Соціологічні погляди Григорія Сковороди

Вершиною розвитку просвітництва й гуманістичних традицій Києво-
Могилянської академії XVI-XVIII ст. стала соціальна філософія видатного мислителя, поета, мандрівного філософа й просвітника Г.С. Сковороди.

Григорій Савич СКОВОРОДА (1722-1794) народився в селі Чорнухи на
Полтавщині в сім’ї малоземельного козака Лубенського полку. Змалку виявив здібності до навчання. Інтерес до читання книжок, “охоту до науки” і в 1734 р. у 12-річному віці вступив до Києво-Могилянської академії. Де провчився з перервами до 1753 р. Деякий час працює домашнім вчителем, потім викладачем
Харківського колегіуму, звідки його звільняють (1769) за невідповідність поглядів і концепцій офіційним. Із цього часу Сковорода стає мандрівним філософом, чверть століття проповідуючи своє вчення серед народу. Й залишається в його пам’яті як полум’яний шукач правди, істини прихильник гармонійності духовного та фізичного буття людини.

Складна за своєю символікою і багата за змістом філософська спадщина великого національного мислителя давно привертає до себе увагу численних дослідників самобутністю проблематики й засобами її вирішення. А також своєю потенційною актуальністю на різних етапах подальшого розвитку філософського та соціального знання.

Філософія Григорія Сковороди не являє собою традиційну строго логічну.
Чітко категоріально визначену систему знання. Його не цікавлять усталені філософські й богословські традиції, поняття та принципи. Своє вчення
Сковорода розробляє на основі власного світосприймання, відчуття та буття.
Тому кожній праці мислителя притаманне складне переплетіння художніх і міфологічних образів. Релігійних символів, філософських, природничо- наукових, політичних. Етичних, релігійних понять, котрі трансформуються.
Переплавляються скрізь авторське світовідчуття, інтегруються в синкретичному поєднанні раціонального й чуттєво-емоційного. Це виділяє філософські праці Сковороди з-поміж інших, а він сам виступає як філософ- мистець, філософ-поет. Мислитель передає свій світогляд, власні шукання, особистий досвід осягнення й збагнення мети людського життя і належить до того рідкісного сократівського типу мислителів, чиї особисті переконання збігались зі способом власного життя.

Григорій сковорода залився в українській і світовій культурі як філософ, проте його філософія особлива, вона наближена до концепцій філософського антропологізму. Академік В.І. Шинкарук визначив її як “гомо теїстичний антропологізм”, оскільки Сковорода розглядає внутрішню духовну сутність людини як божественну, як Бога в людині, бо “...истинный человек и
Бог есть тожде» .

Людина, сенс її життя й діяльності – центральні в творчості Сковороди.
Її можна розглядати як першу в історії української філософської думки концепцію соціальної філософії, оскільки безпосереднім об’єктом досліджень є саме людина в прояві її волі, духу, покликання, “серця”, прагнень, діяльності, праці. За словами самого мислителя, коли людина має веселий дух, спокійні думки, серце мирне, то все є світлим, щасливим, блаженним:
“Се є філософія”.

В контексті соціальної філософії Сковороди можна виокремити декілька важливих аспектів, що характеризують і соціологічні погляди мислителя. Але розуміння їх пов’язане, безумовно, з загальними філософськими поглядами мислителя, котрі спробуємо коротко викласти.

В основі філософського вчення Г. Сковороди лежить принцип існування трьох світів: макрокосм (всесвіт), мікрокосм (людина), символічний світ
(Біблія). Котрий поєднує макро- і мікро-світи. Кожен з цих світів має подвійну натуру – видиму. Зовнішню (“твар”, матеріальну натуру) й невидиму, приховану (духовну). Видимими частинами макрокосмосу-всесвіту є матерія, мікрокосмосу-людини – її плоть фізичне тіло, символічного світу – Біблія.
Вищими. Невидимими – духовними їх натурами є Бог у всесвіті, людський дух – в людині, справжні, а не приховані, завуальовані божественні істини – в символічному світі, якою є Біблія з її внутрішньою іманентною сутністю.
Біблія – це загадка, котру слід розгадати, вона є носієм втаємниченої істини про вищі духовні цінності, які слід пізнати. Але одночасно вона
“есть лож”, “враки”. Оскільки написане – лише форма, що містить зерна істини та ідеали людських взаємин. Кожна людина може і має осягти затаєні істини Біблії, щоб досягти щастя: адже в них, а не в багатстві. Не в примарних спокусах “першого ворога” – “ нарум’яненої мавпи” – видимого світу вона досягне вищого блаженства.

Соціальні аспекти життєдіяльності людини Сковорода розкриває в своїх етичних. Педагогічних поглядах. Ученнях про “Гродну працю” та соціальний ідеал – “горній Єрусалим”.

Центром розгортання соціальної проблематики є проблема людського щастя.
Виходячи з концепції двоїстої природи всякого святу, Сковорода розрізняє в людині ї тілесну і духовну (божественну) натури. В цьому не було б нічого нового, коли б філософ безпосередньо наслідував теософську традицію протиставлення смертного тіла богоданій безсмертній душі. На перший погляд роздвоєний “мікрокосм” Сковороди так і сприймається: адже в людині є
“божественне”, невидиме й матеріальне, тілесне. Проте автор не завжди слідує жорсткій традиційній схемі їх протиставлення. Він не стільки протиставляє ці дві природи в людині. Скільки підкреслює примат невидимої природи над видимою, тілесною. Бо дійсна людина – це її внутрішній духовний світ з притаманними йому волею, розумом, почуттями, прагненнями, природними здібностями, що приносять задоволення й щастя. Коли вони збігаються з відповідною їм формою практичної діяльності людини, “сродною працею”.
Можна сказати, що Сковорода протиставляє “дві природи” людини лише теоретично, моделюючи їх як різні сутності, але при аналізі онтології, буття “мікрокосмосу” розглядає їх як двоєдині, секретні. Він підкреслює, що
“всякий род пищи и пития поезен и добр есть”, як і потреба в одязі, здоров’ї у відсутності злиденності тощо, але все це має бути помірним, не перетворюватися в само мету людського життя. Не випадково Сковорода згодує слова Сократа – живу не для того, щоб їсти й одягатись, а ім. І одягаюсь, щоб жити.

Сковорода – проповідник поміркованого способу життя; він осуджує нагромадження багатства, прагнення до фізичних насолод, бо жити зароди цілі
“петь, пить и есть не есть дело”. Це не робить людину щасливою, вона подібна до шершня, на відміну від бджоли, котра “есть герб мудрого человека, в сродном деле трудящегося”.

Праця потрібна людині як умова її існування. Але суть дійсної. Істинної людини полягає “не во внешней своїй плоти и крови, но мысль и сердце его – то истинный человек есть». Істинну людину визначає її внутрішня духовна сутність – “Бог”. Божественне начало споконвічно притаманне людині, вона причетна до “ царства божого”, закладеного в неї. Тому пізнати в собі божественну суть як вищу істину, розгадати загадку символічного світу” становить сенс життя і досягнення справжнього людського щастя. Можливість здійснення цієї мети Сковорода вбачає в процесі самопізнання. Цей шлях робить людину вільною, і вона не є нічиїм рабом, навіть божим.

Самопізнання мислитель розглядає як засіб, що дає змогу людині відчути свою вищу, “божественну” сутність, бо щастя, мир, рай, бог “внутри тебя есть”. Осягнення такої мети формує істинну людину, бо така людина тотожна
Богові.

Самопізнання – це перманентний процес руху людини до вищої істини від стадій чуттєвого сприймання явищ зовнішнього світу, коли вона орієнтується на земні цінності (“плоть” і “прах”, але не знаходить у цьому щастя, бо
“бранний кумир” стає тісним, обмеженим, породжує розчарування, духовну кризу. Вихід із цього Сковорода вбачає в принципі “Пізнай самого себе”.

Самопізнання полягає в необхідності усвідомлення полярності світу, його
“дихотомічності”, роздвоєності не видиме – невидиме, матеріальне – духовне, гідне – недостойне і т.ін. в таких ситуаціях людина завжди знаходиться в стані гострої драматичної напруги; вона поставлена перед вибором, котрий визначає відповідні шляхи подальшої діяльності між високим і ницим, благородним і негідним, між добром і злом, блаженством і стражданням тощо.
Правильний вибір пов’язаний з “невидимою натурою”, яка зумовлює справжню свободу на відміну від обмеженого “бранного кумира”: “Духовный … человек есть свободен. В высоту, в глубину, в широту летает беспредельно».

Сковородинська концепція людини цікава й плідна в тому відношенні. Що вона виходить із визнання примату “серця”, духовності над тілесністю, проте їй притаманні і певні недоліки.

Г. Сковорода розглядає людину переважно як атомарну істоту поза системою соціальних зв’язків, визнаючи при цьому її загальні сутнісні родові ознаки: “ если кто единого человека знает, то всех знает». Адже самопізнання сковорода розглядає як суто індивідуальний, особистий акт.
Соціальний контекст впливу на людину, на процеси формування, розвитку та діяльності її випадає з поля зору. Людина аналізується поза історичним простором і часом. Але люди не народжуються мудрими чи злими, щедрими чи скупими і не завжди можуть вибрати “Гродну” працю в силу соціальних обставин. Ці якості й можливості визнаються й живе людина як продукт суспільства та його член. Але це вже деталі.

Найважливішою заслугою українського мислителя є спроба розкрити сутність людини, визначити притаманні їй специфічні риси, заперечення зведення її до природного організму чи механізму, “людини-рослини” чи
“людини-машини” (як це мало місце в концепціях французьких просвітителів).
Його розуміння людини було на порядок вищим і випереджало час.

Концепція людини в творчості Григорія Сковороди набула подальшого розвитку в ученні про “Гродну” працю.

В складній алегоричній, символічній системі вчення Сковороди. Чий
“жребий с голяками” визнавав сам автор, чітко відображені основні духовні цінності селянської маси, просвітником якої він був. Про це свідчать сковородинські заклики до поміркованості в житті. Захист “голяків”.
Пропаганда народних морально-етичних принципів тощо, але особливо близьким для селянського менталітету є шанобливе ставлення Сковороди до праці як істотного атрибута людської природи й умови досягнення щастя, бо “сердечное веселие. Душевную крепость” людина досягає лише в процесі своєї праці.

В дослідженні ролі й значення праці Г. Сковорода виступив як учений- новатор, що сказав своє оригінальне слово про “Гродну працю” як сутнісний атрибут людського життя й розглянув окремі механізми процесу перетворення праці із засобу життя в умову досягнення людиною щастя і благо.

“Гродна праця” є однією з найважливіших категорій в системі філософських і соціологічних поглядів Сковороди в розумінні людини, її діяльності та сенсу життя. Вона дає можливість блага і щасті, систему виховання, своєрідність його інтерпретації соціальної рівності й нерівності між людьми та ін.

Що є таке “сродна (споріднена) праця” чи, за його термінологією, -
“сродный труд»?

Сковорода, розглядаючи двоєдину природу людини, вважав, що вона народжується з певними, так би мовити, “запрограмованими” задатками
(здібностями, нахилами) до того чи іншого (“Бог, природа и Минерва есть то же”) вкорінений і в людині. В процесі самопізнання вона відкриває в собі вище начало, котре єднає її з Богом і робить богорівною насамперед завдяки усвідомленню свого власного покликання, адекватно оцінює свої природні задатки й реалізує їх у відповідних формах діяльності. Тоді вона досягає щастя.

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки