Доля української літератури – доля України. Важко знайти у світовій історії аналогію, щоб жива мова, мова великого народу систематично заборонялася й переслідувалася спеціальними державними вердиктами й актами.
Цей геноцид тривав століттями.

За останні триста з гаком років українська література, перебуваючи в колоніальному становищі, не могла розвиватися на всю силу генетично закладених у ній можливостей; спираючись на невмирущі скарби народної творчості, постійно дбаючи про самозбереження й виживання – своє і своєї підвалини – української мови, вона проходила через утиски й труднощі, невідомі літературам, які не зазнавали національного гніту.

До міфічного антирадянського націоналістичного підпілля, нібито керованого напівживим академіком Кримським, були “підверстані” нещодавно заарештовані в Києві дочки класика української літератури Михайла
Старицького – сімдесяти трирічна Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська шістдесяти семирічна Оксана Михайлівна Стешенко.

На допитах усі заарештовані категорично заперечували існування якогось антирадянського підпілля і свою приналежність до нього. Та їхні голоси чули тільки холодні тюремні мури, підручні ж Берії робили своє діло. Їм потрібен був гучний судовий процес над українськими буржуазними націоналістами – гітлерівськими посіпаками й запроданцями. Водночас такий процес, який би виправдовував їхнє сите жирування в глибокому тилу, за спинами тих, що ходили в штикові атаки, кидалися з в‘язанками гранат під гусениці німецьких танків, закривали своїми грудьми амбразури дзотів.

За своїм психічним станом Сталін не міг збагнути, якої самостійності жадає місцева людність на порозі соціалістичного раю, чому вона чинить такий відчайдушний опір впроваджуваній більшовиками політиці воєнного комунізму. І від усвідомлення власного безсилля зрозуміти і змінити становище горде серце наркомнаца скипало ярим гнівом, переповнювалося презирством і зненавистю до всього українського.

До того ж місцеві намісники в особі всіляких квірінгів, раковських, п‘ятакових самі корчили з себе видатних пролетарських вождів і гадки не мали визнавати верховенство влади на Україні повноважного представника
Центру Джугашвілі-Сталіна. Складалося навіть враження, що вони сприймали його як тимчасового нальотчика і з нетерпінням чекали якнайшвидшого щезнення. За таких умов праця на Україні не лише не приносила Сталіну морального вдоволення, але з кожним днем ставала все обтяжливішою і нестерпнішою. Тому, коли випала нагода перейти на роботу в Секретаріат ЦК
ВКП(б), він без вагань і без жалю полишив Україну, де не здобув ні кар‘єри, ні слави.

Полишив, але забути не забув. Тим паче, що вона частенько нагадувала про себе. Навіть ставши Генеральним секретарем ЦК ВКП(б), Йосиф
Віссаріонович не відчував належної шаноби до себе з боку учорашніх українських соратників. Навпаки, вони залюбки ставили йому підніжки, де тільки могли.

З юнацьких літ призвичаєний до кривавих насильств, морально розбещений безкарністю за найтяжчі злодіяння в роки “воєнного комунізму”, самодержавний більшовицький диктатор зі своїми посіпаками в Політбюро поставив перед партією позбавлене здорового глузду завдання: не просто колективізував десятки мільйонів селян, а колективізувати за один рік. Чим закінчилася чергова сталінська авантюра, нині відома всьому світові.
Ліквідація куркульства як класу, повальний грабіж селянства, розстріли без суду й слідства, ув‘язнення закладників, насильна депортація мільйонів хліборобів у концтабори й віддалені райони вічної мерзлоти… морем крові заплатило селянське суспільство за злочинний експеримент побудови сталінського соціалізму!

Для українського народу кампанія “Дайош шалені темпи колективізації!” мала неймовірно трагічні наслідки. Навіть за часів татаро-монгольського нашестя наша земля не зазнала стільки страхіть, як за роки сталінської опричнини.

Не менш важливо було встановити: коли саме почався сталінський терор проти українського письменства? Більшість літературознавців називають 1929 рік — рік початку підготовки фальсифікованого судового процесу в справі так званої Спілки Визволення України.

Сталін лякав Політбюро ЦК КП(б)У тим, що українізація дуже швидко можу привести до відчуження української культури від “Москви”, а найжахливіше — почнеться “боротьба проти російської культура і її найвищого досягнення — ленінізму”.

26 квітня 1926 року, коли Генсек фактично власними руками відлив кулю, яка згодом обірвала життя Миколі Хвильовому, є всі підстави вважати днем початку великого терору на Україні. Що ж стосується морального терору проти українства, то він ніколи не припинявся на нашій землі.

Головним об‘єктом цих наскоків був комісар освіти М.Скрипник. не бажаючи зректися політики українізації, 7 липня 1933 р. він накладає на себе руки. Так само кількома місяцями до цього вчинив М.Хвильовий. Інший ідеолог українського націонал комунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирало обертів правління терору Постишева, страчувалися чи висилалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, що з‘явилася у 20-ті роки. За деякими підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених мовознавців ліквідували 62. Щоб урятуватися, деякі письменники, такі як П.Тичина та М.Бажан, стали писати під диктовку Москви.

Одним із прикладів є Євген Павлович Плужник (1898-1936рр. народження) який народився 26 грудня в Слободі-Контемирівка Ворошзької губернії. Його батько був дрібним купцем родом з Полтавщини, а мати – з Воронежчини. У сім‘ї було 8 синів і дочок.

Спадкові сухоти періодично забирали когось із дітей. Мати була зайнята, тож Євген жив під опікою сестри Ганни. Згодом він вступив до гімназії у Воронежі. Згодом продовжив навчання у Ростовській гімназії. У
1919р. закінчує гімназію в Боброві і переїжджає з батьками на Україну в село Велика Богачка і вчителює у початковій школі. Влітку 1919р. Євген
Плужник вирішує спробувати свої сили, як актор у мандрівній трупі, а вже влітку 1920р. від‘їхав до міста Києва до старшої сестри Ганни, яка працювала лікарем-фтизіатром в медінституті, а її чоловік викладач у ветеринарно-зоотехнічному інституті. Він загітував вступити Євгена до цього інституту. Але через рік Євген зрозумів, що це не його покликання. Він вирішує піти на професіональну сцену. Він відвідував лекції у муздрамі, але стався химерний випадок, який назавжди обірвав театральну кар‘єру Євгена
Плужника.

Є.Плужник не зробив акторської кар‘єри, взагалі не став актором, проте захоплення театром не минуло безслідно. Він написав три прозові п‘єси. Дві з них ( “Професор Сухораб” та “У дворі на передмісті” ) опубліковано
1929року в журналі “Життя й революція”. В них живе аромат тієї епохи, вони й тепер можуть задовольнити і наше прагнення до пізнання, і наші естетичні потреби. Плужник надзвичайно любив лише одну п‘єсу: “Лихо з розуму”
Грибоєдова. Створити українське “Лихо з розуму” п‘єсу, що поєднала б у собі все найкраще з драматургії і поезії – ось таку мету поставив перед собою митець.

Ще під час відвідування лекцій він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною, яка навчалася на історико-філологічному факультеті ІНО ( Інститут народної освіти ). Вони закохуються одне в одного і 12 жовтня 1922р. одружуюдться. 1923 року під псевдонімом Кантемирянин з‘являються публікації
Плужника. У жовтні 1924 року відбувається перший публічний виступ поета в приміщенні Всенародної бібліотеки Української Академії наук. Відтоді він став членом літературного угрупування “Ланки”. Пізніше, 1926 року воно було перейменовано на “Майстерню революційного слова” (“Марс”), яке проіснувало всього три роки й само ліквідувалось 1929 року.

У другій половині 20-х років він написав багато віршів, які потім увійшли до його збірок. Та, раптом, у липні 1926 року, коли дружина була на відпочинку, стан здоров‘я письменника різко погіршується: горлом пішла кров. Коли лікарі через місяць дозволили нарешті відвезти хворого до передмістя, у Ворзелі зняли кімнату.

Там і перебував поет до глибокої осені, потім лікувався у тубінституті, а навесні поїхав до Карасану. Відтоді і назавше його життя підлягло суворому режиму.

На початку 30-х років, незважаючи на важку хворобу, літературна діяльність Плужника значно активізується, розширюються її горизонти: перекладає українською мовою.

Восени 1932 року поет повертаючись з Кавказу, заїздить до Харкова, де у вузькому колі друзів читає свою п‘єсу “Шкідники”.

Наділений даром передчуття, вразливою душею, Є.Плужник не міг не передбачити трагічних наслідків суспільних деформацій свого часу. Поет писав у своїх роботах про правду за що і був репресований. І 2 лютого 1936 року помер на Соловках.

Його звинуватили, що він був членом контрреволюційної організації.
Розуміючи неповоротність далі, на допитах не творив опору. Вирок – 10 років ув‘язнення на Соловках, на далекій холодній Півночі. Похований у Братській могилі на Далеких Соловках.

Ще одним прикладом є Микола Костянтинович Зеров, який народився 26 квітня 1890 року на Полтавщині, в родині шкільного вчителя. Середню освіту здобув у Першій київській гімназії. Гімназія, в якій панував дух офіційної ідеології, нікого, ясна річ, не готувала до свідомої праці задля інтересів українського народу, але правда і те, що з її стін вийшло немало людей, чиї імена більшими чи меншими літерами вписані в історію України – діячів демократичного руху, науки й культури.

Він вийшов з гімназії 1908 року без чітких політичних переконань, але з психологічною готовністю до засвоєння демократичних ідей. Восени того ж року він вступив до університету св. Володимира в Києві, де в неспокійному середовищі політично активного студентства сформувався його світогляд.

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки