Предыдущая страница реферата | 1  2  3 | Следующая страница реферата

Не одну серйозну битву виграв цей видатний полководець. І ось він повів козацькі полки на Хотинську війну. Величезне турецьке військо перейшло Дністер. Султан Осман вирішив раз і назавжди покінчити з Ляхистаном (так турки називали Польщу). Король Сигізмунд попрохав у  Сагайдачного допомоги. Під проводом Сагайдачного прийшло сорок тисяч козаків, які й вирішили долю битви під Хотином. Але для гетьмана вона стала останньою. Його було важко поранено, і через рік — 1622-го — він помер. Ховали його як національного героя.

На часи Сагайдачного припадає небувале раніше піднесення сили й воєнного авторитету Запорожжя. Ще зовсім недавно гетьмани водили в походи кількатисячне військо, а в Сагайдачного під рукою постійно було понад сорок тисяч козаків. При ньому побудовано цілий козацький флот, що здійснив під його керівництвом кілька блискучих морських походів. Вольовий, непохитний і владний у своїх рішеннях, Сагайдачний, бувало, не раз викликав нарікання козаків, які починали бунтувати проти ним заведеної залізної дисципліни. Тоді сходилися на раду й обирали іншого гетьмана, а коли знову наставала якась скрута, всі нараз згадували про Сагайдачного, били йому чолом і просили повернутися на гетьманування. Сагайдачний брав у руки булаву — ознаку гетьманської влади — і вів полки по морю чи по суходолу й одержував чергову перемогу.

Відомий український письменник Андрій Чайковський вивчив за хроніками всі походи легендарного гетьмана. Ось тільки вісім років з  ратного життя запорожців при Сагайдачному: «В році 1608-му руйнують запорожці береги Анатолії. В 1612-му і 1613-му роблять походи на Молдавію, а в тім часі розбивають татар над рікою Самарою. В році 1614-му руйнують козаки анатолійський город Синоп. В році 1615-му нападають на Царгород, столицю турецького султана, грабують і палять передмістя і відпливають із здобиччю. Тоді мало не попався в козацький полон сам султан турецький. Розбивають турецький флот, що пустився навздогін за ними, збирають турецькі кораблі і палять їх під Очаковом, на очах турецького війська. В році 1616-му руйнують запорожці турецьке місто Трапезунд. Всі ті походи своєю справністю, сміливістю, геройством перевищують усе, що людська фантазія може видумати. Супроти того турецьке військо є безсиле...»

Мало хто з наших гетьманів (можливо, тільки Іван Мазепа) зробив стільки для освіти й культури рідного краю, як Петро Сагайдачний. Упродовж свого гетьманування він жертвував значні кошти для монастирів та шкіл. З його іменем пов'язано народження славетної Київської колегії, що згодом стала називатися Києво-Могилянською академією. Питання захисту православної віри й поширення просвіти в рідному краю гетьман постійно тримав у полі зору. Коли в Києві організовувалося братство, яке ставило собі за мету відстоювати права українського народу й розповсюдити в Україні науки, Сагайдачний не тільки гаряче підтримав його, а й записався до нього разом з усім кошем

Запорозьким, виділивши для братства значні кошти. За часів його  гетьманування Київ став справжнім центром культурного українського  життя. При київських монастирях друкувалися книги, розквітли науки, медицина, ремесла. Сагайдачний був чоловік визначний і дуже корисний для народного діла. Він вернув Україні споконвічний громадський виборний устрій в житті світському та церковному і тим додав Українському народові сили на дальшу боротьбу.

Поховано Сагайдачного у церкві Богоявленського Київського Братства; але могили його тепер знайти не можна, бо якраз на тому місці, де вона була, у початку XVIII в. постановлено стіну нової церкви; там під нею могила й зосталася.

Про гетьмана Жмайло знаємо зовсім мало. Ім'я Жмайла згадується в історичних джерелах набагато рідше, аніж імена попередників, — особливо Петра Конашевича-Сагайдачного, чи наступників — Михайла Дорошенка, Павла Павлюка чи Тараса Трясила. Історія відвела йому місце порівняно скромніше.

Через два роки після смерті Сагайдачного польська шляхта значно посилила тиск на український люд. Вона закривала церкви, переслідувала священиків. Козаки послали до польського уряду депутацію з вимогами не переслідувати українську людність за віру, а також розширити їхні права, як це обіцяв зробити король напередодні битви під Хотином, де вирішальну роль відіграло 42-тисячне запорозьке військо. Але Варшава вже давно забула свої обіцянки. Шляхту вельми непокоїв дух козацької вольності, лякало зростання воєнної могутності козаків, які здійснювали успішні походи на Стамбул, Трапезунд і шукали собі союзників то в Росії, то в Криму, Швеції чи Ірані.

У відповідь на козацькі вимоги Польща вислала проти козаків каральну експедицію — тридцять тисяч жовнірів під орудою коронного гетьмана Станіслава Конецпольського, яка мала втихомирити незадоволених порядками. Шляхта вважала, що будь-які козацькі домагання своїх прав треба вбивати в зародку.

Запорожці кілька разів робили спроби порозумітися з Конецпольським, посилали до нього на переговори своїх представників, але нічого з того не виходило. Польща нічим не хотіла поступатися. Військо Конецпольського вперто насувалося на козацькі полки, очолювані гетьманом Марком Жмайлом. Козаки вирядили до нього посла і прохали, щоб він заждав, поки вернеться з Запоріжжя гетьман їхній Жмайло, а самі зібрали раду у Каневі. 3.000 козаків не схотіли робити згоду з поляками, вийшли з міста і пішли до Черкас, а за ними подався і Конецпольський.

У Черкасах зійшлися усі козаки (було їх коло 20.000) і знову вислали до Конецпольського послів з тим самим проханням, але знов нічого не вийшло. Тоді вони подалися далі під містечко Боровицю; звідтіль знов  висилали послів до Конецпольського і, не згодившись, знову пішли далі до Крилова, і там вже зійшлися з гетьманом Жмайлом і запорожцями. Тоді Конецпольський прислав їм такі тяжкі умови про згоду, що на них вони ніяк не могли пристати, і ЗО жовтня сталося бойовище. Козаки одважно билися, та нічого не вдіяли; через те рушили табором і подалися нижче по Дніпру до м. Старого-Городища; там вони отаборилися над Еуруковим озером. Тут обложив їх Конецпольський своїм військом. Довго билися вони з поляками, але через те, що їх було дуже мало, мусіли скоритися і 6 листопада, на урочищі Ведмежі Лози, над тим таки Куруковим озером, сталася згода. Козаки своїх ватажків не оддали, а мусіли змінити тільки гетьмана Жмайла, і на його місце обрали собі за гетьмана Михайла Дорошенка. Його затвердив польський гетьман. Найголовніші пункти умови такі:

-щоб козаків тільки 6.000 у реєстр було записано;

-щоб військо те було під зверхністю „старшого", якого вони самі виберуть, але затверджуватиме коронний гетьман;

-усі-ж не вписані в реєстр козаки повинні вернутися під своїх старост та дідичів—панів, і всі землі, що пробилися козацькими, мусіли вернути панам. Козаки обіцяли не ходити походами на сусідні держави і спалити всі свої чайки.

На Січі вибори гетьмана. Козаки вигукують одне ім'я, друге, третє...

І у відповідь на кожне здіймається гул заперечення: «Боязливий!», «Обережний», «Дуже на Польщу оглядається!» Здається, на цій раді так і не буде знайдено того, хто заслуговує честі стати новим козацьким проводирем. І тут хтось вигукує ім'я Михайла Дорошенка. Мовчить у задумі натовп. Нічого заперечити — розумний, відважний, самостійний, Цей на Польщу не оглядатиметься, перед королем і шляхтою не колінкуватиме. Отож і ухвалили: віднині Михайло Дорошенко — їхній ватаг.

Після передчасної смерті Петра Сагайдачного смутні часи настали для козацтва. Ніяк не щастило наступникам славного гетьмана — Дмитрові  Барабашеві, Яцьку Бородавці й Оліферові Голубу — відстоювати всі ті права й привілеї, що їх здобув своєю політикою Сагайдачний. Польща знову прибирала до рук Україну. Знов оббирала до нитки селян, руйнувала церкви. Новими королівськими указами урізалася кількість війська Запорозького. А тут і татари розперезалися, бо відчули, що після Сагайдачного немає в краю владної руки, яка рішуче кинула б їм назустріч козацькі полки. В такий нелегкий час взяв до рук гетьманську булаву Михайло Дорошенко.

Серед козацтва він був чоловіком справді авторитетним. Належав до найближчих сподвижників Сагайдачного, брав участь у багатьох успішних  походах і битвах. Не заплямував свого доброго імені ні боягузтвом, ні дворушництвом. Усі знали, що його слово тверде, рука владна, а голова кмітлива. Тому й не було в полковника Дорошенка ніякого серйозного конкурента на виборах гетьмана. Великі сподівання покладали запорожці на свого нового проводиря.

Дорошенко влучив момент, коли вся увага Туреччини була прикована до Криму, бо там почалася боротьба за незалежність од султанської імперії. Права васала, на яких існував Крим, дуже обмежували політику його ханів і найрішучіші з них бунтували. Зокрема, Шагін-Гірей, заявив про свої рішучі наміри здобути Кримові незалежність і вельми стурбував тим султанський двір. Запорожці ж у цей час не дуже тривожили Туреччину, й вона не чекала від них походів, вважаючи, що Польща тепер добре тримає Січ у руках. Дорошенко вступив у переговори з Шагін-Гіреєм, пообіцяв йому свою підтримку в боротьбі з султаном. І з'явилися в Чорному морі козацькі чайки і попливли до турецьких берегів. Ось вони вже в Босфорі і незабаром висадились на турецький берег. Утікають послані їм назустріч яничари. Не зустрічаючи ніде опору, запорожці вриваються в турецьку фортецю, захоплюють арсенал зброї, забирають з мурів гармати, переносять їх на чайки. Визволяють з неволі український люд. Багато страху нагнали козаки на Царгород. А потім сіли на чайки й попливли назад. Султан спішно спорядив за ними погоню. Побачили запорожці, що їх наздоганяють галери й задумалися: що робити? І тоді Дорошенко наказав розвернутися всім обличчям до ворога. Турки очам своїм не повірили — чайки шикувалися для нападу на галери. Тільки зустрічний вітер не дозволяв запорожцям одразу ж кинутися в атаку. Тому вони чекали турків на місці, ледь помітно маневруючи в них на очах. І тут сталося небувале. Великий флот ворога (а козаків було тільки чотири тисячі) побоявся вступити в бій. Галери повернули назад, а козаки спокійно попливли додому. Не минуло й двох тижнів, як перед Царгородом з'явилося аж сто п'ятдесят чайок. Здавалося, що ними вкрито все море. Тікали турки під захист високих мурів, замикалися всі ворота міста, загриміли назустріч запорожцям гармати. Але ніщо не могло зупинити їх. Вони з боєм увірвалися до Царгорода. Як і перше, мали багаті трофеї. Ще коли пливли сюди, то їх перестрів турецький флот, але вони сміливо атакували його і розсіяли галери по всьому морю. Тепер же, знаючи, що ті не скоро зберуться докупи, повернулися з міста на чайки і ще три дні стояли біля берегів. Усім своїм виглядом показували туркам, що їм нікуди поспішати. Аж потім рушили до Дніпра. Звичайно ж, ніхто не посмів їх перепиняти. Весь свій флот повернув із Криму султан. Біля берегів Туреччини зосередилася вся її армада. Певно, тепер у Царгороді думали, що не посміють з'явитися тут козаки, бо потужні гармати з усіх  кораблів рознесуть їхні чайки вщент, але і втретє гуляли запорожці по вулицях Царгорода. І знову вів їх хоробрий Михайло Дорошенко. Тепер його ім'я наганяло жах на всіх турецьких воєначальників. Слава нового гетьмана полетіла по всій Україні.

Мабуть, ще не одну перемогу одержав би в боях Михайло Дорошенко. Але 1628 року в Криму сталася трагедія. Шагін-Гірей нагадав гетьманові про його обіцянку допомогти в боротьбі з суперником Джанібек-Гіреєм. Дорошенко привів козацькі війська в Крим і, об’єднавшись з Шагін-Гіреєм, ударив по його ворогу. Вже брали гору в тій битві запорожці, вже багато трупів прибічників Джанібек-Гірея встелили поле бою, і тут загинув Шагін-Гірей. І сталося несподіване, непередбачене. Все військо Шагін-Гірея об'єдналося з військом Джанібек-Гірея кинулося на козаків. У тому бою Михайло Дорошенко й загинув. А його голову татари відрубали, насадили її на спис і виставили на фортечних мурах у Кафі. Хотіли цим засвідчити вірність турецькому султанові. Козаки в тому бою, хоч і втратили свого гетьмана, хоч і блокував їх з моря турецький флот, вирвалися з оточення, з боями пройшли весь Крим і навіть з трофеями повернулися на Січ. Тільки Михайла Дорошенка з ними не було, і, мабуть, кожен розумів: не скоро знайдуть вони такого гетьмана, як він.

Після смерті Дорошенка гетьманом реєстрових козаків був обраний Грицько Чорний, чоловік прихильний до Польщі. Не подобався він козакам, і Запорожці на його місце обрали собі за гетьмана Тараса Трясила, до котрого почали переходити й інші козаки. Тим часом поляки, після того як скінчили війну із Прусією, вивели військо своє на постій на Україну. Пани, жиди, орандарі і усякі дрібні урядовці та єзуїти, під обороною того війська, почали тіснити і знущатися над народом, силою навертали його на унію, козаків повертали у кріпацтво до панів, почали знову оддавати православні церкви уніятам. Тоді кинувся народ шукати правди і помочи на Запорожжі, і там приставали до Трясила. І от Тарас,  побачивши круг себе чимале військо, на весні 1630 р. рушив на Україну. Там козаки спершу зарубали гетьмана Грицька Чорного, бо він прихильний був до ляхів, а потім почали од поляків домагатися, щоб вони вивели з України жовнірів. Коронний гетьман Конецпольський послав на те поперед себе шляхтича Самійла Лаща, чоловіка страшенно лютого і розпутного. Лащ той вирізав усіх до ноги у Лисянці і в Димері. Почалася війна з обох боків: і з боку народу, і з боку поляків. Польський гетьман Конецпольський покликав всі запасні війська, і почалася боротьба. Зійшлися Конецпольський із Трясилом під Переяславом. Саме тоді настало польське свято, що зветься у них „Панське (Боже) цяло". Поляки у свойому таборі почали бенкетувати і, щоб налякати козаків, цілу ніч стріляли з гармат, гаківниць та мушкетів. Та цим не налякали вони козаків.

Діждавшись, коли п’яні поляки поснули, козаки перед світанням врізались у їх табор, багато вирізали, а тих, що тікали, топили у річці Альті; бойовище це прозвали козаки „Тарасовою ніччю". Після того кинулися козаки на жидів, орандарів і на поляків, що сиділи по Україні. Тільки й того, що настрахали їх цією різаниною; для себе ж і для поспільства, себто селян, не зуміли ніякої полегкості виговорити, — хіба що реєстр козацький до 8.000 побільшено. Вернулися козаки на Січ і звідтіль ізнов почали свої походи на турків і татар. Де дівся Тарас, напевне не звісно. Мабуть, його скинуто з гетьманства, бо козаки не любили довго коритися одному гетьманові, як що він не був такий надзвичайно визначний чоловік, як ото був Сагайдачний, а далі — Богдан Хмельницький.

У 1631 році козаки обрали собі за гетьмана Тимохвія Орандаренка, але він їм був не до вподоби, і тоді вони настановили двох гетьманів: Івана Петражицького-Кулагу у реєстрових козаків, а Андрія Гавриловича — у нереєстрових. Але про Андрія скоро нічого не стало чути, так що остався один Іван Петражицький-Кулага. Це був чоловік тямущий і багато пільг добився він для українського народу. Саме тоді, весною 1632 року, помер король Жигимонт III, і козаки сподівалися здобути собі деякі полегкості. Петражицький хотів навіть, щоб депутати (посли) козацькі до всяких справ державних були у сеймі допущені, і щоб вони там голос мали. Тим-то він і послав своїх послів на сейм, де мали обрати нового короля, і домагався, щоб було обрано за короля—Володислава (того самого, що мав бути Московським царем), бо він був прихильний до православних людей. Але козацьких послів на сейм не пустили. Тоді Петражицький через три місяці знов послав послів на сейм, і за них держали там руку православні пани та архімандрит Київської ІІечерської Лаври Петро Могила, що вмів ладнати  із панами польськими. Це був один з найвидатніших в історії України людей по освіті і розуму. Але найбільш ваги на сеймі мало те, що гетьман не дуже на панські обіцянки покладався і зібрав 16.000 реєстрових та стільки ж охочекомонних козаків і з військом тим рушив на Волинь руйнувати маєтки тих панів, котрі ставали на сеймі навпроти козацьких домагань. Цим способом він зробив те, що Володислава вибрано було королем, а, крім того, постановлено було статті про права православного духовенства і церкви. Петрові Могилі на сеймі даний був універсал про те, що православну віру може визнавати кожен вільно; що церкви, духовенство і маєтності монастирські та церкви православних будуть вільні од усякого насильства; що Польський уряд признає православного митрополита і 6 єпископів (Перемишльського, Львівського, Луцького, Володимирського, Холмського і Пінського). Новий король Володислав ІV признав Петра Могилу митрополитом Київським, і Петро Могила прямо з сейму поїхав до Львова, і там був висвячений на митрополита. У Києві всі  були дуже задоволені тим посвяченням і стріли нового митрополита з великою радістю.

Трудніще було уладнати козацьку справу. Козаки домагалися, щоб скасовано було статті Куруківської умови; щоб нереєстрових не повертали у кріпаків; щоб реєстри було скасовано; наостанці — козаки вимагали, щоб мати на сеймі голос нарівні з шляхтою. Цього король сам не міг нічого зробити, хоч обіцяв обороняти козацьку справу на сеймі. Але сейм і слухати про те не хотів. Після того років на два настає в козацькій історії спокій, а на третій почалося теж саме. Почалося з того, що Конецпольський придумав новий спосіб приборкати козаків. Він побачив, що всяке повстання козацьке укладається на Запорожжі, а полякам туди до ставитися було дуже трудно. От він і придумав збудувати на низу Дніпра, проти гирла р. Самари і Козацького порогу, кріпость Кодак, посадити там добру ватагу польського війська і стерегти звідтіль, щоб ні в Запорожжя, ні звідти ніхто не ходив. Найшовся на польській службі інженер французький, де-Боплан, і за короткий час вибудував кріпость. Але це, само собою, ще більше роздратувало запорожців.

Восени 1635 року кошовий Судима вернувся з морського походу на Чорне і Азовське моря, де він поруйнував Кілію, Ізмаїл, Білгород (Акерман) і інші городі, і побачив цю нову кріпость, поблизу Запорожжя. Він напав на неї, вирізав до ноги усю польську ватагу, убив її начальника, французького полковника Маріона, а саму кріпость розкидав і розкопав. Це було гаслом до нової війни. Але поляки скоро спинили повстання, уживши хитрощів проти запорожців. Вони послали проти них два полки реєстрових козаків. Реєстрові вдавали з себе, що вони — свої і почали  перемовлятися з Судимою; їх пущено до запоріжського табору. Тоді вони схопили Сулиму і всю запорожську старшину. Восени Конецпольський одіслав їх у Варшаву, і там їх скарали на смерть. Після того знов поставили кварцяне (найняте) військо по Україні, і знов почали гнітити народ.

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: реферат по информатике, решебник, реферат на тему современные.



Предыдущая страница реферата | 1  2  3 | Следующая страница реферата

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки