Предыдущая страница реферата | 1  2  3  4  5  6  7  8 | Следующая страница реферата

Те, що є право, лише стаючи законом, набуває не лише форми своєї всезагальності, але і своєї справжньої визначеності.[2]

Гегель визнає, що зміст права може бути викривленим в процесі законодавства; не все, дане у формі закону, є право, оскільки лише закономірне у позитивному праві законне і правомірне.

Грунтом для права є духовне, і його вихідною точкою – воля. Свобода є таке ж основне визначення волі, як вага – основне визначення тіла. Воля без свободи – порожнє місце.[3]

Оскільки право стосується свободи, самого достойного і священного в людині, то вона, оскільки воно для неї обов’язкове, повинна знати його.[4]

Філософсько-правове вчення Гегеля справило помітний вплив на наступну історію правової думки.

Ідея свободи є стрижнем праворозуміння Ф.А.Хайєка. На його думку, індивідуальний розум недосконалий і обмежений в своїх можливостях. Людина здатна передбачати лише безпосередні результати своїх дій, але зовсім не їх суспільні наслідки.

Виходячи з цього, жодна людина чи група людей не можуть знати всього необхідного для свідомого цілеспрямованого соціального планування. Звідси політичний висновок: роль держави повинна бути обмежена. Вона не може брати на себе всієї відповідальності за стан життя суспільства. Але оскільки держава все ж прагне до цього, роль права заключається в тому, по-перше, щоб обмежити можливості держави для примусу, по-друге, щоб забезпечити кожному індивіду гарантовану сферу життя, в рамках якої вона може використовувати хай обмежені, але свої пізнання і можливості і на свій розсуд, заради досягнення своїх приватних інтересів.

Свобода – єдино можливе середовище, в якому людина може розвиватися як розумна істота. Не просто свобода, а правова свобода – ось ідеал Хайєка.
Правова свобода означає такі умови життя суспільства, коли примус одних по відношенню до інших зведено до мінімуму.

В субстанціональному смислі право похідне від свободи. По-перше, право захищає свободу, і тому може розглядатися як засіб забезпечення свободи.
Право не має на увазі досягнення якихось цілей: мета права глобальна – захист свободи як такої. По-друге, право, передбачаючи необхідні обмеження на реалізацію свободи (що, доречі кажучи, пов’язано з обмеженістю і недосконалістю людських знань, в тому числі і про свободу), не подавляє, а розширює, максимізує її. Право – це порядок свободи, упорядкована свобода.
Через право свобода транслюється в конкретні юридичні права і свободи. Тому право – умова і основа свободи, а свобода – мета права.

Але позитивне право не завжди готове виконати цю функцію. Закон як воля правителя (держави) схильний, скоріше, знищувати свободу, ніж розширювати її. Право ж, що складається спонтанно, як і весь соціальний порядок, свободі загрожувати не може. А закон, створений людьми, що використовують свій недосконалий, обмежений розум, загрожує свободі.

Саме правління права, а не правління людей, він вважає головною рисою
“хорошої” держави. Людина вільна, якщо вона повинна підкорятись не іншій людині, а закону, - вважає Хайєк.

Правління права Хайєк визначає як політичний ідеал. “Принципи правління права, що обмежують владу держави … самі по собі не можуть бути правом, а існують лише як керівні начала, властивості хорошого закону”.[5]
Принципи правління права, виражаючись в позитивному праві, перетворюють його в правовий закон.

Слабкість концепції Хайєка в тому, що він не допускає варіантності в розвитку: або ринкова економіка і свобода, або тоталітарний колективізм і несвобода. Він штучно обмежує своє дослідження крайнощами.

Хайєк вважає, що оскільки в суспільстві не існує єдиного уявлення про справедливість, держава і не може брати на себе турботу про підтримання справедливості в суспільстві. Однак, якщо розподільча справедливість не може бути абсолютним критерієм, то це не означає, що вона не може бути критерієм взагалі.

Інтерпретація права в працях видатних російських юристів кінця ХІХ – початку ХХ ст. представляє собою багату гаму різних точок зору на цей соціальний феномен.

Право, констатує Н.І.Палієнко, представник юридичного нормативізму в правовій думці Росії початку століття, відноситься до найбільш складних явищ соціального світу, і тому “загальні закони суспільного життя діють і в області права. Отже, право не може бути зрозумілим поза зв’язками з фактами і умовами дійсного життя”.[6] При цьому право не потрібно ототожнювати ні з фактичними відносинами, ні з законами в науковому розумінні цього слова.
Право можна визначити як сукупність своєрідних позитивних і об’єктивних норм чи правил належного, що виробляються в суспільстві і мають характер владних зовнішніх наказів, направлених на регулювання людських відносин.
Право по відношенню до людей виступає в двох іпостасях: по-перше, служить авторитетним мірилом взаємовідносин осіб, уповноваженим і зобов’язуючих їх до належної поведінки; по-друге, для суб’єктів права характерне усвідомлення його владності, зовнішньої авторитетності і примусовості.

Таким чином, Н.І.Палієнко до відмінних ознак правової норми відносив її сувору зовнішню імперативність. Інакше кажучи, норма права диктує свою волю, вимагає підкорення їй незалежно від переконань і внутрішнього авторитету совісті. Окрім чисто зовнішнього примусу право впливає і на духовну сторону людей, але вже не як накази, не в силу усвідомлення людьми їх підкореності іншій волі, а як ідея, що проникла у свідомість людей і стала психічним фактором їх життя.

Однак не потрібно забувати, що реальне життя, фактичні відносини у всьому їх різноманітті служать необхідними передумовами цих норм, грунтом, на якому право розвивається, черпає свій зміст і для якого застосовується.

Б.А.Кістяківський, в свою чергу, стверджував, що вивчення права як соціального явища потрібне не тільки для здійснення теоретичної мети – досягнути найбільш повного знання про право. Це потрібно для того, щоб право не розходилось зі справедливістю і щоб саме право було справедливим.

Е.Н.Трубецький трактував право насамперед як правила поведінки. Тому право у його розумінні представляє собою сукупність норм, з одного боку, які надають, а з іншого – які обмежують зовнішню свободу осіб у їх взаємних відносинах. Праву притаманні два елементи: особистий і суспільний, отже, право є: 1) об’єктивний порядок, що регулює відносини людей в суспільстві,
2) суб’єктивний порядок, що містить в собі індивідуальні права, які визнаються і надаються юридичними нормами.

Б.Н.Чічерін вважав, що право є явище свободи, а свобода в юридичній області є начало цілком позитивне. Джерело права, як і моральності, лежить в свободі, але свобода має дещо іншу сутність. Це свобода зовнішня, яка складається в незалежності особи від чужої волі у зовнішніх діях. Звідси народжується потреба взаємного обмеження свободи; необхідне встановлення загального закону, який би визначав область кожної особи. Право є спільне існування свободи під загальним законом. Тільки свобода, яка підкоряється закону, може встановити міцний правопорядок.[7]

Досить поширеною в дореволюційній юриспруденції була думка про те, що в праві присутнє примусове начало. Але одні вчені вважали, що воно складає сутність права і тим відрізняється від інших регуляторів. Інші ж, і їх була більшість, вважали, що примус – лише одна з рис права, але не його сутність. Але все ж примус є такою ознакою права, яка не піддається сумніву. П.І.Новгородцев звертав увагу на те, що ні мораль, ні право не існують у “чистому вигляді”, і якби ми стали наполягати на безумовно примусовому характері права, то відразу ж переконалися б у неможливості провести цю ознаку до кінця. “Ми знайшли б, - пише він, - що один примус не може служити достатньою опорою права і що в деяких випадках він зовсім відсутній, але не віднімає у права властивого йому значення, і саме тому, що в дійсності право існує лише в союзі з іншими силами життя.” Таким чином, вважає Новгородцев, юридичні закони можуть виконуватися не тільки в силу зовнішніх міркувань, але і на основі моральних мотивів.

За словами П.Г.Виноградова, право не може бути відірване від моралі, оскільки воно містить в якості одного із своїх елементів поняття правильності, якому відповідає моральне начало – справедливість. Тому в кожній системі права повинна існувати рівновага між справедливістю і силою.
А з цього випливає, що визначення права не може бути основане виключно на понятті державного примусу.

В.С.Соловйов розумів право як примусову вимогу реалізації певного мінімуму добра чи порядку, який не допускатиме проявів зла. Примусове начало привноситься в право ідеєю загального блага чи суспільного інтересу.
Право – визначення необхідної примусової рівноваги двох моральних інтересів
– особистої свободи і загального блага. В.С.Соловйов поділяв позиції багатьох російських правознавців відносно того, що в основі всіх правових явищ лежить свобода. Однак не вона складає ключовий принцип права, оскільки право визначається справедливістю, тобто моральним началом. І хоч поняття справедливості змінюване, незмінним залишається принцип, згідно з яким моральність складає внутрішню обумовленість права.[8]

Представником логічного нормативізму в праворозумінні у дореволюційній
Росії був І.А.Ільїн. Він піддає критиці поширене ототожнення права і сили, що йде від теорії суспільного договору і розглядає право як форму зовнішнього впливу на людей, який має за мету гарантувати стабільність держави. В чисто нормативному смислі право взагалі не є щось реальне, воно є вираженням глибинних відносин між людьми, які виходять за межі їх реального існування у фізичному і психічному просторі.

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: контрольная 2, экологические рефераты.



Предыдущая страница реферата | 1  2  3  4  5  6  7  8 | Следующая страница реферата

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки