Первые казацкие гетманы

Реферат выполнила Чулой Мария

Приазовский государственный технический университет

Мариуполь, 2005г.

Є в німецькій мові слово «гауптман», що перекладається як начальник, староста, головний чоловік. Вчені вважають, що від нього й походить польське «гетьман», яке прийшло й на Україну, спершу означаючи виборного ватажка козацького війська, а згодом правителя всієї України і головокомандуючого козацького війська. Є також версії і про те, що слова «гетьман» треба виводити від імені відомого литовського князя Гедиміна, значнішого в історії як Гедимінаса.

Історики й донині сперечаються, кого вважати першим українським гетьманом і чи можна називати ними перших ватажків козацьких дружин, які починали з’являтися на півдні нашої землі ще наприкінці XV-го століття. Збереглися імена перших козацьких гетьманів: Богдан Глинський, Остап Дашкович, які вели енергійну боротьбу з кримськими татарами, організовували сміливі походи на ворожу територію.

Переважна більшість гетьманів дбала про благо свого народу й увійшла в історію мужніми оборонцями, лицарями-патріотами рідної землі. Були й такі, які затаврували себе міжусобними чварами за гетьманську булаву чи допомагали польській шляхті й російським царям поставити на коліна свій народ, стаючи поплічниками його ворогів.

Першим гетьманом України був Дмитро Вишневецький, з роду Волинських удільних князів Гедиміновичів, в році 1550 був настановлений старостою Черкаським і Канівським.

Десь у році 1556 він, щоб оборонити Україну од татар, вбудував земляний город на острові Хортиці (може Томаківському), на р. Дні-прі. Це була перша Січ Запорожська. Татарські хани одразу збагнули, що вона буде дуже їм заважати, коли їм захочеться налітати в Україну. У 1557 хан Девлет-Гірей хотів зруйнувати Січ і обложив її своїм військом, продержав облогу аж 24 дні, але нічого не зміг подіяти і вернувся додому. Та восени того ж року він знов обступив Січ. Помагав йому Турецький султан, котрий для того дав йому своїх яничарів, та ще Молдавський господар. На цей раз Вишневенький, або Байда, як його взивали козаки, продержався довго, але мусив таки покинути Січ, бо не стало харчів, і втік у Черкаси. З Черкас Вишневецький подався до Московського царя Івана Грозного, і думав там остатись, а для того перейшов до нього в підданство.

У 1558-1560 роках він із московською раттю (військом) ходив на Крим і наробив татарам багато шкоди. Але не помирився він за щось із Московським царем, у 1563 році обернувся до Жигимонта ІІ-го і прохав, щоб той прийняв його знов на службу. Той згодився, і Вишневецький після того довго жив у Польщі. Потім, коли покликали його волошські бояри, щоб ішов до них господарити, він задумав зробитись молдавським господарем.

У 1564 році зібрав він 4000 козаків і пішов у Молдавію. Але тут його зрадою спіймали і одпровадили у Константинополь до Турецького султана Селіма II. Селім, сердитий на нього ще за те, що він набігав на Крим, звелів кинути його з високої башти, що стоїть біля моря недалеко Галати, на гаки, на однім гаку зачепився Байда ребром і повиснув над морем. Висячи на гаку, він почав лаяти султана і його віру. Три дні висів він так, і хоч обіцяли йому і волю, і вільне життя, аби він одкаснувся своєї віри і потурчився, він не переставав клясти Турків і їх віру. Якийсь Турок стрельнув нарешті з лука і вбив його. Пісня про Байду і про його смерть дійшла аж до наших часів.

Обравши собі за гетьмана Криштофа Косинського, пішли козаки обороняти своїх земляків і свої права. З першої козацької війни з Польщею (у 1591 році) починаються безнастанні війни між ними на цілих двісті літ, аж поки і Польщу і Україну, знесилених боротьбою, не пошматували чужі держави, та й одних і других позбавили волі.

Про Косинського ми знаємо не багато. Він був з шляхтичів, десь з Підляхії (коло Бреста Литовського), але з тих дрібних шляхтичів, що  шукали собі пристановища поміж козаками.

У 1591 ми бачимо його на Запорожжі. Саме перед тим Польський уряд звелів, щоб козаків було не більш, ніж 6.000, і щоб ті реєстрові козаки не змішувалися з нереєстровими. Косинський добре зрозумів, до чого воно йдеться,— збагнув, що республіку (державу з виборним державцем, як це було у Польщі) помирити із шляхетством не можна. Тим-то він і почав сміливо робити повстання проти шляхти. Усі городи і повіти, котрі займав Косинський, присягали, що будуть вірні війську Запорожському. Дотого, усіх селян, що повтікали од панів, він приймав у козаки, і вони ставали на рівному праві з ними.

Орудувати почав Косинський у Білоцерківщині. Козаки узяли Білу-Церкву, а після того й Київ; звідтіль подалися на Волинь і Поділля і найбільш грабували маєтності нелюбих їм панів; зупинилися козаки у Острополі (маєтність князя Острожського, на Волині). Але з усього того повстання не багато вийшло, через те, що й козаків було ще не так багато  та й народ не був ще готовий до того. Король хоч і скликав усіх панів на боротьбу з козаками, але вони не охоче слухалися — вони думали, що це проста собі сварка козаків із панами Острожськими. Тільки шляхта з тих повітів на Волині, де козаки найдужче далися в знаки, з’їзжаеться на повітові сеймики і присягається, що не візьметься ні до чого доти, поки не втихомирять козаків. Край об’явлено було на військовому стані. Магнати Корецькі, Острожські та інші, що їх маєтки найбільше пошарпали козаки, стали збирати шляхетське рушення проти козаків. В лютому 1593 року шляхетське військо, під проводом Януша Острожського та Олександра  Вишневецького, старости черкаського, виступило проти них. В ті часи надзвичайнішою річчю на війні була — облога. Так воно було й тут.

Косинський вийшов з Острополя і отаборився коло містечка Пятки; в його було тільки 5.000 війська. Поляки облягли козацький табор навкруги, розірвали його і погнали козаків у місто. Тоді Косинський мусів замиритись із Острожським. Але як тільки повернувся він додому, то знов зібрав військо і пішов на город Черкаси, на тамошнього старосту Олександра Вишневецького, що завжди сварився з козаками. Вишневецький хитрощами заманив Косинського до міста, самого із кількома козаками, і там його було вбито.

У князя Константина Острожського духовником був свій православний священик Дем’ян Наливайко, а в того пан-отця Демьяна—брат Северин, розумний, освічений, чоловік. Замолоду Северин Наливайко встиг чимало. Він і вчився в славетній Острозькій академії, що дозволило йому стати справді освіченою людиною, і козакував на Січі, де вважався одним із найкращих гармашів. Збереглися свідчення сучасників, які стверджують, що Наливайко був надзвичайно вродливим, сміливим і вольовим чоловіком. Тривалий час він служив сотником у князя Костянтина Острозького. Але 1594 року з невідомих причин полишив княжий двір і зібравши кількатисячну ватагу, організовував походи на турецькі міста, а також боровся з польськими магнатами. В такий спосіб селяни (а вони тоді складали основу Наливайкового війська) відплачували панству за всі кривди й утиски. Річ Посполита кидає проти Наливайка регулярні війська. І він, зрозумівши, що співвідношення сил не на його користь, утікає на Січ, де гетьманував тоді Григорій Лобода. Король звелів запорожцям не давати притулку Наливайкові з його загоном, однак козаки навіть до уваги не взяли тих слів. Вони охоче приєднувалися до Наливайка.

Наливайко разом з Лободою здійснили похід у молдавські землі, які залежали тоді від Туреччини, взяли також кілька турецьких міст. Потім  об'єднане військо повернулося на Поділля і захоплювало польські маєтки та замки. Шляхта кинула проти повстанців усі свої сили. Але козаки розділилися на три загони, які розбрелися по Україні. Одним командував Наливайко, другим Лобода, третім Матвій Шаула. Час од часу вони зливалися в одне військо. 1596 року між Наливайком і Лободою через невідомі причини виник конфлікт. У збройній сутичці Лободу було вбито. Після вбивства Лободи гетьманом стає Матвій Шаула. Запорожці ще з успіхом боролися проти численних польських військ. Однак сили були нерівними. Шляхта оточила козаків на Трипіллі поблизу урочища Гострий Камінь і невпинно обстрілювала з гармат їхній табір. У цьому бою Шаула  втратив руку. Гетьманом запорожці проголосили Наливайка.

В 1596 році, перебуваючи у Острозі, Наливайко починає нападати на панські маєтки, — може бути, що підмовив його на те князь Острожський, із братом Демьяном Наливайко уперед іде до Пінська на маєтність пана Яроша Терлецького, а потім на маєтність Олександра Сімашка, тим часом як слуги — шляхтичі цих та інших панів склали собі осібні ватаги, під проводом ватажків Остапа Слуцького і Андрія Ганського, та грабували Луцьк і околиці. Тоді у січні року 1596 король звелів коронному гетьманові Замойському та гетьманові Жолкевському, котрі були тоді у Молдавії, щоб вони йшли на Україну. В кінці лютого Жолкевський прийшов на Волинь. Наливайко із своєю ватагою став одходити до Брацлавщини, де й став на зимівлю. Але уряд висилає проти нього військо, щоб його вгамувати. Тоді Наливайко обертається до козаків. Старшим у них був того часу Григорій Лобода. Лобода не знав, що йому робити з Наливайком: чи йти з ним поруч, чи ні. Та обставини так склалися, що він таки мусів піти на згоду. Жолкевський, бачачи те, послав до Лободи ганців, щоб запорожці не приймали до себе Наливайка з його ватагою. Але козаки не послухали його і таки поєдналися та разом почали поступатися ближче до Києва. Коло озера Гострий Камінь, що біля Білої Церкви, Жолкевський напав на них, але вони одбилися од нього, одступили до Києва, перейшли на той бік Дніпра і отаборилися під Лубнами на урочищі Солониця. Тут Жолкевський оточив їх з усіх боків. Довго билися з поляками козаки, але не сила була вже козакам оборонятися, та ще дотого поміж наливайківцями та запорізькими козаками завелася сварка. Наливайківці вбили Лободу, а на його місце настановили Кремпського. Через сварки, голод козаки не змогли далі здержувати натиску поляків і мусіли піддатися, на умовах дуже тяжких і ганебних: вони повинні були вернутися знову до своїх панів, оддати полякам увесь свій скарб, гармати, здати у неволю Наливайка і 12 інших „старших" (полковників) своїх. Товаришів наливайкових скарано лютою смертю у Варшаві одразу як привезли, а Наливайка додержали до сейму і як з'їхалося до Варшави панство, прилюдно на майдані одтяли йому голову четвертували і порозвішували по місту на палях його руки, ноги і голову.

Так скінчилося це друге народне повстання, — хоч не можна на нього сказати, щоб воно було справді народне, бо серед повстанців було велике число волоцюг, котрі пристали до повстанців тільки на те, щоб поживитися.

Тим часом на Запорожжі проявився не абиякий чоловік — кошовий отаман Петро Сагайдачний. Він був родом з Галичини шляхтич з городу Самбора, син Конона (через те він і звався Конашевич) Сагайдачного; вчився він на Волині, у Острозі у найкращій тоді на Україні православній  школі князя Константна Островського і був дуже освічений для того часу чоловік. Потім він служив якийсь час у одного київського магната.

Покинувши ту служ6у, він подався на Запорожжя і там скоро виявив себе, як дуже здібний ватажок. Ще не бувши гетьманом або старшим на Запорожжі, Сагайдачний робив щасливі походи на Туреччину та Крим. Року 1605 (а по інших звістках — 1615) рушив він з Січовим товариством па море, узяв кріпость Варну, а на другий рік пробрався у Крим і взяв Кафу (тепер Феодосія). Це був татарський торговельний город коло моря, куди зганяли невольників на продаж і звідтіль розвозили їх по всьому світові. Сагайдачний узяв це місто, спалив у гавані турецькі кораблі і визволив багато невольників — кільканадцять тисяч. Отоді слава про його залунала по всій Україні, бо по всіх кутках рознесли її визволені невольники. Тепер люди почали єднатися у козацькі сотні, котрі признавали над собою зверхність одного Сагайдачного. З козаками на Україну вертали всі визволені з неволі. Все ще не вірячи своєму щастю, вони розпитували козаків, хто ж привів їх на турецьку землю, як звати того сміливця, що зважився на такий зухвалий похід. «Сагайдачний», — відповідали їм. І ще замолоду ім'я Петра Сагайдачного переходило у пісню й легенду, які славили його сміливість і воєнне мистецтво.

У 1618 році якраз трапилася військова конфедерація. Це було років через п’ять після того, як на царя Московського покликано Михайла Федоровича Романова. Тим часом королевич Володислав, син Польського короля Жигимонта III, не кидав думки про Московський трон, на котрий обрано було його за часів самозванщини в Московській державі. Польське військо з Володиславом стало під Москвою і розпочало облогу. Московське військо не могло скоро прийти, бо й там були тоді порядки, не згірші як у Польщі; Московська держава не мала постійного війська; влада роздавало землі на «кормленіє» боярам, а вони повинні були за те одбувати військову службу. Коли наставала війна, їх сповіщали, що треба війська. Поки ж то бояри зберуть його та виправлять куди треба, москалі сходилися разом невеличкими купками. Тим-то Володислав був би скоро узяв Москву, як би саме в той час не почалася була військова конфедерація; жовнірам не заплачено було за 8 місяців, і вони пішли додому. Володислав опинився без війська в чужому краї, і сам був би опинився в облозі, а може б і в полон попав. Тоді згадали про запорожців. Польський уряд мусів обернутися за допомогою до Сагайдачного і скласти з ним умову. Після того Сагайдачний зібрав 20.000 козаків і пішов у Московське царство, здобув городи: Путівль, Лівни і Блец, а його полковник Михайло Дорошенко—Лебедянь, Данков і Скопін. Сагайдачний розбив московське військо під проводом князя Волконського, перейшов на його очах р. Оку і поєднався з королевичем коло Донського  монастиря, а після Покрови вони разом облягли Москву. В кінці жовтня настала велика стужа і королевич зняв облогу, а цар Московський Михаїл Федорович поспішив скласти з Володиславом згоду у селі Деуліні. Дуже не радив Сагайдачний Володиславові замирятись із Царем, але діло було вже зроблене. Після того Сагайдачний, через Серпухов і Калугу, із військом своїм пішов додому. З того походу він вже не вернувся на Січ, а пішов у Київ; там його проголошено Гетьманом над Київською Україною та Гетьманом всього війська Запорожського. Дуже не до смаку було полякам те, що козацька сила все дужчає лід його зверхністю. Але вони саме тоді заклопотані були московськими справами і нічого не могли заподіяти, а тільки вимагали од короля, щоб він страхав козаків своїми грізними універсалами. Та козаки байдуже на них дивилися і робили своє діло, не вважаючи на них. Сагайдачний, як і раніш, ходив з своїми козаками на море, розбивав турецькі городи, визволяв невольників; був у Сінопі — зруйнував його, зробивши на 40 мильонів злотих шкоди; був у Трапезонті і забрався був під самий Царьград. Турки запримітили козацькі похідні вогні під самими вікнами султанового палацу; султан через вікно у своїй спочивальні побачив густий дим — то козаки запалили дві пристані у Царьграді: Мізевну і Архіоки. Розлютувався султан і послав за козаками свій флот, котрий нагнав їх коло Дунайських гирл. Тут турки напали на козаків, але запорожці їх розбили. Тоді султан знов виправив проти них у 1616 році Алі-пашу морем і Скіндер-пашу суходолом. У Дніпровому лимані запорожці із Петром Сагайдачним розбили Алі-пашу, і він утік, а козаки забрали 15 турецьких галер. Скіндер-пашу перейняв коронний гетьман Жолкевський, поспішив замиритись із ним і з'обовязався вгамувати та втихомирити козаків. Згода ця сталася у городі Буші восени 1617 року. Але вгамувати козаків Польському урядові не довелося, а довелося до них таки обернутись за допомогою.

Саме тоді, у 1618 році, королевич Володислав підняв поход на Московське царство, щоб здобути собі Московський престол, і зайшов аж під саму Москву. Але тут сталося те, що звичайно бувало у Польщі на кожній війні: не було чим заплатити жалування військові, і воно почало втікати додому. В Польщі не було обовязкової служби (рекрутчини), як колись на Литві, і жовнірів (солдатів) треба було наймати на довгий час, а грошей вистачало звичайно тільки на початок війни. В польській казні дуже мало було грошей, бо ні шляхта, ні селяни — шляхетські піддані, ніяких податків не платили, — платили самі лишень мішане, та ще дещо йшло з коронних земель-староств. То, звичайно, й бувало, що розпочнуть війну, і вже в кінці першого або на початку другого року немає грошей. Тоді складалася так звана військова «конфедерація», і це була в Польщі зовсім законна річ: жовніри, котрі побачили, що вже кілька місяців їм не  платять грошей, кидали війну, вибрали собі якихось інших начальників, верталися в свій край, розходилися по коронних (казенних) землях та староствах, і там жили собі та харчувалися доти, поки не виберуть своїх грошей, котрі їм винна була Річ Посполита. Так робили й козаки, — як от ми бачили після Ліфляндського походу.

Не було ради — треба було до козаків вдатися. Отут Сагайдачний і скористувався щасливою нагодою, щоб здобути права для України. Попереду всього він подбав про те, щоб оновити українську церкву. Після смерті князя Константина Острожського у 1608 р., православна Україна осталася без своїх митрополитів та єпископів, котрі перейшли на унію, і не мала собі оборонця: братства духовні, — хоч і боролися з унією, але великої сили вони не мали. Гетьман, братчик найстарішого в Україні Львівського Ставропігійного братства, сам пристав і все військо козацьке вписав братчиками до Київського Богоявленського братства. Тоді найважнішою справою всенародною вважалося обороняти православну віру, бо вона була мов би знаком української народності супроти польської. Боронячи віру, козаки виступали оборонцями самостійності своєї національності. Але найбільшу поміч Сагайдачний зробив православній церкві тим, що його заходами відновлено було ту церкву. Треба пригадати, що до року 1596, тобто до унії на Україні, усе духовенство, од дяка до митрополита, було виборне: народ сам собі обирав дяка та попа, священики — єпископа, а єпископи — митрополита. Одколи ж зайшла унія, цей порядок було скасовано. Духовенство почало настановляти начальство, та ще ж до того не православної віри, а уніатське духовенство. Якраз у той час, у 1620 році переїздив через Київ, вертаючись з Москви, патріарх Єрусалимський Феофан. Сагайдачний з українським панством повідали йому про тяжке становище православної церкви і упрохали його поставити їм митрополита та владик на місце померлих та тих, що на унію перейшли. Феофан висвятив на митрополита київського ігумена Михайлівського монастиря — Іова Борецького, і єпископів у городи: Полоцьк, Володимир (Волинський), Луцьк, Перемишль, Холм і Пінск, — це по тих єпархіях, де єпископи попереходили на унію. Дуже лютували польські пани, як довідалися про те. Уже у 1620 р. Турецький султан вислав своє військо на Польщу, бо гнівався на неї за козаків. Козаки гнівалися тоді на уряд і не пішли Польщі помагати. Гетьман польський Жолкевський виступив в поход з самим лишень польським військом, і от коло містечка Цецори, на р. Пруті, зійшлися вони.Тут турки тяжко побили поляків, коронного гетьмана Жолкевського вбили,а голову його одпровадили у Константинополь. У тому бойовищі був убитий Чигиринський сотник Михайло Хмельницький; молодий син його Зіновий (Богдан), побачивши мертвого батька, так розлютувався, що раптом  кинувся у саму гущавину турків, але тут його схопили і узяли у неволю, і там він пробув аж два роки. Тоді Сагайдачний виступив з козаками в поход. Турецького війська було величезна сила: самих лишень татар, без турків, було 100.000, а всього — коло 300.000. Султан став табором коло Хотину на р.Дністрі, де вже стояли поляки із коронним гетьманом Ходкевичем і королевичем Володиславом. Туди прибув і Сагайдачний з 40.000 козаків. Він підійшов до Хотину уночі і раптом напав на турецький табор, повбивав вартових і вскочив у середину; козаки кинулися на Турків і повбивали їх кілька десятків тисяч. Так Сагайдачний перейшов через увесь турецький стан до табору королевича, і з ним поєднався. Турки усіма силами насунули на козаків, але вони їх одбили і погнали аж до самого стану турецького і там так притиснули, що Турки думали вже піддатися, як би коронний гетьман литовський Ходкевич на той час дав був помочи. Але він не зробив того, бо не схотів оддати слави козакам, і замирився з турками. Тільки з поміччю козаків полякам пощастило з невеликими силами подужати те велике турецьке військо. Сагайдачний врятував од турків не тільки польське військо, але й усю Польську державу.

Тепер був для нього саме час, щоб почати впорядковувати усякі справи в свойому краї. Але він не міг нічого зробити через одне: через те, що ніяк не можна було домовитися з Польщею. В Польщі був такий лад, що ніякий закон не мав сили, коли його не ствердить польський сейм (збори уповноважених польських). Але шляхта, з котрої був той сейм, не хотіла давати козакам прав і ніяких умов з ними не хотіла складати. Виходило так, що король і радніший би був додержати умови, наділити козаків більшими правами, але не сила його була: шляхта гукала «не позволю!» А звичай був у Річі Посполитій такий, що коли б навіть усі згоджувалися на щось, а один гукнув «не позвалям!», то нічого не можна було подіяти. Так сталося і тепер, що сейм не ствердив умови Короля з козаками, і Сагайдачний мусів навіть оддати назад Київ. Мабуть, була б почалася велика війна козаків з Польщею, бо до Сагайдачного багато народу пристало у козаки, але тут сталася одна несподівана річ, і сейм мусів поступитися дечим козакам. Сталося те, що Турецькому урядові надокучило все жалітись та жалітись Польщі на козаків, а нічого з того не виходило. Тоді він надумав зібрати таке велике військо, щоб піти на Польщу і Україну і геть їх зруйнувати, — щоб пустиня тільки осталася, та й та була під турецькою владою. Турецький султан зібрав більш як 300.000 війська, а Польща ледве спромоглася на 57 тисяч.

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: реферат по информатике, решебник, реферат на тему современные.



1  2  3 | Следующая страница реферата

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки