Поняття та ознаки держави
Термін "держава" в юридичній та іншій науковій літературі тлумачать по- різному. У субстанціональному значенні держава — організоване в певні корпорації населення, що функціонує в просторі й часі. В атрибутивному значенні — це устрій певних суспільних відносин. В інституційному значенні
— це апарат публічної влади. У міжнародному значенні державу розглядають, як єдність території, населення і суспільної влади. Отож, держава — це суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини населення, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами. До основних ознак держави відносять: суверенітет; територіальне розселення населення країни; наявність апарату управління і примусу; здатність видавати загальнообов'язкові правила поведінки; здатність збирати податки, робити позики і давати кредити; спроможність виражати і захищати інтереси певної частини населення.
Суверенітет держави — це верховність, самостійність, повнота, єдність і неподільність влади в державі у межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах. Населення в державі розселене по всій її території, яка поділяється на адміністративно-територіальні чи політично-територіальні одиниці. Держава має спеціальний апарат — систему законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань. До них належать: армія, поліція виправні установи, служби національної безпеки, Держава встановлює загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки і закріплює їх у нормах права. Держава збирає податки, що використовуються для утримання організацій державного механізму. У соціальне неоднорідному суспільстві влада виражає та захищає інтереси певної частини населення.
Державу розглядають під різним кутом зору. Як офіційний представник суспільства держава повинна робити все від неї залежне для поліпшення життя людей.

Теорія виникнення держави
Теологічна теорія, її автором був Фома Аквінський Його вчення побудовано на ієрархії форм: від Бога — чистого розуму — до духовного і матеріального світу. Проголошення походження держави від Бога обґрунтовує її вічність і непорушність, підкреслює думки про те, що будь-яке посягання на державу приречене на поразку, оскільки владу вкладено в руки правителя Богом, і вона покликана захищати благо всіх. Патріархальна теорія. Сутність її полягає у твердженні, що держава походить від сім'ї. Абсолютна влада монарха — це продовження батьківської влади. Основними представниками названої теорії є Арістотель, Михайловський. Договірна теорія. Вона пояснює виникнення держави внаслідок об'єднання людей на основі добровільної згоди про те, що одні будуть управляти, а інші — виконувати їхні управлінські рішення. Представниками цієї теорії були Гроцій, Спіноза, Гоббс.
Психологічна теорія. За цією теорією держава виникла завдяки особливим властивостям психіки людей. Людській психіці начебто притаманна потреба покори, наслідування, усвідомлення залежності від видатної особистості.
Народ є інертною масою і не здатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва. Представником цієї теорії був Л. Й. Петражицький.
Теорія насильства. За цією теорією держава виникла як результат завоювання одних племен іншими представниками теорії були Каутський, Дюрінг та ін.
Органічна теорія, її обґрунтовував філософ Г. Спенсер держава, подібно до біологічного організму, народжується, розмножується, старіє і гине. Як біологічний організм, держава має політичне тіло: руки, ноги, голову, тулуб, що виконують відповідні функції. Серед інших теорій походження держави заслуговують на увагу космічна і технократична. Прихильники космічної теорії пояснюють виникнення держави завезенням на землю політичної організації суспільства з космосу іншими цивілізаціями. Сутність технократичної теорії виникнення держави полягає в необхідності здійснювати управління технічними засобами та знаряддями праці. В теорії держави і права відсутній єдиний погляд на закономірності виникнення держави і права.

Держава в політичній системі суспільства
Політична система в теорії держави і права визначається по-різному. Різні позиції з цього питання можна звести до двох: широкого і вузького розуміння цього суспільного явища. Вузьке розуміння політичної системи зводиться до сукупності державних організацій, громадських об'єднань і трудових колективів, що здійснюють функції з реалізації політичної влади. Політична система в широкому розумінні — це найбільша сукупність матеріальних і нематеріальних компонентів, зв'язаних політичними відношеннями під час здійснення політичної влади. Роль держави в організації суспільства і здійсненні політичної влади зумовлена тим, що вона є центром, ядром політичної системи. Тому тільки держава: володіє суверенною владою, що є верховною, самостійною, повною, єдиною і неподільною в межах її території, а також незалежною і рівноправною у зовнішніх відносинах; виступає офіційним представником усього чи більшої частини населення країни; уособлює суверенітет народу і нації, а також здатна реалізувати права народу на самовизначення; має спеціальний апарат управління і примусу, з допомогою якого здатна забезпечити реалізацію своїх функцій, охорону прав людини і громадянина, задовольнити загальносоціальні й загальнолюдські потреби; з метою реалізації управління суспільством видає загальнообов'язкові для всіх правила поведінки у вигляді юридичних норм, а також індивідуально-правові приписи, необхідні для регулювання прав та обов'язків конкретних осіб стосовно конкретних життєвих ситуацій. Отже, політика держави охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства. В її основі лежать потреби народу, нації, соціальних верств і груп, особи й держави, інших соціальних суб'єктів.

Функції держави
Функція характеристика напрямку чи аспекту діяльності. Існують такі підстави для класифікації функцій держави на види: 1)за соціальним значенням діяльності держави на основні та неосновні функції. 2)Залежно від територіальної спрямованості розрізняють внутрішні та зовнішні функції.
3)За часом здійснення функції групуються як постійні й тимчасові. 4)За сферами суспільного життя їх поділяють на гуманітарні, економічні, політичні і т. д. Основні функції — найзагальніші та найважливіші комплексні напрямки діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед державою в конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони; підтримання зовнішніх відносин; охорони правопорядку; інформаційну; економічну; екологічну; соціальну; культурно- виховну та ін. Неосновні функції — напрямки діяльності держави зі здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них належать: управління персоналом; матеріально-технічне забезпечення та управління майном; забезпечення реалізації бюджетної справи та бухгалтерського обліку; правосуддя і юридичні функції. Внутрішні функції — такі напрямки діяльності держави, в яких конкретизується внутрішня політика. До внутрішніх відносять економічну; культурно-виховну; охорони й захисту всіх форм власності; соціального обслуговування населення; екологічну; охорони правопорядку, прав і свобод людини і громадянина та ін.
Зовнішні функції — основні напрямки діяльності Держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами. І світовим товариством у цілому.
Функціями є: організація співробітництва з іншими суб'єктами міжнародних відносин; захист державного суверенітету; підтримка миру в регіоні та боротьба за мирне співіснування держав різної орієнтації. Постійні функції
— напрямки діяльності держави, що здійснюються на всіх етапах її розвитку.
Тимчасові функції — напрямки діяльності держави, що обумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства. Гуманітарні функції — напрямки діяльності держави та її органів із забезпечення кожній людині належних умов життя. Економічні функції — напрямки діяльності держави на перехід від планової до ринкової економіки. Політичні функції — напрямки діяльності держави зі створення умов для формування й функціонування державної влади на засадах демократії.

Форми держави
Організація державної влади великою мірою залежить від форм держави.
Розрізняють форму правління, форму державного устрою, форму державно- правового режиму. Форма правління — це організація верховної державної влади, порядок її утворення й діяльності, компетенція і взаємозв'язок її органів, а також взаємовідносини з населенням країни. Відомі дві форми правління: монархія і республіка. Монархія — така форма правління, за якої верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа, що належить до правлячої династії. Абсолютна монархія — це форма правління, за якої верховна влада зосереджена в руках одноособового глави держави
(монарха). За обмеженої монархії законодавча влада належить парламентові, виконавча — монархові (чи кабінету міністрів), судова — судам. У президентській республіці: президент обирається всенародне або за особливою процедурою; президент є главою держави і здійснює виконавчу владу; законодавча влада належить представницькому органові (парламенту); президент має право відкладного вето та інші права (скажімо, право розпустити парламент). У змішаній республіці є елементи як президентської, так і парламентської форм правління (приміром, в Україні). Форма територіального устрою — національно-територіальна та адміністративно- територіальна організація державної влади. Теорія права розрізняє просту й складну форми державного устрію. Проста (унітарна) держава — єдина держава, що не має всередині відокремлених державних утворень, які користуються певною самостійністю. Для державних органів характерна наявність: єдиної системи державних органів; єдиного законодавства; єдиної території; єдиного громадянства; єдиної загальнодержавної символіки тощо. Складна держава — формується з відокремлених державних утворень, що користуються певною самостійністю. До такої форми держави належать: федерація, конфедерація, а за твердженням деяких авторів — і імперія. Федерація — союз держав з структурою державного механізму, що криє в собі як загальнофедеративні державні організації, систему законодавства, так і аналогічні організації та законодавство суб'єктів федерації. Федерація створюється на добровільних засадах (Російська Федерація, США). Конфедерація — добровільне об'єднання самостійних держав для досягнення конкретної мети. У конфедерації немає єдиної (або подвійної) системи органів, законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об'єднання, яка з часом або розпадається, або перетворюється на федерацію. Імперія — примусово утворена, зазвичай через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади. Державно-правовий режим — сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних засад.
Розрізняють демократичний і недемократичний режими. Демократичний правовий режим — це здійснення державної влади на засадах чинного права з використанням демократичних форм народного представництва, виконавчо- розпорядчої діяльності, правосуддя, контролю і нагляду, рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав, свобод, законних інтересів.
Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні. Тоталітарний режим — сукупність таких засобів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадянина абсолютно регламентована. Авторитарний режим — така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки . Форма держави характеризується відповідною організацією та реалізацією публічної влади, взаємозв'язком держави з особою і суспільством.

Співвідношення економіки, політики та права
Важлива роль в організації суспільства і здійсненні політичної влади належить праву. Право — це надбудова над економічним базисом суспільства, що є складником правової системи суспільства. можна розглядати співвідношення економіки, політики і права в суспільстві. Роль права в суспільстві передусім виявляється у співвідношенні його з економікою. По- перше, виробничі відносини в економіці об'єктивно визначають, яким повинно бути право. По-друге, економіка визначає право не безпосередньо, а через інші соціальні явища: соціальну структуру суспільства (класи, прошарки, групи), політику, правосвідомість, ідеологію, спосіб виробництва, що відображаються у праві. По-третє, право також впливає на економіку. Такий вплив здійснюється як безпосередньо, так і через різні економічні важелі.
Держава, як власник засобів виробництва та іншого майна, володіє, користується і розпоряджається своїм майном. Держава також визначає суб'єктів і розміри податків, мінімальної заробітної плати і пенсії, тривалість робочого часу і часу відпочинку, нормування праці, правила технічної, екологічної безпеки праці й виробництва, санітарії тощо. Усі ці відносини держава регулює з допомогою права. Право співвідноситься і з політикою, а саме: право залежить від політики і насамперед від керівної частини суспільства, що має державну владу; право є формою вияву політики вказаної частини суспільства; у праві відображається тільки та політика керівної частини суспільства, до якої вона прагне, якій може надати загальнообов'язковості; право є концентрованим виразом політики тієї частини суспільства, що здійснює керівництво; політика у праві формується у вигляді конкретних прав та обов'язків людини і громадянина; політика, зі свого боку, залежить від права, оскільки право є засобом декларування, здійснення й гарантування політики, а також пропаганди окремих політичних програм чи їхніх положень.

Поняття та структура норми права
Первинним ланцюжком системи права є норма права. Це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки суб'єкта права, що криє в собі державно-владне веління нормативного характеру, встановлюється, санкціонується і забезпечується державою для регулювання суспільних відносин. Ознаки норм права, що відрізняють їх від індивідуально-правового припису: вони узагальнюють типові, тобто такі, що неодноразово повторюються, життєві ситуації; розраховані на невизначену кількість суспільних відносин; адресовані неперсоніфікованому колу суб'єктів, дозволяють окреслити межі поведінки всіх суб'єктів, що підпадають під таку ситуацію; діють у часі та просторі неперервно; чинність дії правової норми припиняється або скасовується уповноваженими суб'єктами. Норма права має внутрішню структуру, що виражається в її внутрішньому поділі на окремі елементи, зв'язані між собою: гіпотезу, диспозицію, санкцію. Гіпотеза — частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в диспозиції. Диспозиція — частина норми, що містить суб'єктивні права та юридичні обов'язки, тобто само правило поведінки. Санкція — така частина норми права, в якій подано юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Санкції можуть бути каральними (штрафними), відновними чи заохочувальними (позитивними). Диспозиції, гіпотези і санкції за складом поділяються на прості й складні та альтернативні, а за ступенем визначеності змісту — на абсолютно чи відносно визначені.

Місце та роль права в системі соціальних норм
Соціальні норми — це загальні правила поведінки людей у суспільстві, що зумовлені об'єктивними закономірностями, є результатом свідомої вольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу. Залежно від способу їх утворення й забезпечення соціальні норми класифікують як Юридичні (правові) норми — загальнообов'язкові, правила поведінки, що встановлені державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно- правових актах. Моральні норми — правила поведінки, що базуються на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негуманне, а забезпечуються насамперед внутрішньою переконаністю та силою громадської думки. Корпоративні норми — правила поведінки, що встановлюються й забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об'єднаннями людей. Звичаї чи традиції — правила поведінки, що історично склались і увійшли у звичку людей. Аби показати, що право є особливим видом соціальних норм, слід порівняти ознаки правових та інших соціальних норм. Так, правові норми, що у своїй сукупності утворюють право: виникають разом із виникненням держави; встановлюються чи санкціонуються державою; виражають волю керівної частини суспільства; утворюють внутрішньо узгоджену цілісність; існують у суспільстві як одна система норм; формулюють правила поведінки у вигляді прав та обов'язків; правила поведінки формально визначені за змістом; мають певні форми зовнішнього виразу; мають точно визначені межі дії; забезпечуються державним примусом та іншими засобами. Інші соціальні норми, що утворюють систему соціального регулювання: існують у будь-якому суспільстві; встановлюються чи санкціонуються іншими суб'єктами; виражають волю різноманітних частин населення; можуть існувати й безсистемно, не будучи внутрішньо узгодженими; існують у вигляді самостійних систем нормативного регулювання; виражаються не тільки через права та обов'язки, а й через загальні принципи, цілі, гасла; зазвичай позбавлені формальної визначеності; можуть виражатись у будь-яких, формах; не завжди мають точно визначені межі дії; забезпечуються звичкою, внутрішнім переконанням, моральним, громадським впливом. Право, як особливий вид соціальних норм, відрізняється від інших соціальних норм взаємозв'язком із державою, напрямками впливу на суспільні відносини.

Систематизація законодавства України
Систематизація законодавства - діяльність із впорядкування та вдосконалення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нормативних актів чи збірників. У систематизації розрізняють кодифікацію та інкорпорацію. Інкорпорація — вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрямок діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо. Види інкорпорації — за юридичним значенням (офіційна, неофіційна); за обсягом (загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна); за критерієм об'єднання (предметна, хронологічна, суб'єктивна). Різновидом інкорпорації є консолідація, внаслідок якої створюються нові нормативні акти. Нормативні приписи розміщуються в логічному порядку після редакційної обробки зміни не вносяться. Кодифікація — вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і протиріч, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення. Кодекс — акт, який забезпечує правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини що певною мірою відображають зміст тієї чи тієї галузі законодавства. У сучасному законодавстві України існують: Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Кодекс про шлюб та сім'ю, Земельний кодекс, тощо. Статути, положення — кодифікаційні акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій і органів. До них не належать положення про індивідуально визначені органи, що не мають загального характеру.

Система права
Регулювання й охорону суспільних відносин право здійснює через відповідну систему. Система права — це внутрішня форма права, яка має об'єктивний характер побудови, що відображається в єдності та узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими комплексами, галузями, підгалузями, інститутами й нормами права. Первинним ланцюжком системи права є норма права. Це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки суб'єкта права, що криє в собі державно-владне веління нормативного характеру, встановлюється, санкціонується і забезпечується державою для регулювання суспільних відносин можуть об'єднуватися в інститути і галузі права. Інститут права можна визначити як відокремлену групу взаємозв'язаних правових норм що регулюють певний вид чи рід суспільних відносин і утворюють самостійний елемент системи права. Найбільш розвиненою формою об'єднання правових інститутів є підгалузь права — об'єднання інститутів права в межах конкретної галузі права, яке містить загальний і предметний інститути чи їхні асоціації. Отже, інститут права, об'єднання інститутів права можна розглядати як самостійний елемент системи права та в межах галузі права. Наступним структурним елементом системи права є галузь права
— це сукупність правових норм інститутів права, що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкретного предмета і методу правового регулювання з урахуванням принципів і завдань такого регулювання. За місцем, що його галузі права посідають у правовій системі, вони діляться на основні та комплексні. Основні галузі права — такі, що утворюють головний масив права у правовій системі держави. Серед них розрізняють профілюючі
(традиційні), процесуальні, спеціальні та ін. Профілюючі галузі утворюють юридичну основу, обов'язкову частину системи права (конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право). Процесуальні галузі — такі, що закріплюють порядок застосування матеріального права (цивільний, кримінальний, адміністративний та інші процеси). До спеціальних галузей відносять ті, які на базі профілюючих розвивають основні галузі права і забезпечують спеціальний правовий режим для певного виду суспільних відносин (трудове, аграрне, екологічне, сімейне, фінансове право).
Комплексні галузі — це нашарування, надбудова над основними галузями, що зовні обособлюються значно менше, ніж основні галузі страхове, банківське, морське. Внутрішня форма права характеризується відповідною сукупністю правових норм, що об'єднуються в інститути, підгалузі та галузі права.

Джерела права
Джерела права це зовнішні форми прояву юридичних норм, способи юридичного виразу права. До джерел права відносять: нормативний акт; правовий звичай; судовий чи адміністративний прецедент; нормативний договір. Правовий звичай
— санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру.
Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент — рішення компетентного органу держави, якому надається формальна обов'язковість під час розв'язання всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ.
Нормативний договір — правила поведінки загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи більше суб'єктів і забезпечуються державою. Нормативно-правовий акт — рішення компетентних суб'єктів, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер, зовнішній вигляд офіційного документа в письмовій формі, забезпечується державою. Нормативно-правові акти поділяють на закони й підзаконні нормативно-правові акти. Закони — нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами, мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні. Крім конституції країни, є ще такі види законів: конституційні; органічні; звичайні. Підзаконні нормативно-правові акти — результат нормотворчої діяльності органів держави
(їх посадових уповноважених на те державою громадських об'єднань із установлення, впровадження в дію, зміни і скасування нормативних письмових документів, що розвивають чи деталізують окремі положення законів.
Розглядають такі види актів залежно від суб'єктів, що їх видали: нормативні акти Президента України; акти Верховного Суду України; акти Кабінету
Міністрів України, Верховної Ради України; акти міністерств, державних комітетів, відомств; нормативні акти державних адміністрацій; нормативні акти органів регіонального та місцевого самоврядування; нормативні акти керівників державних підприєств; інші. Нормативні акти діють у часі, просторі та щодо кола осіб.

Поняття та структура правовідносин
Правовідносини — це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються державою. Основні ознаки правовідносин: а) вони виникають на основі норм права; б) характеризуються наявністю сторін, які мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки; в) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і спільностей; г) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою. Правовідносини мають складну будову і охоплюють: суб'єктів; об'єкти; зміст правовідносин. Суб'єктами правовідносин уважають тих учасників, які є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єкти правовідносин можна поділити на: фізичних і юридичних осіб; державні та громадські організації; різні спільності, громадянське суспільство. Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю, тобто здатністю бути носіями прав та обов'язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії. Правоздатність — здатність суб'єкта бути носієм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Дієздатність — здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки. Фізичні особи як суб'єкти правовідносин можуть бути громадянами
України, іноземними громадянами, особами без громадянства, їх також можна поділити на приватних осіб, посадових осіб і спеціальні суб'єкти.
Юридичними особами визнаються організації, що мають особисте майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, виконувати обов'язки та нести юридичну відповідальність за свої дії. Об'єкти правовідносин — ті реальні соціальні блага, що задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються суб'єктивні права та юридичні обов'язки, їх поділяють на матеріальні, духовні блага, дії суб'єктів правовідносин, результат їхньої діяльності. Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного. Юридичний зміст — суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин. Фактичний зміст — сама поведінка суб'єктів, їхня діяльність, у якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін.

Юридичні факти, як підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин
Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою правової норми, що викликають виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Залежно від підстав розрізняють такі види юридичних фактів: за юридичними наслідками — правотворчі, правозмінні, правоскасувальні; залежно від форми їх прояву — позитивні й негативні; за характером дії — одноразової чи неперервної дії (приміром, одноразової дії — договір дарування; неперервної дії — перебування у шлюбі). За волевиявленням виокремлюють юридичні дії, себто такі життєві обставини, що характеризують вольову поведінку суб'єктів, зовнішнє вираження їхніх волі та свідомості.
Вирізняють також юридичні події, тобто життєві обставини, що виникають, розвиваються і припиняються незалежно від волі суб'єктів правовідносин.
Юридичні дії, своєю чергою, поділяють на правомірні й неправомірні.
Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти — таку правомірну поведінку, що здійснюється з метою викликати юридичні наслідки (скажімо, постанова слідчого про припинення кримінальної справи, визнання людини безвісно відсутньою чи померлою та ін.). А ще виокремлюють правомірні юридичні вчинки — такі дії, що не мають на меті викликати юридичні наслідки. Неправомірні юридичні дії — правові аномалії, зловживання правом, що не є правопорушенням, і правопорушення. До правопорушень відносять злочини і різні проступки. До юридичних подій відносять народження чи смерть людини, стихійні лиха, хворобу та інші події, з якими норма права зв'язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Отже, юридичні факти, як життєві обставини, що передбачаються нормами права, мають велике теоретичне і практичне значення.

Законність та правопорядок
Законність — це правовий режим точного виконання чинних законів усіма суб'єктами права; режим, за якого забезпечуються права і виконуються обов'язки людиною, державою і громадянським суспільством. Основними засадами законності вважають: зверхність закону в системі нормативних актів; найвища юридична сила належить Конституції України. Єдина законність означає, що на всій території України закон однаковою мірою повинен діяти стосовно до всіх суб'єктів права. Незаперечність закону в соціальній практиці характеризується тим, що ніхто не може скасувати закон, окрім органу, який його прийняв. Реальний характер законності має місце тоді, коли вимоги закону не тільки проголошуються, а й впроваджуються в життя. Забезпечення прав людини. Одним із важливих принципів законності є ідея здійснення законів в інтересах людини і для забезпечення її прав.
Невідворотність відповідальності за правопорушення. Кожне скоєння правопорушення має тягти за собою відповідальність винної особи.
Взаємозв'язок законності й доцільності. Закони повинні встановлювати все, що доцільно, забороняти все, що недоцільно. Взаємозв'язок законності й культурності. За відсутності єдиної законності нема й культурності. Ці два поняття обумовлюють одне одного. Взаємозв'язок законності й справедливості.
Не тільки сам закон, а й способи його здійснення, а також його втілення в повсякденне життя мають спиратися на справедливість. Результатом законності визнають правопорядок. Це — реалізовані правові норми в системі суспільних відносин, у яких діяльність суб'єктів права є правомірною. Правопорядкові притаманні такі вимоги: непорушення загальноправових заборон; безперешкодне здійснення правового становища людини і громадянина, реалізація учасниками правовідносин суб'єктивних прав і виконання юридичних обов'язків; невідворотність юридичної відповідальності правопорушників у разі невиконання обов'язків, порушення прав і законних інтересів. Із законністю і правопорядком тісно пов'язані такі юридичні категорії, як суспільний порядок, громадський порядок, дисципліна. Суспільний порядок — реальний порядок суспільних відносин, що відповідають не тільки нормам права, а й іншим соціальним нормам. Громадський порядок — порядок у громадських місцях. Дисципліна — своєчасне і точне виконання вимог, що випливають із нормативних та індивідуально-правових актів, норм. Отже, законність, як режим відповідності суспільних відносин чинним законам що утворюється завдяки їх здійсненню суб'єктами права, характеризується правопорядком.

Юридична відповідальність та її види
Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну). Позитивна юридична відповідальність — сумлінне виконання своїх обов'язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою. Ретроспективна юридична відповідальність — специфічні правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються засудженням суб'єкта правопорушення, покладанням на обов'язку витерпіти несприятливі наслідки за скоєне правопорушення. Принципи юридичної відповідальності: відповідальність винної особи за діяння, а не за виявлення наміру; законність, невідворотність, доцільність і справедливість покладення юридичної відповідальності; гуманність і своєчасність юридичної відповідальності та ін. Мета юридичної відповідальності — вияв її соціальної необхідності та ефективності. Розрізняють такі види мети юридичної відповідальності: покарання правопорушника; вплив на свідомість правопорушника; моральну перебудову особи; формування у людини, яка порушила норми права, настанови на правомірну поведінку надалі; виховний вплив на інших людей з метою попередження правопорушень з їхнього боку.
Функції юридичної відповідальності — головні напрямки юридичного впливу як на правопорушника, так і на інших осіб, з метою захисту правопорядку і виховання суб'єктів права, які скоїли чи можуть скоїти правопорушення,
Розрізняють такі види функцій попереджувальну; виховну; каральну; компенсаційну; інформаційну та ін. Поширеною є класифікація ретроспективної юридичної відповідальності залежно від галузевої належності правової, норми, що порушена. На цій підставі розрізняють: Кримінальна відповідальність — що полягає в застосуванні заходів кримінального покарання до фізичних осіб, винних у скоєнні злочину. Адміністративна відповідальність, під якою розуміють покладення на порушників загальнообов'язкових правил адміністративних стягнень, цивільно-правова відповідальність — відповідальність фізичної чи юридичної особи за порушення договірних зобов'язань, заподіяння позадоговірної майнової шкоди;
Дисциплінарна відповідальність — різновидність відповідальності працівника за порушення трудової дисципліни з застосуванням до нього догани та звільнення; Матеріальна відповідальність розглядається за матеріальну шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків. Як самостійний вид ретроспективної юридичної відповідальності в теорії права розглядають скасування актів, які суперечать чинному законодавству полягає в тому, що компетентний орган чи службова особа застосовує правовідновлювальну санкцію, скасовуючи незаконно прийнятий акт.

Апарат держави
Апарат держави — система всіх державних органів, які здійснюють завдання та виконують певні функції держави. Основними принципами державного апарату
України є: демократизм; національна рівноправність; законність; суверенність; поділ влади; соціальна справедливість; гуманізм і милосердя; поєднання переконання і примусу; гласність, відкритість і врахування громадської думки. Принцип демократизму в Україні характеризується тим, що державний апарат формується з волі більшості населення, виражає та виконує волю громадянського суспільства. Як корінна, так і решта національних груп, що проживають на території України, є рівноправними. Держава гарантує всім здійснення, охорону, захист і відтворення політичних, економічних, громадських, соціальних і культурних прав. Державний апарат організується й діє на підставі законів. Його діяльність спрямовується на виконання законів у порядку, передбаченому чинним законодавством. Державний апарат є єдиним носієм влади на засадах самостійності й незалежності, виразником суверенітету народу і нації. Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Єдиним органом законодавчої влади є Верховна Рада України, виконавчої — Кабінет Міністрів
України. Правосуддя в Україні здійснюється виключно Конституційним, загальними та господарськими (арбітражними) судами. Принцип соціальної справедливості державного апарату означає, що його завданням є забезпечення соціальної злагоди, між різними частинами суспільства. Державний апарат визначає, гарантує, допомагає здійснювати всім верствам населення їхні суб'єктивні права, охороняє та захищає основні права людини і громадянина, віддаючи пріоритет загальнолюдським цінностям. Важливим принципом державного апарату України є поєднання методів виховання і примусу. Примус до осіб застосовується лише тоді, коли вичерпано всі методи переконання.
Свої функції державний апарат виконує відкрито, співпрацює з різними громадськими об'єднаннями і рухами, вивчає громадську думку і враховує її в організації та здійсненні покладених на нього завдань. Державний апарат є системою державних органів, що здійснюють свої функції, реалізуючи волю громадянського суспільства, всього українського народу.

Конституційне право – провідна галузь національного права України
Конституційне право України являє собою систему правових норм, що регулюють відносини народовладдя. Предметом конституційного права України є особливе коло суспільних відносин, що виникають у процесі організації та здійснення публічної влади в Україні. Ці відносини характеризуються певною специфікою, а саме: стосуються всіх найважливіших сфер життєдіяльності суспільства; виступають як базові в політичній, економічній, духовній, соціальній та інших сферах життя суспільства. Отже, конституційно-правові відносини — це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, суб'єкти яких наділяються взаємними правами та обов'язками, згідно з котрими вони повинні функціонувати. Під принципами конституційно-правового регулювання розуміють найзагальніші нормативно-регулятивні правила поведінки, у яких відображаються сутність і соціальне призначення конституційного регулювання суспільних відносин. До них відносять принципи: верховенства права; верховенства і прямої дії Конституції та законів у загальної демократії; поділу влади; гуманізму; пріоритетності норм і принципів міжнародного права порівняно з вітчизняним законодавством; державного та іншого гарантування прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, народовладдя, захисту суверенітету й територіальної цілісності України і т. д. Конституційно- правова норма — загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою з метою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права, їхніми ознаками є те, що вони: регулюють особливе, коло суспільних відносин, що стосується здійснення народовладдя; встановлюють порядок створення інших правових норм. мають вищу юридичну силу щодо інших правових норм; відрізняються особливою структурою в тому розумінні, що для них не є характерною тричленна структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). Деякі конституційно- правові норми (норми-принципи, норми-декларації) взагалі мають лише диспозицію. Метод конституцтно-правового регулювання — сукупність способів і засобів, із допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет конституційного права. Він характеризується: найбільшою загальністю; максимально високим юридичним рівнем; універсальністю; доцільністю; поєднанням прямого та опосередкованого регулювання. Відповідно до конституційно-правового регулювання існує наука конституційного права.
Її можна визначити як галузеву юридичну науку, що являє систему знань про конституційно-правові норми, відносини та інститути, конституційно-правове регулювання загалом.

Конституція України – нормотворча база всього законодавства
Особливе місце в системі джерел конституційного права України посідає її
Конституція. Термін "конституція" - установлення, устрій. Конституція є таким законом, що встановлює форму держави, систему державних органів, визначає порядок їх формування й діяльності, основні права та обов'язки громадян. Іншими словами, конституція встановлює та закріплює устрій держави, саме за це її називають основним законом. Конституцію України було прийнято Верховною Радою України на її п'ятій сесії 28 червня 1996 р.
Визначальні риси конституцій такі: конституції зазвичай пов'язані з закріпленням демократичного ладу. сучасні демократичні конституції спрямовані на закріплення прав і свобод людини й громадянина; народ визнається основним джерелом влади; державна влада діє на основі принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки; демократичні конституції найважливішим принципові суспільного життя принцип порозуміння, розумного компромісу між різними соціальними верствами населення та політичними угрупованнями; закріплюється принцип ідеологічної багатоманіжності; Конституція України є водночас основним законом і держави, і всього суспільства. Звідси й поняття "конституційний лад" передбачає об'єднання суспільного й державного начал у єдине ціле. Неважко побачити, що Конституція має як правові, так і політичні ознаки. Отже,
Конституція є рівночасно і політичним, і правовим актом. Причому цей правовий акт має найвищу юридичну силу, тобто настановам і вимогам
Конституції повинні відповідати всі без винятку правові акти, що видаються і діють у країні (ст. 8 Конституції України). Конституція України складається з преамбули, 15 розділів (161 стаття). Конституція починається зі вступної частини, яка традиційно іменується преамбулою. В ній проголошено, що Конституція приймається Верховною Радою "від імені
Українського народу", що його складають "громадяни України всіх національностей", що її основою є здійснення "українською нацією, усім
Українським народом права на самовизначення". У преамбулі зафіксовано завдання забезпечення в Україні прав і свобод, гідних умов життя людини, зміцнення громадянської злагоди, розвитку і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.

Форми здійснення демократії
Народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії. До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують ухвалення державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять: референдум; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах органів державної влади; загальні збори (збір) громадян; звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням. Представницька демократія — засіб реалізації волі народу через обраних ним представників в органи влади — насамперед, народних депутатів,
Президента, інколи суддів. Референдум — голосування населення всієї держави
(загальнодержавний референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя. Референдум і вибори мають загальний метод здійснення — голосування, але різняться своїм предметом. Вибори проводяться для визначення особи, яка, на думку більшості виборців, найбільш гідна обіймати виборну посаду.
Завдання референдуму — вирішення важливих питань, не пов'язаних із наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це можуть бути затвердження, зміна чи скасування законів, вирішення проблем територіального устрою в межах держави тощо. У науковій літературі та в законотворчій практиці поряд із терміном "референдум" інколи застосовується термін "плебісцит". У багатьох випадках їхній зміст рівнозначний. Але між ними вбачають і різницю, яка полягає в тому, що референдум регламентується нормами конституційного права певної держави і його предметом може бути досить широке коло питань.
Підстави й порядок проведення плебісциту в основному врегульовуються міжнародно-правовими актами, і його предметом у більшості випадків є вирішення територіальних спорів між різними державами.

Поняття та принципи виборчого права
Під виборчою системою України розуміється передбачений законодавством порядок формування представницьких органів держави. Усі норми законодавства, які регламентують цей порядок, у сукупності складають виборче право. Основними його джерелами є Конституція України, Закони
України: "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 р.,
"Про вибори Президента України" у редакції від 24 лютого 1994 р. У цих нормативно-правових актах сформульовано такі головні принципи виборчого права. Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни
України, яким на день голосування виповнилося 18 років. Принцип рівного і прямого виборчого права означає, що громадяни України беруть участь у виборах народних депутатів на рівних засадах і депутати обираються безпосередньо виборцями. Таємність голосування означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускаються, а саме голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. Принцип вільного й рівноправного висунення кандидатів передбачає, що всі громадяни
України, які мають право голосу, мають право висувати кандидатів.Гласність і відкритість виборчого права означає, що підготування і проведення виборів депутатів завжди здійснюються відкрито і гласно. Рівність можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії розумітися так, що всім кандидатам опісля офіційної їх реєстрації надається можливість участі у виборчій кампанії на рівних засадах, вони мають рівне право на використання державних засобів масової інформації у них рівні можливості щодо матеріально-технічного і фінансового забезпечення їх участі у виборчій кампанії з боку держави. Принцип неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування вживається та обумовлює існування такого інституту виборчого права, як увільнення кандидата від виробничих або службових обов'язків із збереженням середньої заробітної платні за місцем роботи; принцип свободи агітації дозволяє вести агітацію як за, так і проти кандидата в усіх засобах масової інформації.

Територіальний устрій України
Під територіальним устроєм держави розуміють її територіальну організацію, тобто систему відносин між державою в цілому (її центральною владою) і територіальними складовими (населенням і чинними органами суспільної влади) положення щодо територіального устрою формулюються в розділі IX
Конституції України "Територіальний устрій України", Насамперед зазначено, що державна територія є єдиною і цілісною, себто такою, що поєднана спільною системою державної влади — законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів. Рівночасно в її здійсненні слід поєднувати централізацію та децентралізацію, що забезпечить поєднання і врахування загальнодержавних і регіональних (місцевих) інтересів. Вказана стаття проголошує також необхідність забезпечення збалансованості соціально- економічного розвитку регіонів, більшої їх інтеграції, зближення, поступового вирівнювання соціально-економічного життя. У Конституції
України визначено: Систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й села. З огляду на це можна стверджувати, що адміністративно-територіальний устрій України є прирівняним: вищий рівень складають Автономна Республіка Крим, області та міста Київ і Севастополь; середній — райони й міста обласного підпорядкування; нижчий — райони в містах, міста районного підпорядкування, селища і села. Принаймні, саме відповідно до таких територіальних одиниць будується система державних органів і система місцевого самоврядування. Конституція, попри те, що суб'єкти складу України різняться величиною території, чисельністю й густотою населення, проголошує рівноправність суб'єктів як між собою, так і у відносинах із центральною владою. При цьому слід узяти до уваги, що деякі питання, які безпосередньо стосуються до територіального устрою нашої країни, розглянуті не тільки в розділі IX, а й в інших розділах
Конституції. Так, вказано, що держава визнає й гарантує місцеве самоврядування в Україні "Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України є об'єктами права власності Українського народу". Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України. Для забезпечення територіальної суверенності України в ''Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України.

Державна символіка України
Державні символи — це встановлені конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки конкретної держави, які уособлюють її суверенітет, а в деяких випадках сповнені й певного історичного або ідеологічного змісту» Конституція України визначила такі символи нашої держави: Державний Прапор, Державний Герб, який встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького, і Державний Гімн. Наведено їх загальні описи. Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.
Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого
Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної
Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак
Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).
Державний Гімн України - національний гімн на музику М.Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Опис державних символів
України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради
України. Столицею України є місто Київ.

Компетенція Верховної Ради України
Верховна Рада України розглядає та вирішує питання державного і суспільного життя, що потребують урегулювання законами України, а також здійснює установчі та контрольні функції, передбачені Конституцією України. Вона приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією. До повноважень Верховної
Ради України належать: внесення змін до Конституції України; призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених Конституції; прийняття законів; визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики; призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією; заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту); надання згоди про призначення
Президентом України Прем'єр-міністра України; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України та ін. єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Конституційний склад
Верховної Ради України — 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням строком на чотири роки. Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть бути на державній службі або мати інший представницький мандат, їм гарантується депутатська недоторканність.

Законодавчий процес та його стадії
Верховна Рада України працює сесійно. Вона є повноважною за умови обрання не менш як 2/3 від її конституційного складу. Верховна Рада України збирається на першу сесію не пізніш ніж на 30-й день після офіційного оголошення результатів виборів. Перше засідання Верховної Ради України відкриває найстарший за віком депутат. Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради. Верховна Рада України затверджує перелік комітетів Верховної Ради України, обирає голів цих комітетів.
Останні здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України. Для підготовлення і попереднього розгляду питань Верховна Рада України в межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії. Верховна Рада
України для проведення розслідувань із питань, що становлять суспільний інтерес, може створювати тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як 1/3 від конституційного складу Верховної Ради України. Процес законотворчої діяльності Верховної Ради України характеризується правом законодавчої ініціативи, прийняттям та оприлюдненням. Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить: Президентові України; народним депутатам України; Кабінетові Міністрів України; Національному банкові України. Закони Верховна Рада приймає більшістю від її конституційного складу. Закони, що вносять зміни до Конституції та сама
Конституція України приймається не менше як 2/3 від конституційного складу
Верховної Ради України. Закон підписується Головою Верховної Ради України і невідкладно надсилається Президентові України. Президент України протягом
15 днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, або повертає закон із своїми умотивованими пропозиціями для повторного розгляду. Якщо Верховна Рада України під час повторного розгляду підтвердить закон 2/3 від її конституційного складу, то Президент України зобов'язаний підписати і оприлюднити такий закон протягом 10 днів. Закон набирає чинності через 10 днів після його оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Конституційно-правовий статус Президента України
Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання
Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Новообраний
Президент України вступає на пост не пізніш як через 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів, із моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України. Президент України має такі повноваження: забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланнями до народу та із щорічними й позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України; виносить рішення про визнання іноземних держав; призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією; припиняє повноваження Верховної Ради
України, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; призначає, за згодою Верховної Ради України, Прем'єр- міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України, виносить рішення про його відставку. Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень. Він очолює Раду національної безпеки і оборони України, яка є координаційним органом із питань забезпечення безпеки та оборони в Україні. Конституція України встановлює, що повноваження Президента України припиняються достроково в разі його відставки, неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я, усунення з поста в порядку імпічменту та смерті.

Поделитесь этой записью или добавьте в закладки