувалася тільки судовою сферою. Якщо до судової реформи прокурор повинен був виступати в суді «як стягувач покарання і водночас захисник безвинності», то тепер головним його завданням ставав нагляд за дізнанням і слідством і підтримка державного обвинувачення в суді. Нова прокуратура створювалася при судах.

Відповідно до судових статутів засновувалися посади прокурора судової палати і його товаришів. Організація прокуратури будувалася на принципах суворої ієрархічності, єдиноначальності і взаємозамінності в процесі. Прокурорський нагляд здійснювався під вищим керівництвом міністра юстиції як генерал-прокурор. Обер-прокурори Сенату і прокурори судових палат безпосередньо підпорядковувалися генерал-прокурору, прокурори окружних судів діяли під керівництвом прокурорів судових палат. Число товаришів прокурора і розподіл їхніх обов'язків залежали від розмірів судового округу. Безумовно, прокурори знаходилися в набагато більшій залежності від уряду й у силу їхнього прямого підпорядкування міністру юстиції, і тому, що на них не поширювався принцип незмінюваності.

Перше покоління робітників прокуратури дечим поступалося своїм колегам-супротивникам - адвокатам і в дотриманні норм судової етики, і в прагненні встановити в справі істину, а не доводити провину подсудимого що б не сталося. Прокуратура ні в перші роки свого існування, ні в майбутньому не була схильна корупції. До честі прокуратури варто віднести виграну справу мільйонера Овсяннікова, справу ігумені Митрофанії, так називані банківські процеси й інші.

Між обвинуваченням і захистом відбувалися привселюдні змагання в правильному розумінні і застосуванні закону, в смекалки, у блиску фраз і в розумінні найтонших зигзагів людської душі. Прокуратура хизувалася
«безпристрасністю», захист брала спритністю і патетикою. Таким чином, судова реформа створила не тільки новий суд, але і нову систему правоохоронних органів, більш того, нове розуміння й уявлення про законність і правосуддя.

Заснуванням судових установлень (ст.237 і 239) передбачалося, що основою внутрішньої самостійності судів слугують тривалість суддівських посад і рівність судів: у них не може бути начальників; члени всіх судових інстанцій як судді рівні між собою, а самі судді розрізняються тільки по ступені влади - суди першої і вищих інстанцій. Прогресивними були і такі важливі принципи, закріплені в Судових статутах, як колегіальність суду, незмінюваність судів і дисциплінарної відповідальності їх тільки перед судом, несумісність судової служби з іншими професіями[14] .

Губернатор уже не міг, як раніше, заарештувати судью за невідповідний його уявленню про закон вирок, а підсудні і потерпілі, позивачі і відповідачі були урятовані від необхідності піддобрювати судових чиновників. Мирові судді, що обираються прийшли на зміну поліцейським чиновникам. Провину підсудного потрібно було доводити гласно, у боротьбі з адвокатурою перед лицем представників населення - присяжних засідателів.
Суд присяжних зробив потужний сприятливий вплив на всю судову систему і навіть, у деякій мірі, на політичну систему Росії.

Перші кроки нових судів, і особливо суду присяжних були зустрінуті схваленням і уряду, і преси[15] .

5. судові статути (20 листопада 1864 року).

Судові статути, у Росії законодавчі положення, прийняті 20 листопада 1864 року склали основу судової реформи 1864 року.

Судові статути - у дореволюційної Росії офіційна назва законів, затверджених 20 листопада 1864 року: «Заснування судових установлень»,
«Устав про покарання, що накладаються світовими суддями», «Устав карного судочинства», «Устав цивільного судочинства». Судові статути оформили проведення судової реформи 1864 року.

Відповідно до «Заснування судових установлень» (закон про судоустрій), судова влада належала мировим суддям, з'їздам мирових судів, окружним судам, судовим палатам і Сенату (верховний касаційний суд). Мирові судді вирішували справи одноосібно. Вони знаходилися при мировому окрузі
(повітовому, міському), що ділилися на декілька дільниць. У мировому окрузі були також почесні мирові судді, що разом із мировими дільничними суддями даного округу утворювали вищу інстанцію - з'їзд мирових судів. У окружний суд, що засновувався на декілька повітів, входили голова і члени суду.

Судова палата засновувалася в окрузі, що об'єднував декілька губерній або областей (по особливому розкладу). Вона ділилася на департаменти, що складалися з голови і членів департаменту. Для завідування судовою частиною в Сенаті були збережені в якості верховного касаційного суду касаційні департаменти по карних і цивільних справах. Прокурорський нагляд здійснювали обер-прокурори, прокурори і їхні товариші і здійснювався під спостереженням міністра юстиції як генерал-прокурора.

«Устав про покарання, що накладаються світовими суддями» являвся кодексом, у який були виділені з «Укладення про покарання карних і виправних» менше серйозні злочини (проступки), підвідомчі мировим суддям.

Статут складався з 13 глав. Перша глава містила загальні положення і перелік покарань за злочини, передбачені статутами. Глави 2-9 були присвячені дрібним злочинам проти суспільного і політичного ладу, проступкам проти порядку управління і т.д. У главах 10-13 говорилося про проступки проти особистої безпеки, проти сімейної честі і т.д.

«Устав карного судочинства» (кримінально-процесуальний кодекс) визначав компетенцію судових органів по розгляду кримінальних справ, загальні положення, порядок виробництва у мирових установленнях, порядок виробництва в загальних судових місцях, вилучення з загального порядку карного судочинства.

Відповідно до статуту, мировий суддя розглядав кримінальні справи в межах відведеної йому компетенції, проте справи деяких осіб (наприклад, духівництва) підлягали відомству інших судів; із компетенції мирового судді виключалися справи таких осіб, притягнення яких до відповідальності змінювало склад злочинного діяння або спричиняло посилення покарання.

Основними стадіями в карному процесі, відповідно до Статуту, були: попереднє розслідування, передання суду, підготовчі розпорядження до суду, розгляд справи, виконання вироку. Розрізнялися такі вироки: остаточні (який підлягали перегляду тільки в касаційному порядку, тобто не по суті, а лише по питанню про їхню законність або незаконність) і неостаточні (що допускали можливість перегляду справи по суті, тобто в порядку апеляції).

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: вид дипломной работы, классы реферат.



Предыдущая страница реферата | 1  2  3  4  5  6 | Следующая страница реферата

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки